Електронні петиції

Національна ідея як фактор консолідації українського суспільства

Дата публікації: 24.01.2020

    Збірник наукових праць «Гілея: науковий вісник» ВГО Українська академія наук – Випуск 131 (№ 4) – Київ – 2018

    Сучасне українське суспільство продовжує переживати один із найскладніших періодів своєї історії. Для політичної ситуації характерні такі явища, як криза державності, політичного управління, криза національної ідентичності. Уперше за роки незалежності на весь зріст постало завдання подальшого зміцнення незалежності держави, збереження стабільності і міжнаціональної згоди. Визначальну роль у цьому процесі повинна відіграти українська національна ідея, яка покликана забезпечити необхідну консолідацію, згуртованість та національну єдність української нації, а також інтеграцію національних меншин до її складу при збереженні та розвитку їх етнокультурних особливостей.
    Підкреслимо, що саме національна ідея відіграє головну роль у формуванні політичної нації. До політичної нації в Україні, як відомо, належить українці, росіяни, білоруси, угорці, євреї та інші етнонаціональні групи. Становлення української політичної нації, на думку науковців, можливе тільки на загальноцивілізованих принципах громадського суспільства, тоді, коли будуть створені економічні, соціальні, духовні умови, які працюють на націю. Будь–яке суспільство, щоб стати націю, крім об’єднання спільними економічними інтересами, повинно інтегрувати ще й додатковими зв’язками, як то: спільністю мови, культури, особливостями національного менталітету. Ігнорування ж цих зв’язків, байдуже ставлення до питань формування національної ідеї, яка б згуртувала націю, веде до розчарування суспільства на групи, клани, релігійні, етнічні утворення, а це вже становить небезпеку самому існуванню держави. Тому без національної ідеї неможливо побудувати незалежну державу.
    Нарешті, в епоху глобалізації національна ідея стає мірилом духовності і протистоїть ідеологіям, орієнтованим на уніфікацію національних відмінностей і цінностей. Вироблення такої національної ідеї, як справедливо відзначає М. Дмитренко, стає для України справою надзвичайної ваги й актуальності, тому що саме на її основі повинні визначатися головні орієнтири і цінності розбудови держави в контексті євроінтеграції [1, с. 181].
    В цьому плані слід відзначити, що, на превеликий жаль, українська національна ідея в останні роки стала предметом спекуляції з боку політичної еліти та лідерів і не приводить та й не може привести до консолідації політичних сил. Суспільство, держава повинні мати об’єднуючу ідею, цінності. Протягом багатьох століть такою об’єднуючою ідеєю буда незалежність. Але ця ідея продовжувалася до тих пір, поки незалежність не стала реальністю.
    Сьогодні необхідна ідея, яка б організувала суспільство на створення якісно нового життя. Оскільки мало мати власні кордони, герб, гімн, прапор, парламент, президента. Життя повинно покращуватися, але покращуватися для всіх. Це повинно стати тією об’єднуючою ідеєю для політичної еліти та народу, яку однаково сприймали б і в Києві, й у Львові, й у Мелітополі. В умовах підвищеної конфліктності державна політика має бути спрямована, у першу чергу, на досягнення загальносуспільних цілей та утвердження консолідуючих засад у суспільстві. Проблема консолідації нації навколо державних інтересів та загальнонаціональної мети є по суті важливим аспектом безпеки української держави, гарантією збереження цілісності країни.
    Проблема національної ідеї, осягнення ціннісних визначень політичного, соціального, культурного буття – одна з центральних в історії і політології. Нагадаємо, що теоретиками української національної ідеї стали М. Костомаров, Т. Шевченко, М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський, В. Чорновіл, Л. Лук’яненко. Зокрема, І. Франко був одним із перших в українській політичній думці, хто сформував концепцію політичної самостійності України. Проблему національної ідеї, політичного, економічного, соціального, культурного розвитку він вбачав у визначенні основних, системовизначальних цінностей, які конкретизують суть функцій тієї ж держави, влади, інституцій [12, с. 401–409; 13, с. 401–412].
    Серед сучасних дослідників української національної ідеї та процесу консолідації можна виділити В. Бебика, І. Варзара, М. Дмитренко, В. Кременя, І. Кресіну, Ф. Рудича, Ю. Римаренко, О. Пашкова та інші. Ю. Римаренко визначає ключовим чинником національної консолідації національну культуру як духовно інтегруючу силу, що сприяє духовному пробудженню та згуртованості нації [10, с. 359]. Слід підкреслити, що досліджувана проблема має міждисциплінарний характер – наукові розвідки здійснюють як представники політичної науки, так і суміжних із нею дисциплін – історії, права, державного управління тощо. Отже, окремі аспекти даної теми досить активно вивчаються вітчизняні науковці. Але вона досі невирішена і потребує подальшого вивчення як теоретична так і практична проблема.
    Мета дослідження полягає у з’ясуванні змісту української національної ідеї та ї ролі як чинника консолідації українського суспільства.
    Чіткого визначення національної ідеї поки що не існує. Українські політичні словники дають такі визначення «національної інеї»: 1) політичний проект майбутнього нації, імператив її свідомості й чину, смисложиттєвий чинник національного розвитку; 2) певний комплект вірувань, національного світобачення і розуміння своєрідний духовно–інтелектуальний потенціал нації, людини–державотворця і співгромадянина; 3) система ціннісних орієнтирів, що полягає в урахуванні інтересів усіх верств суспільства, усіх народів; 4) форма державного самоусвідомлення народу, показник того, як народ розуміє себе, своє місце і роль у світі [8, с. 386–387; 9, с. 512].
    На наш погляд, усі пункти мають безпосереднє відношення до формування національної ідеї та її ролі як чинника консолідації українського суспільства. Тобто, національна ідея – це квінтесенція менталітету, спосіб осмислення глибинної сутності свого народу, в якій відображені його духовна першооснова, мета, сенс та фундаментальні принципи існування та зумовлює суспільний розвиток. 
    Головна особливість національної ідеї полягає в тому, що вона під впливом часу і обставин може змінюватися, переформовуватися. Пошуку «нової» національної ідеї, як символу розвитку, або ж через намагання зруйнувати стереотипні уявлення про певну націю, як справедливо відзначає О. Засморжук, є своєрідним символом розвитку, що ні в якому разі не заперечує ідею стабільності національного менталітету, ментальності, а лише підкреслює те, що окремі його риси, особливості можуть проявлятися лише під тиском обставин, або з приходом «правильного» часу для їх розкриття на повну силу [2, с. 328].
    Консолідація суспільства навколо мети державного будівництва є неодмінною умовою збереження і розвитку України як повноцінної держави. Без цього неможливо досягти ключових стратегічних цілей у діяльності нації та держави, оскільки це є необхідною передумовою для стабільного політичного розвитку, впровадження реформ, стабілізації економіки та подальшого національного розвитку. Але консолідацію неможливо нав’язати, як і неможливо нав’язати дух патріотизму та поваги до держави, чи виховати його за допомогою тих або інших закликів і декларацій. Лише розумною політикою, твердістю і наполегливістю в утвердженні прав і свобод громадян та засадничих цінностей сучасної цивілізації, професіоналізмом у вирішенні завдань – Україна може завоювати довір’я усіх своїх громадян і активно включити їх в процес державного будівництва. Крім того, ми живемо у все більш конкурентному світі і без національного згуртування, патріотичного, громадського виховання нам не досягти гідного для України місця ні в Європі, ні у світі.
    Особливо підкреслимо, що національна ідея, а також національна свідомість, культура, духовність повинні об’єднувати та згуртовувати суспільство. Усі складові державотворення немислимі без сильної національної ідеї. Чим потужнішим буде духовне ядро нації, тим більш шансів для одужання суспільства, відтворення національної еліти, яка консолідує його, забезпечує національне пробудження та самовизначення народу. В цьому контексті варто відзначити, що в Україні, яка не є моноетнічною державою, національна ідея повинна розглядатися також як програма побудови етнічних і соціально–політичних відносин у суспільстві, що ґрунтується на самоідентифікації нації у вирішенні проблем етнічних спільнот.
    Проблема національного будівництва, як справедливо відзначають дослідники, дуже актуальна для України, оскільки за років незалежності так і не вдалось вибудувати модель національного розвитку. Спостерігається й низький рівень національної консолідації та національної ідентичності. Питання, які були ключовими на початку державотворення, сьогодні постали із такою самою актуальністю. Єдність української нації, консолідації суспільства залежить насамперед від чіткої визначеності вихідних засад, на які спирається нація у своєму розвитку.
    Наголосимо, що в Україні відбувається фрагментація соціуму по лінії ідеологічного протистояння полярних політичних груп, які сповідують несумісні один з одним суспільно–політичні проекти. Саме в цьому плані сучасна українська національна ідея має увібрати в себе загальновизнані світовою спільнотою справжні гуманістичні, демократичні принципи, забезпечити їхне послідовне практичне втілення. Вона має бути використана, передусім, для побудови громадського суспільства. Але в сфері формування останнього її найважливішим пріоритетним завданням є об’єднання українського народу, неминуче пов’язане з усуненням певних розбіжностей між громадянами західних і східних регіонів України, прихильниками численних релігійних конфесій, представниками політичних сил, соціальних прошарків, носіями різних ідеологій [3, с. 25].
    Як відомо, громадське суспільство ґрунтується на принципи ідеологічного плюралізму. Але цей принцип не виключає, а передбачає наявність ідеологічного консенсусу щодо найбільш важливих і значущих для розвитку суспільства цінностей. Досвід підтверджує, що ці цінності можуть бути визначені насамперед у рамках політичної нації, яка спроможна об’єднати Україну, яка після останніх парламентських виборів особливо відчутно розкололася ідеологічно на дві половини – Схід і Захід. Автор поділяє точку зору Ф. Рудича про те, щоб подолати цей розкол, слід рішуче відкинути націоналістичні концепції «української України» і «Україна для українців», які до останнього часу утверджувалися на державному рівні і, по суті, є спробою формування не національної ідеології, а ідеологія «титульної нації», що внесло розкол у багатонаціональне українське суспільство і поставило під загрозу цілісність України [11, с. 8].
    Сьогоднішній етап розвитку українського політикуму часто називають періодом деідеологізації, коли політична ідеологія виявилася фактично повністю заміненою персоніфікацією політичного процесу. Варто відзначити, що без ідеологічних, безідейних суспільств об’єктивно не існує. Ідеологія – це духовний фундамент на якому будується свідомість людини. Кожна нація, як слушно відзначає М. Обушний, має свою ідеологію і жодні зміни у суспільному житті неспроможні знищити те, що закладено в природі людини – потребу в ідеології як у усвідомленій меті суспільної діяльності [4, с. 112].
    При цьому слід виходити з того, що процес трансформації суспільства характеризується протиріччям між установленими традиційними цінностями народу, його культурою і тими ліберальними цінностями, яких вимагає сьогодення. Розпад традиційної спільноти, поява в ній угруповань населення із протилежним способом мислення і життя ведуть до розколу світоглядної основи спільності. Тому ідеологія повинна відповідати життєвим реаліям і, головне, врахувати інтереси широких верст в населення. Бо, як кажуть на Близькому Сході, тисячу нових храмів не гарантують й на сантиметр наближення людини до Бога. 
Ключовими цінностями загальногромадянської консолідованої ідеології могли б стати відчуття відповідальності за долю країни, патріотизм, гуманізм, демократія, соціальна справедливість, освіченість і, що особливо важливо – науково об’єктивне висвітлення історії становлення й утвердження Української держави. Історія має об’єднувати, а не сіяти розбрат між громадянами. Автор поділяє точку зору В. Кременя, про те, що злочином є приписувати якійсь партії чи угрупуванню всі сторінки слави, а її опонентом нав’язувати всі мислимі і немислимі гріхи. Нація формується не лише тоді, коли люди все пам’ятають з історії, але й при умові, що вони здатні й дещо забувати, виходячи з християнського принципу «Прощаю і прошу прощення» [6, с. 11].
    Вирішальною передумовою формування політичної нації, на думку науковців, є наявність загальнонаціонального лідера і сформована політична еліта. Не останню роль у вирішенні цього завдання може і має відіграти, зокрема, духовна еліта, яка повинна не стояти осторонь від політичних процесів, що відбуваються в державі, насамперед у формуванні консолідаційної ідеології, національної ідеї, яка б об’єднала політичну націю, і сказати своє слово так голосно, щоб його почули і суспільство, і владні структури.
    Для збереження спокою в країні необхідно ретельно відфільтровувати і творчо переосмислювати запозичені із світового досвіду державотворчі процеси, цілеспрямовано, але толерантно поширювати їх у маси. І це є одним із важливіших завдань ідеології національної ідеї, функція якої полягає в забезпеченні інтеграції розколотої спільноти. За вміло виробленої та пропагованої національної ідеї України, яка після проголошення незалежності вважалася однією з найбільш розвинених країн світу, не знала б такого економічного й духовного занепаду. Зрозуміло, що сама національна ідея не може вберегти суспільство від корумпованості, клановості, бездуховності. Ми ніколи не витягнемо економіку до тих пір, справедливо вважає М. Дмитренко, поки відкладатимемо на потім питання ідеологічної, духовної та освітньої сфери. Тому що між ним діє розривний взаємозв’язок [1, с. 183]. Владним структурам час зрозуміти, що тільки освіта може сформувати націю, що тільки вона належно може поширити українську національну ідею. Освіта повинна ростити націю.
    Політична освіта виступає джерелом формування політичної свідомості особистості – політичних знань, переконань, поглядів, оцінок, установок та ідеалів. Теперішній стан українського суспільства вимагає від кожної людини усвідомленого відношення до політичних подій, що відбуваються в країні та світі, вміння дати правильну світоглядну оцінку, оволодіння практичними навиками участі в громадянському житті. Політична освіта як фактор формування політичної культури має не лише надавати політичні знання, на основі яких формуються уявлення щодо форм і способів функціонування громадянина у політичному, правовому, економічному, соціальному та культурному полі демократичної держави, але й формувати певні політичні уміння, якості та чесноти.
    Тому нині гуманітарні знання, рівень освіти, її практична орієнтація розглядаються науковцями як необхідне джерело розвитку політичної системи суспільства, в якому не тільки зростає значення гуманітарної освіти, а й змінюються її зміст, форми та методи. Крім того, ми живемо у все більш конкурентному світі, і без національного згуртування, патріотичного, громадянського виховання, особливо молоді, нам не досягти гідного для України місця ні в Європі, ні у світі. Патріотизм, жертовність практично не залежить від матеріального становища людини.
    Таким чином, національна ідея, а також національна свідомість, національна освіта, культура, духовність повинні об’єднувати та згуртовувати суспільство. Усі складові державотворення немислимі без сильної наскрізної національної ідеї, у тому числі не тільки освіта, культура, політика, але й економіка.
    Висновки. Уперше за роки незалежності повстало завдання подальшого зміцнення незалежної держави, збереження стабільності і міжнаціональної згоди, протистояння спроби розколоти країну за ідеологічними і національними ознаками. Визначальну роль у цьому процесі повинна відігравати українська національна ідея, яка покликана забезпечити необхідну консолідацію, згуртованість та національну єдність української нації, а також інтеграцію національних меншин до її складу при збереженні та розвитку їх етнокультурних особливостей. На наш погляд, ключовими цінностями національної ідеї повинні стати відчуття відповідальності за долю країни, патріотизм, гуманізм, демократія, соціальна справедливість, освіченість.
    Існування суспільства неможливе без інтегруючої ідеї, цілісність якої визначається духовною, творчою діяльністю особистості. Тому в епоху глобалізації великого значення набуває національна ідея, яка стає мірилом духовності і разом з нею – світоглядним забезпеченням способу вільного існування особистості, несе його ключові цінності. Вона протистоїть ідеологіям, що орієнтовані на уніфікацію переконань. Вироблення такої національної ідеї є для України справою надзвичайної ваги і актуальності, тому що власне на її основі повинні визначитися головні орієнтири і цінності розбудови держави в контексті євроінтеграції.

    Список використаних джерел:
1. Дмитренко М. Політична система України: розвиток в умовах глобалізації та інформаційної революції [Тексти] / М. А. Дмитренко: Нац. пед. ун–т ім. М. П. Драгоманова, ін–т оператив. діяльн. та держ. безпеки. – К.: Знання України, 2008. – 544 с.
2. Засморжук О. О. Ментальність чи менталітет, що відіграє першочергову роль у формуванні обличчя суспільства/О. О. Засморжук // Гілея: науковий вісник. – Київ, 2014. – Вип.812 (№2). – С.325–329.
3. Коваленко В. Сучасна українська національна ідея як невідємний чинник побудови громадського суспільства / В. Коваленко // Віче. – 2011. – №23. – С.23–27.
4. Обушний М. І. Партологія: Навчальний посібник / М. І. Обушний, М. В. Примум, Ю. Р. Шведа. – К.: Арістей, 2016. – 423 с.
5. Політичний клас у сучасній Україні: специфіка формування, тенденції розвитку / За заг. ред. Ф. М. Рудича. – К.: Парламентське вид–во, 2010. – 336 с.
6. Кремень В. Г. Консолідаційна парадигма модернізація України / В. Г. Кремень // Сучасне філософське антропологічне знання в контексті викликів доби: девяті шинкаруківські читання. Матеріали міжнар. наук. прак. конфр., 18 квітня 2014 р. / Нац. акад. наук України та ін. – Хм.: ЦНП, 2014. – С.8–16.
7. Луцишин Г. І. Національна консолідація як основа формування та розвитку української політичної нації / Г. Луцишин // Українська політична нація: проблеми становлення: зб. наук. ст. – К.: НІСР, 2012. – С.150–157.
8. Політичний енциклопедичний словник / Упорядник В. П. Горбатенко: За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна. 2–ге вид., доп. і перероб. – К.: Довіра, 2004. – 740 с.
9. Політичний словник / Ю. С. Шемшученко (від. ред.), В. П. Горбатенко (упоряд.). – К.: Знання, 2005. – 735 с.
10. Римаренко С. Українська політична нація – міф чи реальність? / С. Римаренко // Україна у сучасному світі. Конференція випускників наукового стажування в США. – К.: Стилас, 2013. –С.7–23.
11. Рудич Ф. М. Політичний режим в Україні: спроба політичного аналізу / Ф. М. Рудич // Політичний менеджмент. – 2011. – №2 (47). – С.3–14.
12. Франко І. Одвертий лист до галицької української молодьожи / І. Франко // Зібрання творів у 50–ти т. – К.: Наукова думка, 1986. – Т.45. – 575 с.
13. Франко І. Наш погляд на польське питання / І. Франко // Зібрання творів у 50–ти т. – К.: Наукова думка, 1986. – Т.45. – 575 с

Ю. Мудрик,
кандидат політичних наук, доцент кафедри
міжнародних відносин та туризму, Хмельницький
національний університет (Україна, Хмельницький)