Назад
Електронні петиції

Євгену Коновальцю - 130. Мистецтво єднати: штрихи до портрета Євгена Коновальця

Дата публікації: 16.06.2021

   Його мрією, якій він присвятив усе життя, була вільна Самостійна Соборна Українська Держава. Він і сам був уособленням цієї соборності: народжений на Галичині, він став однією із найяскравіших постатей Української революції 1917-1921 років на Наддніпрянщині. Він був природженим організатором і дипломатом: саме його таланти та авторитет зробили Січових Стрільців (курінь, полк, дивізію) однією з найбільш боєздатних українських військових формацій, УВО – реальною українською підпільною бойовою силою, а ОУН – потужним пропагандистським і політичним проєктом, здолати який виявилося не під силу ні польським спецслужбам, ні радянському репресивному апарату.

    «В ньому замикалося 20 літ історії багатомільйонового і упертого народу, що, раз прокинувшись зо сну, вже не перестав, не зважаючи на рани й кров, натискати на залізну браму, зведену світовими переможцями, яка замикала йому шлях у майбутнє. Для нас було в цьому імені все – і стуготіння стотисячного українського селянського війська, що йшло зимовими шляхами на здобуття столиці, і підземні здригання двох дальших десятиліть», – писав про Євгена Коновальця один з провідних діячів ОУН (м) Олег Ольжич.

    І попри це, він був звичайною людиною, любив свою родину, мандрівки, умів знаходити спільну мову з різними людьми. Багато курив і любив шоколад. Останній факт зіграв у його житті фатальну роль.

«Три найважливіші моменти моєї молодості: професор Боберський, акт Мирослава Січинського та знайомство з наддніпрянською еміґрацією».

    Євген Коновалець був дитиною свого часу, увібравши тверді моральні принципи та готовність до самопожертви в ім’я ідеї, притаманні тодішній українській інтелігенції. Він не обирав свою долю, однак раз ставши на шлях боротьби за Україну, не зійшов з цього шляху до кінця життя.

    Народився майбутній полководець 14 червня 1891 року в селі Зашкові поблизу Львова. Предки Євгена були священиками, але батько, Михайло Коновалець, змінив духовну стезю на освітянську, ставши директором народної школи в рідному селі. Мама Марія, що походила з українського священичого роду Венгриновських, викладала в ній шиття, медицину та правила гігієни. В цій же школі закінчив перші три класи і Євген. Також в дитинстві на хлопця мали великий вплив два батькових брати: отець Володимир Коновалець, парох села Малехів, та отець Орест Коновалець, парох села Страдче. Усі вони були активними в українському житті, намагалися нести людям просвіту та самоусвідомлення.

Євген Коновалець з батьком Михайлом. 1914 - 1915. Фото: varianty.lviv.ua

    Продовжив навчання Євген Коновалець в українській Академічній гімназії у Львові. Вчився він добре, як згадував Остап Грицай, «був більш, ніж другий у клясі» — і, зокрема, багато читав. До речі, в той час у гімназії викладав один із головних пропагандистів «тіловиховання» в Галичині та засновників спортивного товариства «Сокіл-Батько» Іван Боберський, який згуртував навколо себе активну молодь (учасниками товариства «Сокіл-Батько» були і два сини Івана Франка, Петро і Тарас). Боберський займався не лише фізичним вихованням, а й був одним із найкращих германістів у Галичині – йому Євген як приватну лектуру здав усього Ібсена, у творах якого його зацікавила «боротьба вищої одиниці з громадою, … люди, що шукали чогось нового».  Крім того, Боберський став реформатором системи навчання, сприймаючи гімназистів, як рівних, як партнерів, стимулюючи їх до дискусії та пошуку правди, що на той час було абсолютним новаторством. Пізніше сам Коновалець так напише про той час: «три найважливіші моменти моєї молодості це: професор Боберський, акт Мирослава Січинського та знайомство з наддніпрянською еміґрацією» (великий вплив на нього справили праці Дмитра Донцова, який в той час справді перебував у Галичині на еміграції).


    Євген теж не лишається осторонь громадського життя. Склавши в гімназії матуру (іспити на атестат зрілості), стає секретарем львівської філії «Просвіти» і поширює просвітницьку роботу в рідному селі Зашкові та навколишніх селах, які тоді під впливом російської пропаганди стояли на москвофільських позиціях: відкриває хати-читальні, осередки «Просвіти» та товариства «Сокіл-батько».


    Записується на студії права до Львівського університету, паралельно пройшовши ще й повний курс історії України під керівництвом професора Михайла Грушевського (певний пієтет до Михайла Сергійовича збережеться в Коновальця на все життя, що позначиться на його ставленні до діяльності Центральної Ради). При цьому встигає працювати у лавах Студентського союзу, товариства «Січ», пише статі у часописі «Молода Україна», який базувався на національно-патріотичних позиціях, інші видання. Долучається до боротьби за відкриття українського університету у Львові, приймає «бойове хрещення», коли його ненадовго арештовують як активіста молодіжної фракції Української національно-демократичної партії, що виступала за українізацію вищої освіти в Галичині. 

«Політичних переконань задля задоволення  малоросів не міняю»

    На той час Євген Коновалець зовсім не думав про військову кар’єру. Швидше за все, якби не Перша світова війна, він став би вчителем чи адвокатом, можливо, як майбутній президент ЗУНР Євген Петрушевич, відстоював би права українців в Австрійському парламенті. Але 1914 рік круто змінив не лише його долю.

    Ще в 1912 році Коновальця призивають до військової служби в австрійській армії. Відслуживши рік в старшинській школі у Львові, він зі ступенем четаря («лейтенанта») повертається до «цивіля» закінчувати перервані студії. У 1914-му, коли спалахнула війна,  починає формуватися український Легіон Січових Стрільців, тож Коновалець подає рапорт туди. Але йому відмовляють – на той час австрійський уряд побоювався створення масових українізованих збройних сил, тож із 18 тисяч запитів на вступ до «усусусів» українських добровольців було схвалено лише дві тисячі.


    І все ж доля зведе Євгена Коновальця з «усусусами», коли в серпні 1915 року їм разом доведеться протистояти росіянам у битві на горі Маківка, про яку пізніше складуть пісню. У цьому ж бою він потрапляє до російського полону і на два роки опиняється в Чорному Яру, таборі для полонених під Царициним (нині – Волгоград). Як офіцер, Коновалець має право вільно пересуватися між таборами, тож невдовзі він знайомиться з багатьма полоненими, які опинилися в російській глибинці. Серед них – і майбутній друг і соратник по боротьбі, його права рука і навіть родич Андрій Мельник (Коновалець та Мельник візьмуть за дружин двох рідних сестер, Ольгу та Софію, доньок адвоката Федака, який захищатиме членів Української військової організації на судових процесах у Польщі). Тоді ж, разом із Андрієм Мельником та іншими полоненими галицькими старшинами Іваном Чмолою, Романом Сушком, Василем Кучабським, Михайлом Матчаком, Федем Черником, Коновалець розгортає в таборах широку організаційну і пропагандистську роботу серед полонених-українців.


    Революційні події лютого 1917 року сколихнули Російську імперію, яка затріщала по швах. Коновалець не став чекати, що їм скажуть їхні охоронці, і разом з побратимами вирушив до Києва на підмогу. Тут він долучається до створення Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців (цю назву вчорашні полонені галичани взяли на згадку про Легіон УСС, який став своєрідною легендою). На перших порах Коновалець навіть не претендує на якесь керівництво – організатором і командиром куреня від початку формування вважався сотник Василь Дідушок. 
    Але Дідушок не зміг налагодити дисципліну в підрозділі і в січні 1918 року Стрілецька Рада призначає командиром Куреня УСС Євгена Коновальця. З того часу і до кінця Визвольних змагань Січові Стрільці будуть одним із найбільш мотивованих, дисциплінованих і професійних бойових підрозділів Армії УНР. Саме вони відіграють вирішальну роль у придушенні більшовицького заколоту на заводі «Арсенал», вони прикриватимуть відхід наших частин на початку лютого 1918-го і першими за місяць звільнятимуть Київ, вони стануть головною бойовою силою в антигетьманському повстанні і в подальшому захисті Києва та України. 


    Роль Січових Стрільців в Українській революції Євген Коновалець бачив так:

   «...національний легіон на службі законного, народом визнаного, національного уряду, без огляду на характер державного устрою та соціально-політичного законодавства, що його провадив би у життя той національний уряд».

    Тому, не прийнявши спочатку Гетьманат Скоропадського (він знав про можливий переворот іще за два тижні до нього і попереджав про це Грушевського – але поважний професор тоді не надав значення цим словам і заспокоїв колишнього студента, що все під контролем), лише в серпні 1918-го присягнув новій владі за умови, що вона стоятиме на державницьких позиціях. Скоропадський Січових Стрільців відправив до Білої Церкви: по-перше, саме там зосереджувалися головні військові склади українського війська, а полковник Коновалець та його стрільці, як найбільш національно свідомі, могли гарантувати його захист і збереження, а по-друге, так було зручніше тримати їх подалі від інформаційного і політичного центру.


    Цікаві спогади наводить один із чільних діячів Української революції Олександр Саліковський у книзі «Нова Україна»(1919 р.):

   «Скоропадський екстренно викликав п. Коновальця з Білої Церкви й раптом запитав його, якої політичної ситуації він зараз тримається.
–  Якщо ви стоїте на платформі української самостійності, то прошу вас негайно евакуюватися зі своїм полком у Галичину. Зараз перемогу на Україні взяли малороси, котрі прагнуть до Федерації. Якщо ви погоджуєтеся з цією позицією, то можете залишитися.
Полковник Коновалець заявив, що своїх політичних переконань задля задоволення  малоросів він не міняє і волів би замість евакуації в Галичину захищати Київ». Скоропадський тоді, за словами Саліковського, пригрозив роззброїти полк (на той час Галицько-Буковинський курінь розрісся до величини полку), але вже за кілька днів Січові Стрільці стали однією з головних сил антигетьманського повстання, а Коновалець після перемоги Директорії очолив Осадний корпус Січових Стрільців, який взяв у облогу Київ, звільняючи його від німців, гетьманців та білогвардійців.

    До речі, тоді ж, наприкінці 1918 року, до Коновальця звертаються галичани з проханням підтримати їх у боротьбі з поляками за український Львів. Але Коновалець лишається в Києві, переконуючи земляків, що «Шлях до вільного Львова лежить через вільний Київ». Він гаряче підтримує Акт Злуки УНР та ЗУНР 22 січня 1919 року і союз Армії УНР та УГА.
Утім для Української революції 1919 рік був схожий на гойдалку. Українські сили то відходили на Поділля, то в серпні звільняли Київ і значу частину території, то знову відступали. Коли наприкінці року Дієва армія УНР, змучена втратами та епідемією тифу, опиняється в «трикутнику смерті», Стрілецька Рада приймає рішення про саморозпуск Січових Стрільців і вільний вибір кожним подальшого шляху: частина бійців приєдналася до Першого зимового походу під проводом Михайла Омеляновича-Павленка, частина повернулася додому в Галичину чи потрапила до таборів для інтернованих. 
    У такому таборі в Луцьку опиняється і полковник Коновалець. Там, до речі, користуючись можливістю вільного спілкування з інтернованими в різних таборах, він пропонує Петлюрі ще один проєкт:  зібрати військо із числа українських бійців, які опинилися за кордоном – в Італії, Німеччині, Польщі. І починає працювати над його реалізацією. Але союз Петлюри з поляками і перехід Галичини під протекторат Польщі руйнує рештки порозуміння між УНР та ЗУНР і ставить хрест на цьому проєкті. А за деякий час – і на можливостях організованого збройного спротиву з боку Директорії. Україна остаточно виявляється розділеною між двома окупантами: більшовиками та поляками. 

Євген Коновалець на одній з останніх нарад команди 11-ї дивізії січових стрільців  1919 року. Фото: varianty.lviv.ua

    «Уміння ставити вище добро Нації і Організації над свою особу»

    Звістку про союз Петлюри з поляками Коновалець зустрів у Празі. Для нього вже тоді було зрозуміло, що відкрита боротьба практично програна, але водночас він, як ніхто усвідомлював, що вона має тривати. У серпні 1920 року постала Військова Організація (пізніше вона змінить назву на Українська Військова Організація – УВО), через рік її офіційно очолив Євген Коновалець. Основу Організації становили колишні воїни, зокрема старшини січових стрільців. На початках УВО мала дві мети: підтримка зв’язків з українськими військовими командирами, які опинилися в еміграції, та створення підпільної агентурної мережі (переважно на теренах Галичини) для продовження боротьби радикальними методами. 


    Головним об’єктом  протидії активістів УВО стає польська влада, яка на підконтрольних землях проводить жорстку політику пацифікації та дискримінації українського населення.  У 1921 році члени УВО здійснюють замах на маршалка Польщі Юзефа Пілсудського, а в 1924 році – замах на президента Польщі Станіслава Войцеховського. Також відбувалися напади на державні установи з метою експропріації грошей на потреби боротьби. Усі знову заговорили про українців і «українське питання».


    Утім, не лише «ексами» та політичними замахами прославилася УВО. За короткий час в організації з’явилася розширена агентурна мережа, яка протидіяла Польщі на міжнародному рівні. Особливо тісною була співпраця з Литвою, яка теж потерпала від територіальних зазіхань Польщі (на той час «Вільненська область», як поляки називали Вільнюс та довколишні землі, були захоплені поляками в 1920 році). В Каунасі, який тоді був столицею Литви, діяло постійне представництво УВО. 
Така співпраця Литви та УВО мала користь для обох сторін. Так, у 1925 році завдяки розвідданим групи УВО у Ґданську литовцям, які воювали з поляками, вдалося переправити до себе два підводні човни, куплені в Німеччині: маючи інформацію про розташування польських морських сил, литовські моряки успішно доправили субмарини до литовського порту. Наступного 1926 року литовське командування отримало від УВО інформацію про дислокацію польських військ на польсько-литовському кордоні, які свідчили про плани поляків напасти на Литву. Євген Коновалець попередив про це британський та німецький уряди, відвернувши таким чином військовий конфлікт. УВО натомість отримувало дипломатичну підтримку литовської влади – контакти, документи, фінансову допомогу. До речі, сам Коновалець теж мав литовський паспорт – українського громадянства він отримати не міг, а польського чи радянського не хотів принципово.

Члени Стрілецької ради у Празі в липні 1920 року. Зліва направо сидять: сотник Іван Андрух, полковник Євген Коновалець, сотник Василь Кучабський; стоять: полковник Іван Чмола, сотник Михайло Матчак, сотник Ярослав Чиж. Фото: varianty.lviv.ua

    Міжнародні контакти Коновальця були надзвичайно широкими. І стосувалися вони не лише колишніх бойових побратимів по боротьбі, які опинилися за кордоном. УВО мало зв’язки з урядовими колами та спецслужбами Німеччини, Іспанії, Італії, Франції, Англії та Японії. На початках Коновалець намагався налагодити контакти з радянським урядом у Харкові з метою підтримки УВО, і навіть отримував деяку фінансову допомогу, але це тривало дуже короткий час. Польська розвідка відзначала, що підпільна мережа УВО тягнеться «від Барселони до Москви».


    У 1926 році світ побачила книга Дмитра Донцова «Націоналізм», після чого по всій Європі, де була українська діаспора, почали виникати націоналістичні організації. І саме Євгену Коновальцю з його вмінням знаходити спільну мову з різними людьми, судилося в 1929 році об’єднати їх в Організацію Українських Націоналістів, бойовим ядром якої стала УВО (згодом ОУН розчинила в собі УВО, взявши її методи і розширивши сфери діяльності). «…Уміння ставити вище добро Нації і Організації над свою особу; супроти ворогів – безоглядність; супроти громади – усвідомлення про потребу гідної боротьби за волю. В Організації – щирість, не плазунство, а критика – для добра Організації, а не особистих амбіцій. Ми даємо новий почин і мусимо внести нові методи праці на українських землях…», - говорив Коновалець. Ці слова та беззаперечний  авторитет полковника, який визнавали і ветерани визвольних змагань, і молоді борці, змогли майже десятиліття, як магніт, утримувати організацію від внутрішніх конфліктів та протиріч, зумовлених різницею поглядів, які існували, з одного боку, між поколіннями, з іншого – різним досвідом життя в діаспорі та на окупованих територіях. 


    Смерть Коновальця у  травні 1938 року лише підтвердила цю істину: уже за два роки ці конфлікти та протиріччя стануть настільки непримиренними, що це призведе не лише до розколу в середовищі ОУН, але й до кривавої боротьби між собою.

    «Наша ціль – обезглавити рух українського фашизму напередодні війни і примусити цих бандитів знищувати одне одного в боротьбі за владу», - цей план Сталіна спрацював. Авторитету ні Андрія Мельника, ні Степана Бандери виявилося недостатньо, щоб зупинити братовбивство.

    «Цукерки з начинкою»

    Чи можна було запобігти вбивству Євгена Коновальця? Відомий історик та дослідник життя цього державного діяча Іван Хома переконаний, що це було практично неможливо. Сталін бачив вплив Коновальця на українське середовище і розумів, що якщо й почнеться якийсь рук за Україну, то за цим стоятимуть саме люди Коновальця. Тому полковник був особистим ворогом диктатора і завдання щодо його ліквідації було поставлене органам ГПУ ще в 1930 році.  «Коли ти точно є в розробці радянських спецслужб, то рано чи пізно, але це завдання буде виконано. Інше питання – коли і в який спосіб?», – переконаний історик. Та й сам провідник ОУН визнавав, що «якщо мене ворог захоче вбити, ніяка сила мене не охоронить».


    Ключі до Євгена Коновальця радянські спецслужби шукали довго. Він пережив чи щасливо уникнув кількох замахів. Але його підловили на бажанні поширити агентурну сітку ОУН і на підрадянську Україну. Розмірковуючи про це, Коновалець навіть не міг уявити, наскільки «під ковпаком» перебуває кожен громадянин УСРР. А особливо ті, хто мав найменше відношення до української боротьби. 
Тому, коли на нього вийшов давній знайомий, колишній січовий стрілець, галичанин Василь Хом’як, із інформацією про існування українського націоналістичного підпілля на підрадянській території, полковнику й на думку не спало, що він – давно завербований агент радянських спецслужб і це – пастка. Операція тривала кілька років, протягом яких Коновальцю передавали фіктивні документи, листівки, пресу та інші «докази» існування такого підпілля.


  Листування між Коновальцем та Хом’яком завершилося приїздом за кордон «його племінника», який представився як Павло Валюх, моряк радянського закордонного флоту, який має можливість без підозр бувати за кордоном, а тому може бути зв’язковим. Насправді під іменем Валюха ховався  агент НКВД (а пізніше - керівник розвідувально-диверсійного управління НКВД СРСР, генерал КГБ) Павло Судоплатов. Він справляв враження амбітної і щирої людини, чудово розмовляв українською, тож невдовзі в ОУН його признали своїм і дали ймення «Петрусь» та «Вельмуд» (було іще кілька різних псевдо). «Петрусь» почав регулярно зустрічатися з Коновальцем, передавати інформацію, обговорювати плани. На останню зустріч в ресторані готелю «Атланта» 23 травня 1938 року «Вельмуд» прийшов із бомбою, виготовленою у Москві в «отделе оперативно-технических средств НКВД», замаскованою під коробку шоколадних цукерок з українським орнаментом.


    Пізніше Судоплатов детально опише всі деталі підготовки цієї операції у своїх мемуарах «Записки небажаного свідка». Як і вбивство колишнього комісара внутрішніх справ та освіти Олександра Шумського та єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії Теодора Ромжі та інші свої «подвиги». Після реабілітації в 1992 році він активно роздаватиме журналістам інтерв’ю і спокійно доживатиме в Москві «заслуженим пенсіонером».


    Радянська система тим часом робила все, щоб витерти ім’я полковника Коновальця з української історії. Однак саме створене ним оунівське підпілля виявилося тим дієвим механізмом, що до середини 1950-х років чинив спротив радянській системі, а потім – у сталінських таборах став одним із чинників їхнього падіння. Ні Сталін, ні Судоплатов передбачити це не змогли.