Головна‎ > ‎

Єдиний день інформування


Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2017 році» 7 вересня 2017 року

опубліковано 13 вер. 2017 р., 05:24 isp web   [ оновлено 13 вер. 2017 р., 05:25 ]

Послання Президента України

до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2017 році»

7 вересня 2017 року

Дорогий український народе!

Шановний пане Голово!

Шановний пане Прем’єр-міністр і високодостойні члени українського Уряду!

Шановні народні депутати!

 

Ми з вами вибралися із глибокої і смертельно небезпечної прірви – це є очевидне наше досягнення. Ясно й чітко бачимо далеку, поки що, вершину, яку маємо підкорити, – це наша велика мета. Та ми, на жаль, все ще близько до урвища, можемо схибити і оступитися. Лише один неправильний крок – і ми знову внизу. На жаль, це є наш головний ризик. Із-за перевалу над нами нависає хижа орда – це небезпечна і довготривала загроза.

Наші здобутки і прорахунки, можливості і виклики, сильні й слабкі місця – предмет щорічного Послання про внутрішнє та зовнішнє становище. На його базі підготував так званий long read – письмове звернення, яке вам має бути роздане. Воно більш насичене цифрами, фактами, деталями.  Також до вашої уваги – аналітична доповідь Національного інституту стратегічних досліджень. Вона віддзеркалює точку зору його експертів і доповнює загальну картину.

Днями набрала чинності Угода про асоціацію. Завдяки тому, що Євросоюз ще позаминулого року погодився на тимчасове її застосування, ми вже можемо тішитися такими попередніми її підсумками, як зростання нашого експорту до Євросоюзу. Зокрема в першому півріччі 2017 року – цей експорт зріс на 23%. Частка ЄС у зовнішній торгівлі України досягла 40%. Хочу нагадати, що у 2012 році – ця частка складала 30%, а у 2009 році – ця часта складала 25%. Це свідчить про початок процесу інтеграції української економіки до ринку Євросоюзу. А разом з безвізом – про кардинальну зміну наших геополітичних та цивілізаційних координат.

Запровадження безвізових поїздокна даний момент головний підсумок трирічної нашої спільної реформаторської роботи, роботи всіх гілок влади і суспільства. Я дуже дякую за це і Верховній Раді, і Уряду, і українському народу. Чому це так важливо? Всі ми мамо розуміти, що воно стало можливим унаслідок  виконання  майже ста п’ятдесяти пунктів Плану із візової лібералізації. Кому цікаво – може ознайомитись із кожним з них.

Наголошую, що Верховна Рада була безпосередньою учасницею реалізації цього плану. Коли йшлося навіть про ухвалення відверто некомфортних для народних депутатів, як і для інших чиновників рішень, як-то публічне електронне декларування статків і доходів, де ви, шановні народні депутати,  проявили здатність приносити власні інтереси в жертву загальнонаціональним. Дякую вам, шановні народні депутати, за спільну боротьбу за безвіз, за високий рівень патріотизму та відповідальності.

Але, про всяк випадок, хотів би застерегти окремих народних обранців від намірів ревізувати ті закони, які стали основою для ухвалення нашими партнерами рішення про надання безвізового режиму. Чи то спроби скасувати або зробити непублічним електронне декларування; чи то намагання підчистити антидискримінаційні поправки до Трудового кодексу; чи то зменшення, звуження повноважень антикорупційних органів…. Чи будь-що інше, що ставитиме під загрозу безвіз як одне із наших досягнень. Хочу наголосити, що я без вагань ветуватиму такі ініціативи.

У Посланні чимало уваги приділяється позитивним зрушенням. Не для того, щоб похвалитися, хоча у звіті нічого поганого і нема. Хотілося б, щоби кожна людина, яка нас дивиться чи слухає, мала нагоду переконатися: країна, яку ще три роки тому сподівалися наші вороги стерти з політичної карти світу, не просто захистила себе, не просто вистояла, а знайшла в собі сили мінятися і рухатися вперед.  Народ, який всьому світові продемонстрував таку дивовижну силу волі, має право пишатися собою!

Але проблеми потребують більшої уваги, ніж досягнення. Факт залишається фактом: суспільство незадоволене життям і владою. В умовах зовнішньої агресії та економічної кризи, гірких втрат і чималих матеріальних збитків відчуття справедливості – зараз загострене як ніколи. Люди неначе оголеним нервом реагують на щонайменшу неправду.

Внаслідок війни три роки тому в Україні різко впав рівень життя. Люди вважають, що тим, що вони все це витримали, поставилися до труднощів із розумінням, народ сумлінно виконує свою частину суспільного договору. Чого не скажеш про верхи, які, згідно поширеної  думки, на вівтар спільної перемоги поклали надто мало і не забезпечили зримих змін.  

Недовіра до державних інститутів – нових і старих, до політиків – владних і опозиційних, переростає в глибокі зневіру, апатію і депресію.  Щоб усунути цю небезпеку, ми повинні діяти негайно і швидко, дати друге дихання і боротьбі з корупцією, й економічним перетворенням… І прибрати щонайменше підґрунтя для розмов про нібито відкочування реформ і нібито наступ контрреволюції.

В історії бували випадки, коли відсутність чи повільність реформ просто консервувала відсталість країн, залишала їх на узбіччі світового прогресу. Є ще гірша перспектива: без завершення реформ ми маємо ризик втратити державність і нас просто не стане. Але це – песимістичний сценарій, і я не вірю в нього і не допущу. Наш сценарій – оптимістичний, і назва цьому сценарію: «Успішна європейська Україна успішних українців».

Перемога залежить, серед іншого, і від того, чи зможемо ми правильно діагностувати головні виклики і дати на них зараз адекватні відповіді. 

Які виклики я маю на увазі?

Перше. Приблизно за рік країна зануриться у виборчу кампанію.  Навесні 2019 – президентські вибори, восени того ж року – вибори парламентські. Це означає, що у нас залишився лише рік для того, щоб активно попрацювати над реформами.

Друге. Чим далі країна рухається дорогою змін, тим активніший спротив з боку різних груп впливу – ресурсно забезпеченої меншості у вигляді корумпованої бюрократії… І послабленої, але все ще доволі сильної олігархії – з дуже великою кількістю залежних від цієї системи людей.  Дедалі частіше з’являються реваншистські ініціативи. Під гаслом «воно не спрацювало» пропонується скасувати реформи і нововведення, або стриножити чи взяти під контроль новостворені інституції.

Три роки тому мені особисто і більшості з вас думалося, що реформ хочуть всі. Насправді, це не так. Противники змін є повсюдно. Чимало їх розсілося у різних гілках влади і у фешенебельних бізнес-офісах… Але не тільки. В кожній системі: правоохоронній, освітній, медичній, тощо, –  зверху й донизу - є великі й впливові групи, яких влаштовує статус-кво. А раз йдеться про системи, то й спротив – теж системний. 

Третє. Одним із найбільш небезпечних став виклик популізму. Популісти неначе вправні кухарі збивають вершки на хвилі об’єктивного невдоволення людей. Декомунізація не знищила попиту на комуністичну ідеологію класової ненависті. Більше того, цей попит об’єктивно посилився внаслідок соціально-економічної кризи і поглиблення розшарування між багатими та бідними. Електоральна ніша, звільнена комуністами, пустувала недовго: в ній дуже швидко засвоїлися кілька партій з кола нещодавніх учасників проєвропейської коаліції. Над їхніми штабами –  прапори синьо-жовті, а от соціальні гасла запозичені із архівів комуністів та Прогресивно-соціалістичної партії. І в ролі захисників народу вони виглядають доволі переконливо – поки не зазирнеш в їхні електронні декларації.

Четверте. У найсвіжішому звіті Freedom House популісти названі подвійною загрозою глобальній демократії – разом з автократами. Наша ж специфіка, навпаки, –  виклик анархії та отаманщини, спроби окремих маргінальних груп заперечувати монопольне право держави на застосування сили.  Особливо небезпечних розмірів ця проблема набула минулого та на початку цього року. Наразі ми зняли її гостроту, але повністю усунути з порядку денного її ще не вдалося. Тим більше, що саме на цьому напрямі країна-агресор відчула для себе можливість розкачувати ситуацію всередині України, А перед зовнішнім світом позиціонувати нас як failed state – країна, що не відбулась.

Авторитарна Росія, ще з тих часів, коли вона була відносно невеликою Московією, навчилася вправно використовувати в своїх інтересах механізми демократії, наявні в інших країнах. Інформаційна війна, поширення фейкових новин, сіяння паніки та зневіри…             Стимуляція і симуляція рухів протесту та маніпуляція у своїх інтересах деякими право-радикальними угрупованнями… Засилання в Україну диверсійних груп, підготовка терористичних актів – ось далеко не повний інструментарій Кремля.  І ми маємо з цим ефективно боротись. Кілька тижнів тому в одному із обласних центрів Сходу СБУ викрила ціле кубло – резидентуру російської розвідки із 18 осіб. Їхню підривну діяльність координував куратор із Білгорода.

Але головна загроза з боку Росії – все ж таки військова. Нема поки що жодних ознак, аби Москва готова була відступити з Донбасу чи піти з Криму. А от доказів її підготовки до наступальної війни континентального масштабу – на жаль, дедалі більше. Як от, наприклад, – російсько-білоруські навчання «Захід–2017»… Хоча доречніше їх було би назвати їх «Антизахід». Природно, що саме через це, а не з якихось інших причин, ми й посилили контроль на всіх ділянках державного кордону. 

Під виглядом «стратегічних командно-штабних навчань» не виключається створення нових ударних угруповань російських військ для вторгнення на територію України. Сім тисяч платформ із солдатами та технікою наблизилися чи наближаються до наших кордонів... І, на жаль, жодних гарантій, що по завершенні маневрів це все повернеться з Білорусі додому у нас немає.

У 2014 році, під прикриттям нібито забезпечення безпеки Олімпіади в Сочі, Росія розгорнула угруповання для проведення спецоперації із захоплення Криму. У другій половині липня 2008 року проходили навчання «Кавказ–2008». Тоді російські війська, що залучалися до маневрів, замість того, щоб із полігонів повернутися до пунктів постійної дислокації, напали на Грузію. До речі, 2 вересня виповнилося 9 років, як ваші попередники у цій залі, виявивши абсолютну політичну короткозорість і безвідповідальність, провалили постанову про визнання Росії країною, яка здійснила військову агресію проти суверенної і незалежної Грузії.  

Теперішні навчання, які триватимуть аж два місяці, значно масштабніші. Тільки уявіть, навіть контроль за залізничним рухом на напрямках перекидання військ від акціонерного товариства «Российские железные дороги» передається управлінню військових сполучень департаменту транспортного забезпечення російського міністерства оборони. Очевидно, Кремль перевіряє, наскільки готові до великої війни із Заходом не лише російські збройні сили, але вся російська держава. Як тут не процитувати слова мого великого друга, великого друга України американського сенатора Джона Маккейна: «Росія є більшою загрозою, ніж терористичне угруповання «Ісламська держава». У тих нема військових можливостей, технологій та прагнення правити світом. У Росії є. І вона не є другом для вільного світу».

Політико-дипломатична підтримка України з боку Заходу в поєднанні з Мінськими домовленостями, на аналізі яких я зупинюся далі, – важливий фактор, який дає змогу нам відбивати російську агресію. Але головна заслуга в тому, що лінія зіткнення проходить в районі Сіверського Дінця, а не по Дніпру, належить Збройним Силам України. Справжнім гарантам нашої незалежності. (Оплески). Ці оплески Верховної Ради України, українського Уряду, українського Президента в повній мірі відносяться і до  Національної гвардії України, до інших силових підрозділів. Хочу подякувати і структурам оборонно-безпекового сектору.

Сьогодні відзначає двадцятип’ятиріччя героїчна воєнна розвідка України. Про те, що зробив для України генерал-майор Максим Шаповал, керівник спеціального резерву Головного управління розвідки Міністерства оборони, детально розповісти можна буде не скоро. Можу тільки сказати про його участь у плануванні та проведенні розвідувальних рейдів у глибокий тил противника. Там він документував докази присутності російських військ. Звідти попереджав про небезпеку на конкретних напрямках для конкретних підрозділів. І робив дуже багато корисних справ для захисту України. Підписав сьогодні Указ про присвоєння Максиму Шаповалу звання Героя України. (Оплески). Ось це є ставлення українського Парламенту, українського народу до наших героїв. До речі, одразу ж після виступу у Верховній Раді поїду в Головне управління розвідки для того, щоб проголосити про присвоєння ім’я Максима Шаповала спеціальному резерву Головного управління розвідки. Про його загибель внаслідок терористичного акту знає вся країна і весь світ.

Прошу хвилиною мовчання вшанувати пам’ять всіх, хто віддав життя за  Україну.

Дякую. Прошу сідати.

За три роки Збройні Сили не просто відновили боєздатність. Вони були заново створені. Наростили оперативні спроможності і покращили технічну оснащеність. Вони виросли кількісно і якісно, і це – той випадок, про який і кажуть «заново народитися»!

Прошу не забувати, що влітку 2014 року більшу частину Донбасу вдалося повернути під суверенітет України. Лише пряма інтервенція російських військ з використанням сучасної техніки й озброєнь зупинила процес звільнення. І зірвала швидке завершення АТО, яке до того виглядало цілком реальним.  

Варшавський  Інститут східних досліджень оприлюднив доповідь про зміни в наших Збройних Силах України і видав під назвою «The best army Ukraine has ever had» – «Найкраща армія, яку будь-коли мала Україна». Подібні експертні оцінки із вуст іноземних військових аналітиків ми чуємо постійно. А західні інструктори з країн – членів НАТО, які зараз  тренують наших військових, не тільки нас вчать, а вже й переймають наш досвід.

У 2014–2015 роках ми провели шість хвиль мобілізації, через які пройшли близько 200 тисяч громадян. Минулого року я прийняв дуже непросте, небезпечне, але правильне рішення про відхід від мобілізації і повний перехід на контрактну армію. Основу нашого війська зараз складають військовослужбовці, які добровільно пішли в армію за контрактом. Протягом 2016 року було прийнято на службу в ЗСУ було прийнято 70 тис. осіб. Цього року, станом на вчора, - ще додатково 25 тисяч. Наступного року ми з вами будемо підвищувати грошові виплати для них залежно від ступеня ризику та складності завдань.

Витрати на закупівлю озброєнь порівняно з 2013 роком наростили у десять разів!  

За три роки оборонпром передав українській армії більше 16 тисяч одиниць озброєння й військової техніки. Попервах ми ремонтували те, що вже побуло у вжитку чи було пошкоджене. Спускали з конвеєрів фізично хоча й нові, але технічно застарілі види, прийняті на озброєння ще за радянських часів. Мусили швидко задовольнити тоді першочергові потреби. Зараз розпочинаємо програму збройно-технічного осучаснення армії. Маємо виводити українське озброєння на рівень 21-го століття, бо зараз ми воюємо зброєю 20-го століття. Росія в модернізації військової техніки та зброї, на жаль, значно нас випереджає.

Перед нами постають важливі завдання із розробки та налагодження виробництва нового ракетного озброєння, комплексів крилатих ракет, сучасних зразків артилерійських систем, високоточних боєприпасів, безпілотних літальних апаратів ударного типу, засобів космічної розвідки. Всього цього у нас не було. Хоча можливості для цього мали. І підтверджує це те, що ми за два-три роки налагодили їх виробництво. Так само, як освоєно серійне виробництво танків «Оплот», бронетранспортерів БТР-4 та БТР-3, тактичної бойової колісної машини «Дозор-Б», безпілотника  «Spectator».

Сподіваюся, успішно завершимо переговори з нашими західними партнерами про постачання нам оборонної зброї. 

Дорогі українці!

Досягнення проміжних цілей, як-то отримання безвізу і вступ в силу Угоди про асоціацію, породили в суспільстві питання про те, яким чином ми збираємося рухатися далі до кінцевої мети – вступу до Європейського  Союзу.

Перше, що ми зараз із вами маємо зробити,  – в повному обсязі виконати Угоду про асоціацію. Але, наголошую,  цим не можна обмежуватися, і нові кроки слід планувати вже зараз. У липні на саміті Україна – ЄС українська сторона внесла на розгляд керівництва Євросоюзу нові ініціативи щодо нашого бачення стратегічного довгострокового співробітництва. Це – асоціація із Шенгенською зоною, приєднання до Митного союзу ЄС, Енергетичного союзу ЄС, вступ в дію Спільного авіаційного простору та Єдиного цифрового ринку. Реалізація цих ініціатив фактично перетворить східні кордони України на східні кордони Євросоюзу ще до того, як ми де-юре приєднаємося до Союзу.

Внаслідок такої стратегії ми максимально наблизимося до критеріїв членства в Євросоюзі. Україна буде секторально інтегрована з ЄС, майже як будь-яка країна Євросоюзу.  І тоді питання про членство стане лише формальним питанням часу. 

Не менш важливим, ніж членство в Євросоюзі, є для нас і участь в НАТО. Російська агресія продемонструвала банкрутство міфу про позаблоковість. Де зараз його апологети, які запевняли нас, що позаблоковий статус – гарантія безпеки України? Нас переконували, що ми у безпеці, аби тільки не роздратувати Росію. І яку за це заплачено ціну? Росія ж напала на позаблокову Україну, окупувала наші території і, головне, – вбила понад десять тисяч громадян України. А ті, хто запевняв нас, що фігові листки – найкращий захист, знайшли притулок у Москві та Підмосков'ї і в інших містах. Судити їх можливість є, на жаль, поки що заочно.  Але я впевнений, що правда буде доведена.

Разом з північноатлантичними партнерами спільно розбудовуємо українську армію відповідно до стандартів НАТО, яких вона в основному має досягти вже на кінець 2020 року. Впевнений, саме армія стане першою державною інституцією, яка відповідатиме критеріям членства в Альянсі. Без формального схвалення Плану дій щодо членства ми, тим не менше, виконуємо його в односторонньому порядку.

Опитування громадської думки показують, що більшість українців підтримують і вступ до Євросоюзу, і приєднання до НАТОЯ не виключаю, що ініціюю в належний час відповідний референдум, щоби продемонструвати волю українського народу. Усім: і нашим друзям, і агресивній сусідці, і всім українським політикам… Щоб за будь-яких політичних розкладів нікому з них не закортіло ревізувати цей курс і звернути на манівці.

До того, як Росія розпочала бойові дії проти України, головною її зброєю була зброя енергетична. До 2014 року Москва утримувала нас на своїй орбіті газовою залежністю. Здавалося, тієї непереборної сили тяжіння не здолати ніколи. В листопаді ж, друзі, хочу привітати, виповнюється два роки, як ми не купуємо газ в Росії! Це свідчить лише про одне - епоха газового шантажу безповоротно залишилась у минулому! І не просто не купуємо, а це дало нам можливість подати і виграти Стокгольмський арбітраж!

Ми очікуємо на рішення цього арбітражу за позовом «Нафтогазу» до «Газпрому» і з питань транзиту. У зв’язку із тим, що контракт завершується у 2019 році, наше завдання за допомогою Євросоюзу добитися революційної зміни в організації транзиту. Якої? А саме – щоби російський газ європейці купували не на західному, а східному кордоні України. А Україна якісні транзитні послуги надавала не Росії, а Євросоюзу.

І в атомній енергетиці ми теж поступово скорочуємо частку Росії. Натомість, до 40% зростає вже частка компанії «Вестінгауз», і ця компанія вже забезпечує паливом шість реакторів з п’ятнадцяти.

Під час мого візиту до Сполучених Штатів йшлося, в тому числі, і про співпрацю в атомній енергетиці, і у вугільній галузі, і всій енергетичній сфері. Ви це бачите. І перша партія американського антрациту, що замінить російський, очікується вже днями, а загалом поки що у США законтрактовано більше 700 000 тон.

І жоден із панічних прогнозів, які лунали після минулорічних президентських виборів у США, не здійснився. Що нібито Штати одразу ж скасують санкції. Пам’ятаєте як нас лякали? Санкції не лише не зняті, не лише не послаблені, а посилені, поглиблені. І ми вітаємо цю позицію наших партнерів зі США.

По-друге, теоретичні розмови про гіпотетичну можливість надання Україні оборонної зброї США нарешті перейшли у практичну площину переговорів. По-третє, Київ та Вашингтон інтенсифікували діалог на найвищому рівні і підвищили рівень українсько-американського партнерства. Це попри те, що після минулорічних виборів десятки, на жаль, українських депутатів навідалися на береги Потомака, і частина візитерів намагалася добитися абсолютно зворотнього результату, а саме – охолодження стосунків України та США.

Створення міжнародної коаліції на підтримку України в боротьбі проти російської агресії, утримання цієї коаліції в активному станіце повсякденна робота всієї української дипломатії. Звичайно, режим санкцій, який триває вже четвертий рік, для Росії не є смертельним, але це, наголошую на цьому – дуже ефективний інструмент для її стримування, для спонукання її сісти за стіл переговорів. Саме тому ми продовжимо боротися з будь-якими спробами їх зняти чи навіть послабити. Навпаки, добиватимемося їх продовження, поглиблення і посилення.

Шановні народні депутати!

Найболючіше і найскладніше питання – це боротьба з корупцією. Якщо говорити мовою Інтернету та соціальних мереж, тут важко поставити хештег «перемога», але й таврувати питання хештегом «зрада» – теж неправильно.

Ми маємо продемонструвати рішучі подальші дії. Зараз на конкурсній основі під пильним контролем громадськості і за її участю ми створили Національне антикорупційне бюро, Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру, Національне агентство з питань запобігання корупції. Кардинальні зміни відбуваються в Генеральній прокуратурі, Службі безпеки, Національній поліції. Там теж практикуються конкурси та атестаційні процедури, залучаються кадри з-поза системи, створюються нові управління внутрішнього контролю на кшталт Генеральної інспекції в ГПУ.

І визначаючи критерії оцінки роботи правоохоронних органів, принципово відмовився від поділу «нові-старі». У кожного є свої плюси, в кожного є свої мінуси, є хвороби росту, але всі вони роблять важливу спільну справу. Загалом же доволі щільна мережа вибудувана так, що сьогодні жоден із високопосадовців не має гарантій безкарності, ніхто нікому ніколи не може гарантувати політичний дах чи прикриття… Так, відчуваю питання у повітрі, – це повною мірою, я на цьому наголошую, стосується і так званих «друзів» Президента. Ні у кого із своєї команди, у разі обґрунтованих претензій з боку правоохоронців, адвокатом працювати не збираюся! І таким взагалі не місце в моїй команді.

До кінця поточної каденції ще більше двох років. А Верховна Рада цього скликання вже встановила абсолютний рекорд із результативних голосувань з позбавлення депутатської недоторканності. Вперше подання надходять не лише на опозиціонерів чи так званих «нічиїх» позафракційних, але й на депутатів, які є членами правлячих партій та владної коаліції.

Закликаю, – як ви, напевно, і очікували – внести і узгодити, нарешті, зміни до Конституції, які скасовують депутатську недоторканність. Щоб полегшити для вас прийняття цього рішення, щоб у вас не було відчуття, що воно якимось чином спрямоване проти вас, я маю дуже просту пропозицію – давайте ухвалимо це рішення із уведенням його в дію з 1 січня 2020 року, для депутатів вже нової Верховної Ради. Можливо це буде ефективніше.

Отже, список фігурантів кримінальних справ виблискує гучними прізвищами і посадами, масштабність яких у нещодавні буквально часи, була на кшталт індульгенції від будь-якого переслідування. Та чого в цій антикорупційній історії бракує, на жаль, так це хепіенду. Щасливий же кінець у цьому випадку – лише той, який завершується звинувачувальним вироком і ув’язненням корупціонерів. Тільки за таких умов суспільство повірить у серйозність наших намірів приборкати корупцію.

Протягом шістнадцятого – сімнадцятого років ГПУ, НАБУ, СБУ та МВС передали до судів більше п’яти тисяч антикорупційних кримінальних проваджень. І всі вони скаржаться на те, що суди відкладають у той довгий ящик, а то й взагалі кладуть під сукно справи проти високопоставлених корупціонерів.

У правильної в принципі боротьби за очищення суддівських рядів виявися серйозний побічний ефект – кілька тисяч суддів з різних причин просто звільнилися. І кадровий дефіцит у судах став новою загрозою праву громадян на справедливе судочинство. Для прикладу, весь вал справ проти високопосадовців, який йде до Печерського суду, мають розглядати лише декілька суддів. У нас є близько десятка судів, де суддів взагалі нема. Навантаження на суддю може становити понад тисячу справ на рік. Але ж по мірі відновлення довіри, очевидно, що кількість звернень до судів дедалі зростатиме, і нам треба бути готовими до збільшення кількості суддів і працівників апарату.

Влітку завершився безпрецедентний конкурс із формування нового Верховного Суду. Склад вищої суддівської інстанції формувався за активної участі суспільства. І як показує рейтинг переможців конкурсу, у вісімдесяти відсотках випадків Вища кваліфікаційна комісія суддів погодилася з Громадською радою доброчесності. Кандидати, до яких Рада мала претензії, не потрапили до фінального списку. 90% переможців конкурсу раніше не працювали у Верховному Суді. Близько 30 %– є адвокати і науковці. Це і є та свіжа кров, якої потребує система заради свого оновлення.

Невідкладним є питання створення спеціального антикорупційного судового органу. Цей орган має бути сформований на конкурсній основі із суддів з бездоганною репутацією. Він має бути залежним лише від закону, але вільним від будь-яких сторонніх впливів – мого, вашого, шановні народні депутати, політичних партій, правоохоронних органів, прогресивної громадськості. Він має відповідати стандартам Ради Європи, стандартам Венеціанської Комісії. І головне – бути ефективним, а не створеним для галочки. Формувати його потрібно швидко, детально опрацювавши модель і врахувавши помилки інших країн, де спеціально організовані антикорупційні суди виявилися з дуже низьким ККД.

Вже кілька разів переносився запуск Державного бюро розслідувань. Ми знову постали перед необхідністю вносити зміни до закону і посувати дедлайн – 20 листопада. До названої дати слід як мінімум обрати керівника ДБР, який зможе за додатковий перехідний період сформувати і запустити Бюро.

Питання назріле й перезріле – питання Служби фінансових розслідувань. Цей принципово новий орган не повинен мати права переслідувати окремих підприємців, представників малого та середнього, або навіть і великого бізнесу… Якщо тільки вони не є організаторами або учасниками схем системного розкрадання бюджетних коштів чи недоплати податків. Головним у діяльності Служби має стати аналітична робота, спрямована на виявлення злочинних схем, їх експертне вивчення. Звичайно, що нова Служба повинна мати увесь спектр повноважень для протидії економічній злочинності. Як правоохоронний орган демократичного суспільства, СФР буде повністю незалежною у свої діяльності, але перебуватиме під повним парламентським контролем.

Правоохоронці повинні взагалі забути про контроль за малим бізнесом. Крім тих випадків, коли є аргументована підозра, – а не конкуренти нашептали, що певний підприємець задіяний у конкретній шахрайській схемі. 

І, до речі… Хоча б при підготовці бюджету 2018 року пропонував би утриматися від чергових пропозицій скасувати або вихолостити єдиний податок. В мене прохання – треба дати хоч трохи людям, які називаються середнім класом, попрацювати в режимі кількарічного планування. А то вже стало традицією, що доля малого бізнесу в новому році стає відомою лише за декілька навіть не місяців чи тижнів, а годин до святкового привітання Президента.

І хочу наголосити, що середній клас, – це той, на плечі якого лягло найбільше навантаження за ці три роки. Він платить повні енергетичні тарифи, не маючи права на субсидії, він за ці три роки позбавлений права, і правильно позбавлений, оптимізації податків, він відчув скорочення платоспроможного попиту і витримав це. І сьогодні потребує нашої з вами підтримки. Саме цей середній клас – від айтішника за комп'ютером до фермера в полі, – потребує часу для реабілітації. Середній клас без субсидій, ще раз наголошую, пережив девальвацію, пережив інфляцію, зростання тарифів, проблеми з кредитами і багато інших проблем. Наголошую – свою ціну він сплатив сам, весь тягар виніс сам - без жодної підтримки чи допомоги з боку держави. Відновлення і розширення середнього класу – це інтерес не лише людей, які належать до цієї соціальної групи. Чим потужнішим він є, тим заможнішим є суспільство, тим більше успішних та ініціативних людей. Тим стійкіша демократія, тим сильніша країна. І я просив би всіх нас - і Верховну Раду, і уряд це політико-соціальне завдання точно врахувати при плануванні і податкових новацій, і бюджетних новацій, і в законотворчій активності – враховувати як пріоритетне.

Зараз хочу повернутися до теми антикорупційної  стратегії, і хотів би ще раз наголосити: вона не зводиться лише до каральних технологій.  На 90% успішна боротьба з корупцією складається з усунення джерел корупції, таких як: надмірна зарегульованість, непрозоре розпорядження коштами, можливість з боку чиновників чи політиків втручатися в роботу держпідприємств, нечітко сформульоване законодавство, яке дає підстави для зловживання його трактуванням, тощо. 

Сучасні технології, переваги електронного урядування та різноманіття програмного забезпечення створюють для цього, на жаль, унікальні можливості. Система ProZorro на порядок підвищила змагальність у сфері державних закупівель. Вона забезпечила багатомільярдну економію для бюджету і оптимізувала ціну закупівель. І не дивно, що час від часу виникають ініціативи обмежити систему, вивести з-під її дії якісь тендери тощо. Але система була, є і буде під моїм захистом. Я її запускав і я її буду захищати. І ми нікому – Міністерство економіки, Уряд і Верховна Рада, які це дозволили це наше спільне досягнення, ще раз наголошую – і ми спільно маємо забезпечити її захист. Сподіваюся, що незабаром в електронному режимі  будуть контролюватися всі етапи закупівель – від бюджетування до укладання угод.

Цього року запущено системуще одне величезне досягнення, яке було проголосовано у цій залі, яке було впроваджено урядомце система електронного адміністрування ПДВ та єдиного публічного реєстру заяв на його відшкодування, що, безумовно, руйнує одну з найбільш корупційних схем, які всі роки існували в Україні. І бізнес зараз відчув ефективність цих змін.

На митниці  до тридцяти відсотків митних декларацій вже оформлюються через «єдине вікно». Але цього недостатньо. Потрібно в найкоротші терміни налагодити систему обміну митною інформацією із країнами Європейського Союзу. Вимагаю запровадження якнайшвидше спільного контролю на пунктах пропуску із митними та прикордонними органами країн ЄС. Переконаний, що проста звірка даних розмитнення в Україні з нашими сусідами – країнами Європейського Союзу стане дієвим антикорупційним заходом.

Скасовано сотні нормативних актів, які ускладнювали роботу бізнесу, створювали можливості для зловживань з боку чиновників.  Регулярно створюються нові електронні сервіси для надання державних послуг. Відкрито доступ до більшості існуючих у країні електронних реєстрів, в тому числі, нещодавно, дані про бенефіціарів усіх компаній.

Я підтримую ідею і прошу Уряд найсерйознішим чином її опрацювати, – замовити поважній міжнародній структурі незалежний аудит української антикорупційної політики за останні три роки. Оцінити її вплив на зменшення корупційних потоків і перекриття різноманітних схем,  які процвітали десятиліттями, але були зруйновані за останні роки.

Боротьба з корупцією – це не лише питання справедливості і торжества закону. Від її успішності чи навпаки – залежать інвестиційний клімат,  економічна ситуація, прогрес у вирішенні соціальних питань. Питання економіки здебільшого – компетенція  Уряду.  То ж зупинюся лише на кількох проблемних питаннях стратегічного порядку.

Навчені гірким досвідом, ніколи більше не допустимо такої залежності від російського ринку, в якій ми перебували протягом перших двох десятків років незалежності.  Негативний ефект від російської економічної агресії був посилений карколомним падінням світових цін на ключові статті нашого експорту, розбалансованістю фінансової та банківської систем станом на 2014 рік. А також – загальною нереформованістю нашої економіки з купою застарілих проблем. Проблем, які президенти, уряди та парламенти раз у  раз передавали наступникам, замість того, щоб вирішувати.

Уряди – два Кабміни Арсенія Яценюка і третій – Володимира Гройсмана – не мали іншого вибору, ніж йти на дуже жорсткі, принципові й непопулярні кроки. І хоча ці кроки були, на жаль, були надзвичайно важкими для людей, але без них була би ситуація в країні набагато гіршою. Я повністю підтримую ці кроки.

І кожна копійка, яку Україна отримала від МВФ – хочу розвіяти ще один міф – дбайливо зберігається у золотовалютних резервах держави. Сьогодні ці резерви перевищують 18 мільярдів доларів. І це при тому, що 0,5 мільярда цього місяця ми виплатили як відсотки за запозиченнями. Нагадає, що на лютий 2015 року резерви скоротилися до 5 мільярдів доларів. І за ці трохи більше ніж два роки ми поповнили державну скарбницю на понад 13 мільярдів гривень. І курс гривні після карколомного падіння в 2014 – 2015 роках тримається відносно незмінним вже протягом майже двох років. Практично завершено болісний і масштабний процес очищення системи від хворих і небезпечних для усієї банківської системи України банків. НБУ поступово знімає тимчасові адміністративні обмеження. Нова концепція валютного регулювання, запропонована Нацбанком, виходить із ліберального принципу: «дозволено все, що прямо не заборонено». Вона орієнтується на ринкові інструменти і повністю відповідає статті 145 Угоді про асоціацію та директиві ЄС про вільний рух капіталу. Це і є приклад нашої секторальної інтеграції.

Жорсткі антикризові кроки, макрофінансова стабілізація, зниження податкового навантаження на бізнес, дерегуляція, відкриття нових зовнішніх ринків та інші заходи, – все це відкрило шлях до економічного пожвавлення. ВВП зростає вже шість кварталів поспіль після чотирнадцяти кварталів падіння. І це, я наголошую, при тому, що основна частина промислового потенціалу України, який був розташований на Донбасі, окупована, виключена з економічного обігу. Ми і цього року прогнозуємо зростання на рівні 1,8%. Ми очікуємо прискорення зростання економіки до 4% у 2020 році.

Минулого тижня агентство Moody’s підвищило кредитний рейтинг України. Воно не перше і не єдине, яке приходить до такого висновку, бо два інших найбільш авторитетних агентства в світі зробили це дещо раніше. Прогноз із негативного, який твердий був в березні 2015 року, поступово крок за кроком змінився на впевнено позитивний зараз, який був задекларований в серпні 2017-го. Регулярні опитування керівників підприємств, які щоквартально проводить Національний банк, фіксують зростання оптимістичних очікувань як щодо розвитку макроекономічної ситуації, так і фінансового стану самих підприємств. Директори впевнено говорять про прогнозоване зростання обсягів виробництва товарів і послуг. Відповідно до дослідження, проведеного Європейською бізнес-асоціацією, індекс інвестиційної привабливості України покинув, нарешті, негативну площину і став найвищим за останні шість років.

Вже на початку цього року було ухвалено рішення про збільшення мінімальної заробітної платні до 3200 гривень. Пам’ятаєте, скільки було критики? Зараз ми можемо впевнено стверджувати: воно себе повністю виправдало зростанням показників легальної зарплати і збільшенням надходжень до Пенсійного фонду на додаткових 11 мільярдів.

Уряд зробив перші кроки із підняття зарплат учителям та лікарям. Я сподіваюся, що наступного тижня Верховна Рада України прийме наш спільний проект пенсійної реформи, який був затверджений Урядом, затверджений і доопрацьований Національною радою реформ при Президентові України. Дуже великий внесок зробили ви. Я дуже сподіваюся, що це дасть можливість восени для значної частини пенсіонерів збільшити пенсії. Це, як я вже неодноразово казав, головна і принципова позиція, яка дасть можливість і оздоровити ситуацію з виплатами пенсій, і підтримати підвищення пенсій. Я ще раз наголошую, я є учасником цього процесу і повністю це підтримую.

Ці підвищення не такі великі, не такі, щоб влада могла постійно ними хвалитися, а люди – постійно дякувати. Але я хочу наголосити, що в даному випадку мова йдеться не про кількісні показники, а про якісну зміну тенденції. Ми не просто за рахунок коштів Державного бюджету виплачуємо перед виборами додаткові декілька гривень, а ми кардинально змінюємо ситуацію в Пенсійному фонді, збільшуємо надходження і робимо ці тенденції сталими.

Уряд також має знайти можливості сьогоднішнє мляве пожвавлення ВВП трансформувати в його прискорений і впевнений підйом – у те, що зветься сталим розвитком. Тому, крім таких важливих реформ, як пенсійна, охорони здоров’я. До речі, хотів би подякувати цій залі за таку потужну підтримку освітньої реформи. Це величезний крок, який є інвестицією України в майбутнє. Велике вам спасибі за це. Я впевнений, що і медична, і освітня, і пенсійна реформи будуть сприяти залученню інвестицій та економічному зростанню темпами, які дадуть змогу нам скорочувати відставання від більш розвинених країн. Але як передумову слід утримати макроекономічну стабільність. Виконувати програму МВФ, без якої Україна виявиться вкрай вразливою – особливо з урахуванням того, що на 2019 рік припадає пік виплат за зовнішніми зобов’язаннями.

І закон, який, я сподіваюся, ви проголосуєте одразу ж після мого виступу, і судова реформа, яка також, я сподіваюся, буде вами підтримана, продемонструють дуже якісну зміну ситуації з реформами в Україні, якісну зміну інвестиційного клімату. Бо кількість безробітних, за методологією Міжнародної організації праці, складає менше 10% економічно активного працездатного населення. Зменшення безробіття, створення нових робочих місць, і ще раз наголошую, зростання доходів людей – це те, що люди очікують від Уряду і від влади в цілому, не надто вдаючись в нюанси конституційного розподілу повноважень.

Легалізація зайнятості і трудових доходів є одним із головних завдань – не тільки влади, а всього суспільства. Держава зробила великий крок на зустріч працедавцям у вигляді зниження ЄСВ до 22%. Відтак – має юридичне і моральне право розраховувати на виведення зарплат із тіні. Дивують, втім, пропозиції законодавців істотно послабити, а фактично скасувати відповідальність за не оформлення працівників на роботу.

Дорогі українці, шановні народні депутати!

Не так давно Європейський банк реконструкції та розвитку уклав рейтинг успішності реформ у країнах Центральної Європи та Азії. На жаль, радіти нема чому: із тридцяти країн, які досліджувалися, ми посіли двадцяте місце, поруч із Грузією та Боснією. Результат, очевидно, виглядав би кращим, якби більша частина того, що ми зробили за останні три роки, була реалізована в попередні 23. Перша десятка – це ті, хто стартував і левову частку реформ зробив ще в дев’яності. Очолюють рейтинг Естонія, Польща і Словаччина. Ось чому я дослухаюся до думок Лєшека Бальцеровича, свого радника, а Прем’єр-міністра консультує Іван Міклош, колишній урядовець Словаччини. Це є справжні реформатори, які не соціальною демагогією і шапіто в Україні займалися, а реально допомогли нам своїм досвідом.

Так от, якщо ви візьмете цей досвід. В Естонії в приватні руки віддали все: порт, телекомунікації, авіацію і навіть залізницю. У Польщі із 8,5 тисяч державних підприємств в руках держави залишилося 41. До речі, і землю у них не скупили іноземці. Попри те, що мешканці цих країн можуть легко купувати чи продавати сільськогосподарські угіддя.

Українці зараз цього права позбавлені. Мільйони людей формально володіють землею, але за них вирішили, що вони не здатні нею розпоряджатися і запровадили абсолютно неконституційний мораторій. Чому ми тоді дозволяємо людям продавати квартири? Теж хтось їх може всі скупити.

Як державний діяч при ухваленні рішень я маю зважувати на громадську думку. І наразі, на жаль, її сформували популісти. Я не збираюся витискувати із Верховної Ради земельну реформу, не буду цього робити. Але прошу ухвалити, - хоча б усно, в умі і в серці, - політичне рішення на її користь. Прийняти такі закони, які хоча би знімуть фобії, наявні на цю тему в суспільстві і серед народних депутатів; які врахують всі застереження, виставлять всі запобіжники, встановлять мінімальну ціну, захистять селянина, сформують прозору позицію в реєстрі ля реєстрації, але дадуть свободу українському селянину. І прошу назвати, точніше ви самі визначіться і назвіть, чітку дату старту, нехай навіть це буде і не сьогодні.

Земельний ринок і приватизація, дорогі мої, це не те що просить або тисне Президент — цього не буде. Земельний ринок і приватизація – це два найшвидших і найнадійніших способи швидко залучити в Україну достойний обсяг інвестицій. Друзі мої, це не тільки інвестори кажуть. Впевнений у тому, що це спільна позиція світу. Така приватизація завжди була багатостороннім конфліктом інтересів. Хтось купував фабрики і заводи, вкладав у їхню модернізацію та розвиток. Інші прагнули приватизувати прибуток, не витрачаючи гроші на придбання активів, перешкоджали приватизації найбільших підприємств і зараз, до речі, перешкоджають. У нас є можливість продавати активи відкрито, конкурентно, за новими прозорими і зрозумілими правилами, на основі нового закону, наповнення якого – у ваших, шановні народні депутати, руках.

І було би концептуально неправильним вдаватися у Посланні до галузевих оглядів. Однак, коли я вже згадав Естонію, то саме ця країна дала ще один гідний наслідування приклад – в електронному урядуванні та IT-секторі. У нас теж є можливість схопити за хвіст свою жар-птицю! ІТ-сфера – одна з ключових для економіки України. 13 українських ІТ-компаній увійшли до ТОП-100 найкращих аутсорсингових компаній світу. Уявіть собі це! Експорт ІТ-послуг у 2016 році склав 3% нашого українського ВВП. В Україні налічується понад 100 тисяч ІТ-фахівців. З нами готові активно співпрацювати ключові світові виробники, великі венчурні фонди тому, що наша держава – це місце, де народжуються нові ідеї.

Хотів би звернути увагу парламенту на прискорення прийняття законів про електронні комунікації, що стосується перспектив провадження зв’язку четвертого та п’ятого поколінь; про надання електронних послуг, про удосконалення захисту інтелектуального права, про хмарні технології. Слід перетворити інноваційний потенціал країни на переваги держави у конкурентній боротьбі на світовому ринку.

У цьому контексті особливо важливою є, ще раз наголошую, освітня реформа. Я не просто вітаю, не просто дякую за голосування, яке відбулося 5 вересня. Це крок до «Нової української школи», яка і є передумовою нашого інноваційного розвитку, системної підготовки українців до успіху у конкурентному світі.

Не можна відділяти інформаційні технології від інших сфер життя, адже найкращі для суспільства проектиті, що виникають на зіткненні галузей: ІТ та сільського господарства, ІТ та медицини тощо. Минулого тижня дав завдання врахувати це при підготовці закону про розвиток сільської медицини, запровадження телемедицини, щоб ми на сьогоднішній день забезпечили доступ до медицини всіх 14 мільйонів, які зараз проживають в українському селі. Це теж буде одним із важливих складових елементів медичної реформи. У бюджеті цього року, я хотів подякувати вам, вже передбачено 4 мільярди гривень на реанімацію системи охорони здоров'я на селі.

Часто буваю в регіонах, і цього року графіки таких поїздок наповнені були приємними подіями. Мені пощастило брати участь у відкритті відремонтованих мостів та доріг, які стали можливими завдяки пріоритетам, які визначили Верховна Рада, Уряд і Президент щодо дорожнього будівництва, наслідок експерименту, який дав можливість продемонструвати і антикорупційні кроки, детінізацію, яка забезпечила перевищення надходжень від митниці, які залишалися у регіонах і були спрямовані на дорожнє будівництво, будівництво модернізованих лікарень та сучасних шкіл, театрів і спортивних закладів. А головне – фабрик і заводів, яких за три роки відкрили більше вісімдесяти. У 2014 році, хочу нагадати, в Україні, в усій Україні, було відремонтовано 102 кілометри доріг, цього року план на дорожній ремонт складає 3300 кілометрів. Порівняйте ці дві цифри.

Але одночасно я хочу просити всі наші правоохоронні органи скоординувати зусилля з прискіпливого контролю за кожною гривнею, яка витрачається на дорожнє будівництво. Безпрецедентне збільшення асигнувань може загрожувати так само багатократним зростанням масштабів розкрадання.

Зміни на місцях навряд чи би стали можливими без однієї з ключових наших реформ, важливою частиною моєї ще передвиборчої кампаніїдецентралізації. Місцеві бюджети зростають у два з половиною рази: із 69 мільярдів гривень у 2014 році до 170 мільярдів, запланованих на поточний рік, які вже перевиконуються. Друзі мої, я хотів би привернути вашу увагу до однієї дуже важливої цифри: частка місцевих бюджетів у зведеному бюджеті країни стрімко наближається до 50%, і, швидше за все, подолає цей рубіж. Уявіть собі: місцевим бюджетам залишається зараз більше грошей, ніж бюджету держави. Це не просто гроші, але це є і відповідальність, і принципова політична позиція. За місцевими бюджетами, крім трансфертів, законодавчо закріплені стабільні джерела доходів, чого ніколи не було, частки у загальнодержавних податках і місцеві податки та збори. Реформа дала нові можливості для розвитку міст та сіл. І якщо раніше місцеві бюджети були касами з виплати заробітної платні, то сьогодні місцеві бюджети мають можливість будувати дороги, школи, дитячі садки, центри надання адміністративних послуг, освітлення, кардинально змінювати ситуацію там, де керівник на місці, особливо там, де створені об’єднані територіальні громади, мають можливість реально проводити свою політику. Не всі, правда, зорієнтувалися, як дати раду грошам, і станом на 1 вересня 13,5 мільярдів гривень лежать на депозитах в комерційних банках, замість того, щоб працювати на людей, забезпечувати розвиток територіальних громад.

Наразі йдеться, зокрема, про передачу громадам права розпоряджатися земельними ресурсами, які перебувають в межах і поза межами населених пунктів. Дуже важливо і забезпечити передачу повноважень у сфері архітектурно-будівельного контролю, у наданні адміністративних послуг. Нема чого туди лізти центральній владі.

Отже, децентралізація працює, і вона є дієвим щепленням від федералізації, міцною запорукою унітарності нашої соборної України. Водночас дивують і обурюють дії окремих політичних сил. Так, наприклад, минулого року ними було інспіровано рішення низки обласних рад щодо встановлення так званих договірних відносин у розподілі повноважень між державою і відповідними регіонами. Ви чого? Як Президент, Уряд і Верховна Рада мають розцінити таку ініціативу? Непродуманість, недалекоглядність, помилка? На чий млин ви намагаєтеся лити воду? Звертаюся до депутатського корпусу місцевих рад з проханням дуже уважно дивитися на те, за що голосуєте, в які авантюри інколи вас втягують ваші центральні партійні органи, засліплені боротьбою за владу. Так і до федералізму вони вас доведуть.

Протягом цих років ми ухвалили і вже реалізували низку надзвичайно важливих рішень у сфері гуманітарної політики та політики національної памяті. І я теж вам хотів би за це подякувати. Ми творимо власну ідентичність, захищаючи свій культурно-гуманітарний простір.

За три роки ми провели декомунізацію, нарешті, на 26-му році незалежності. Було перейменовано 32 міста, 25 районів, загалом – майже тисяча населених пунктів. Друзі, лише пам’ятників Леніну було прибрано понад тисячу триста, уявіть собі.

Ще одна важлива позиція: держава офіційно визнала і вшанувала український національно-визвольний рух, включно з Українською повстанською армією, нарешті, на 26-му році. І хотів наголосити, що і День захисника Вітчизни ми більше не святкуємо 23 лютого, наше свято — 14 жовтня — день Українських збройних сил.

Внаслідок запроваджених поточного року санкцій проти компаній, які адмініструють російські пошукові системи та соціальні мережі, за що також була величезна критика свого часу, але зараз результатросійські сайти випали із десятки найбільш відвідуваних веб-ресурсів в Україні. Російські мережі на жаль були і залишаються інструментами спецоперацій російських спецслужб у неоголошеній війні проти України. Тому будемо й надалі пильно стежити і скорочувати їхню присутність.

Впорядкували ввезення книжок із Російської Федерації, бо разом із безумовно достойними взірцями художньої та наукової літератури на жаль в Україну вливався потужний потік українофобської писанини та пропагандистського мотлоху. Таке рішення стало непоганим стимулом для вітчизняного книговидання, яке має зараз всі шанси задовольнити попит українців на якісну літературу. І я просив би Уряд наступного року підтримати національне книговидання, збільшивши видатки на закупівлю літератури для бібліотек. І крім того - знайти дієвий механізм, щоб контрабанда книжок не зводила нанівець зусилля, ефект від стратегічно правильних рішень.

Зарано говорити про ренесанс українського кіно. Але те, що процес його відродження розпочато, як на мене, очевидно. Минулого року на екрани вийшло 30 українських фільмів, я наголошую, це також рекорд за всі роки незалежності і також це відбувається під час війни. Цього року пройшло чи очікується 39 кінопрем’єр, із яких 19 фільмів створені за державної підтримки. В першу чергу, я на цьому також хотів би наголосити, ми маємо підтримувати кінострічки патріотичного спрямування, а не фільми жахів. Я впевнений, що буде організована робота саме так.

Послідовно наповнюємо конкретним змістом державний статус української мови. Перші результати квотування української мови на радіо, теж дуже дякую вам за підтримку, ми вже чуємо ці результати. Як це спрацює на телебаченні – також невдовзі побачимо. На черзі – проект, який гарантує українській мові повноправну присутність у сфері послуг. Він має встановити баланс між державною мовою і принципом «клієнт завжди правий».

Дбаючи про українську, яку імперія століттями намагалася знищити, ми як європейська держава залишаємо широкий простір для культурного та інформаційного продукту кримськотатарською, російською та іншими мовами. А у сферу приватного мовного спілкування держава взагалі не втручається і втручатися ніколи не буде!

Верховна Рада ухвалила історичне звернення до Вселенського Патріарха із проханням надати автокефалію Православній Церкві в Україні. Дуже дякую вам за це рішення. Хочу вас також проінформувати, що я, в свою чергу, теж написав відповідного листа до Варфоломея Першого. І цей фрагмент Послання адресований не лише українському парламенту і не лише українському народу. Нехай нас почує і керівництво Вселенського Патріархату. Хочу ще раз звернути увагу Його Всесвятості на серйозність наших намірів. На наявність в українського керівництва твердої політичної волі розв’язати цю проблему, яка, на жаль, стоїть на порядку денному ще з 1991 року. Україна має право на помісну церкву. І ми маємо це право захистити.

Очікуване нами визнання української автокефалії Вселенським Патріархом, наголошую, жодним чином не означатиме ані появи державної церкви, ані заборони на діяльність в Україні інших православних конфесій. Але ніхто не має права позбавити українців права на власну церкву. Кожен громадянин України сам і лише сам обирав, обирає і обиратиме віру і церкву.

Українська держава відділена від церкви, але вона не може пасивно споглядати, як інші держави і інші державні органи використовують залежні від них церковні інституції для досягнення своїх геополітичних цілей.

Хоча окремо хотів би наголосити, я не підпишу законопроект, в якому пропонується погоджувати кандидатури єпископів та священиків з державними органами. Це не справа держави. Щодо інших ваших законодавчих ініціатив, я готовий їх обговорювати та розглядати із розумінням, що це все ж таки надто чутлива справа.

Незважаючи на російську агресію, ми не пішли на обмеження демократичних прав і свобод. Не запровадили воєнного стану тоді, коли для цього були всі підстави. Забезпечили значно якісніше функціонування парламентсько-президентської моделі і співпрацю парламенту, Уряду та Президента, ніж це було у 2006–2010 роках. Жодного разу я не скористався правом припинення актів Кабінету Міністрів з одночасним оскарженням в Конституційному Суді, та й до права вето вдавався не дуже часто. А тоді  різні гілки влади займалися лише взаємним поборюванням і не спромоглися провести жодної ані однісінької принципової реформи.

Звичайно, чинна модель не ідеальна, тому час від часу до мене приходять з пропозиціями щось змінити… Повернути Президенту обсяг повноважень як в Конституції 1996 року, або, навпаки, перетворити Президента на церемоніймейстера. Хтось пропонує тюнінг: чіткіше виписати ті статті, які трактуються неоднозначно. У демократичному суспільстві нема тем, закритих до дискусії.

Вступаючи на посаду, в інавгураційній промові я наголосив на своїй відданості ідеї парламентсько-президентської республіки. Згодом – сам поступився певними повноваженнями Глави держави при голосуванні за поправки з питань правосуддя та децентралізації. Але я ніколи не погоджуся з пропозиціями забрати у людей право обирати Президента і передати це право парламенту. Обсяг повноважень Глави держави також має бути достатнім для ефективного виконання функцій Верховного Головнокомандувача.         

Очевидно, що внесення кардинальних змін до Конституції вже майже у виборчому циклі навряд чи буде позитивно сприйняте суспільством. Наближення планових голосувань за Президента та Верховну Раду робить ще більш нераціональною ідею дочасних виборів. Моя позиція незмінна: все має відбутися у визначені Конституцією терміни. Це необхідно для того, щоб забезпечити вільну, прозору, конкурентну та чесну кампанію, а я налаштований саме так. До неї треба готуватися вже сьогодні. Прошу, шановні народні депутати, протягом найближчих тижнів, може навіть днів, завершити консультації і подати мені пропозиції кандидатур нових членів Центральної виборчої комісії.

Шановні народні депутати!

Російська військова загроза, позиційна війна на Донбасі є ключовими факторами невизначеності і щодо політичної ситуації, і щодо економічних та соціальних перспектив. Тому, хоч і насамкінець, - про головне. Про мир і перспективи повернення Донбасу і повернення Криму. 

Протягом останнього року від різних політичних сил, у тому числі зі стін Парламенту, лунає нищівна критика на адресу Мінських домовленостей. Так, вони не ідеальні. Вони ухвалювалися у дуже складних для України військово-політичних умовах. Вони не принесли сталого миру. Але залишається беззаперечним факт, що саме завдяки Мінським домовленостям нам вдалося суттєво знизити рівень бойових дій та відповідно людських втрат на Донбасі. Друзі, хочу привернути вашу увагу, що з 25 серпня, з дати коли вступило «шкільне перемир'я», Україна не має станом на зараз жодного загиблого, жодної бойової втрати. Це, в тому числі, в результаті імплементації Мінських домовленостей. Завдяки Мінським домовленостям нам вдалося сформувати міцну міжнародну коаліцію на підтримку України. Завдяки Мінським домовленостям нам вдалося зберегти дієвий механізм міжнародних санкцій проти російського агресора. Нарешті, Росію почали називати агресором. Згадайте, в 2014 році всі намагалися уникнути, називаючи це «конфліктом на Сході України». Ми отримали дорогоцінний час, аби побудувати якісно нову українську армію та запустити двигун реформ.

Будь-які нові угоди, як би їх не називали, по суті будуть відтворювати нинішні та починатися з головного – повного та всеохоплюючого припинення вогню. Головна ж причина відсутності прогресу у вирішенні ситуації на Донбасі – це повний брак політичної волі у Кремля виконувати власні зобов’язання. Неефективність Мінських домовленостей – це відсутність волі Кремля їх виконувати. Як би хтось не хотів перекласти це на когось іншого. Але, незважаючи на це, ми разом з усім світом повинні продовжувати тиск на агресора з метою примусити його до миру шляхом виконання «Мінська» та пропорційно підвищувати ціну за невиконання взятих зобов’язань.

Росія продовжує здійснювати провокації, перешкоджати ефективній діяльності спостерігачів моніторингової місії ОБСЄ, постачати зброю на українську територію і найманців. За таких умов розміщення на всій окупованій території Донбасу «блакитних шоломів» ООН стало би реальним проривом у процесі мирного врегулювання та потужним фактором деескалації. Це, безумовно, створило б сприятливі умови для досягнення прогресу на політичному треку мирного врегулювання на Донбасі. Саме у цьому ключі вбачаю позитив у початку дискусії з цього питання.

Хочу окремо наголосити, Україна розпочала цю дискусію ще в 2015 році, в березні якого я надіслав до Генерального секретаря ООН та Голови Ради Безпеки ООН звернення щодо розгортання на території нашої держави миротворчої операції під егідою ООН. Ця ініціатива спиралася на підтримку Верховної Ради та РНБО України.  Українська сторона передала нашим партнерам в Радбез ООН проект відповідної резолюції. Однак, досі Росія повністю відкидала навіть таку можливість. Та й всі наші партнери, чесно кажучи, не дуже активно це підтримували. Сьогодні ми добилися дуже важливого результату – ми маємо спільний голос партнерів, які підтримують українську ініціативу. Ми почули, нарешті, і певну реакцію по той бік фронту. Хоча ми чітко розуміємо, що диявол криється в деталях. Безумовно, пропозиція РФ щодо розгортання місії ООН виключно для цілей охорони Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ є щонайменше дивною. Тим більше, що саме російські бойовики є головною загрозою для безпеки міжнародних спостерігачів. 

Українська сторона готова до предметної розмови з членами Ради Безпеки ООН. Вважаю, що ця дискусія має включати такі принципові елементи. По-перше, ми виступаємо за розгортання повноцінної миротворчої Місії ООН на всьому Донбасі. Вона повинна мати за мету не консервацію російської окупації та легалізацію російської військової присутності, а забезпечення тривалого миру в окремих районах Донецької і Луганської областей України та повне відновлення територіальної цілісності нашої держави. По-друге, майбутня Місія ООН повинна бути розміщена на всій тимчасово окупованій території, включаючи неконтрольовану ділянку українсько-російського державного кордону. По-третє, згадана Місія повинна відповідати керівним принципам здійснення миротворчих операцій ООН, що апріорі виключає участь у ній представників країни-агресора чи сторони конфлікту. По-четверте, ні якого узгодження з російськими бойовиками параметрів участі майбутньої місії ООН йти не може. По-п’яте, робота над згаданою ініціативою жодним чином не  є підставою для скасування існуючих міжнародних санкцій проти Росії. Вони мають залишатися чинними до повного відновлення суверенітету, територіальної цілісності та незалежності нашої держави через виконання Мінських домовленостей. 

Зрозуміло, що домовитися стосовно параметрів миротворчої Місії буде надзвичайно складно. За півтора тижні вирушаю до Нью-Йорка на Генасамблею ООН. Упевнений, спільними зусиллями, за допомогою міжнародних партнерів, передусім Німеччини, Франції та США, ми обов’язково встановимо мир і повернемо всі окуповані території, відновимо суверенітет України.

Чому саме політико-дипломатичний шлях є для нас пріоритетним? По-перше, ворог укріпився на урбанізованій території з мегаполісами і з великим міським населенням. Там живуть громадяни України. Ми не можемо і не будемо нищити своїх громадян так холоднокровно, як російське керівництво чинило у Чечні – інших випадків такої жорсткої «пацифікації» я і пригадати навіть не можу.

По-друге, свій військовий потенціал слід порівнювати не лише з тим, що є на окупованих територіях, а з усім, що є в розпорядженні Росії. Її армія – друга-третя у світі за потужністю. Військовий бюджет Росії, наголошую з 2000 року, у 16-20 разів перевищував військовий бюджет України, російська армія – в 5 разів більша за нашу. Більше порівнянь можете знайти у письмовому тексті: кількість танків, літаків, безпілотників, засобів радіоелектронної боротьби та інше.

По-третє, повернення конфлікту в гарячу фазу поставить хрест на всіх реформах і на відновленні рівня життя українців у той час, як суспільство втомилося від війни. Ознакою такої втоми є той факт, що 11% українців, частина з них є і в цьому залі, пропонують взагалі відмовитися від будь-яких спроб повернути окуповані території Донбасу, відрізати їх і подарувати ворогу, чекаючи, що вони самі собою повернуться. 14% виступають за те, щоб конфлікт заморозити, а території – ізолювати. Ці проекти є навіть у Верховній Раді. Це я наводжу цифри із опитування, яке провели на початку літа. 13% ратують за військовий наступ. Але наголошую, майже 60% – підтримують курс на повернення окупованих територій виключно політико-дипломатичним шляхом.

Завершується робота над законопроектом про особливості державної політики з відновлення державного суверенітету України над окупованою територією Донецької та Луганської областей України. Найближчим часом він буде оприлюднений і винесений на обговорення в Україні і серед наших партнерів. Українська громадськість буде мати можливість повністю і ретельно його обговорювати. Вирішальне слово буде за вами, шановні народні депутати! Впевнений, що ви будете мати можливість повноцінної дискусії.

Тепер щодо Криму. Чи можемо ми відбити Крим у Росії силою? Реалістично – ні. Чи піде вона звідти сама? На жаль, ні. Але ми можемо створити умови, коли Крим стане для Москви непідйомним тягарем. Так злодій іноді викидає вкрадене, коли воно починає йому пекти. Ми маємо створити всі умови, щоб йому запекло.

Ми використовуємо інструменти міжнародного права, санкції, міжнародні суди й арбітражі, різноманітні міжнародні платформи і моніторингові механізмипочинаючи від ООН і закінчуючи ЮНЕСКО. Притягнення Російської Федерації до міжнародно правової відповідальності, на жаль, є довготривалим, але, вірю, є ефективним, процесом. Так ми змусимо Росію відповідати мовою права за свої дії на території України. Перші слухання в Міжнародному Суді ООН продемонстрували, що справи є надзвичайно важкими і комплексними. Україна є піонером, і ніколи до цього практики такої не було, але ми її започаткували. Росія буде відповідати. Ми на правильному шляху. Суд вже наказав Росії припинити порушення прав людини у Криму та політику расової дискримінації на півострові, зафіксувавши цей факт.

Шановні народні депутати!

Ми з вами позбавлені мук вибору, якими протягом двох десятиліть страждали наші попередники. Якщо раніше влада сама не знала куди рухатися, то як вона могла повести за собою народ? Якщо еліта сама заблукала в трьох соснах, тобто в двох векторах, як вона могла показати дорогу українському народу? 

Народ взяв ініціативу до рук і сам визначив європейський курс під час Революції Гідності. Цей вибір було підтверджено голосуванням на президентських та парламентських виборах за ті політичні сили, які майбутнє України бачать в єдиній родині європейських народів. Курс на ЄС та НАТО – очевидний і незворотний.  Що нам треба, так це обрати найкоротший маршрут, засоби пересування і оптимальну швидкість. Я з цього приводу готовий до будь-якої дискусії з політиками, експертами, міжнародними партнерами і всім суспільством, і Послання – лише  початок такої розмови.

Вступ до НАТО та Євросоюзу нам потрібні не заради членства в престижних клубах. Це – питання цивілізаційної належності і гарантія незалежності України. НАТО – це, після російської агресії, коли була зруйнована повоєнна світова система безпеки, є єдиним органом, який продемонстрував свою ефективність, надійна система колективної безпеки. Євросоюз – політична культура прав і свобод, стандарти і рівень життя – достойного і гідного, якого прагнуть українці.

Головне. Не лише Україна йде до Європи. Наше з вами завдання – Європа має бути привнесена в Україну. І все в Україні має бути приведене у відповідність з європейськими стандартами, в тому числі і рівень матеріального благополуччя громадян. Українець має відчувати Європу, навіть якщо він не покидає меж своєї країни.    

Неймовірно багато ще треба зробити для досягнення цієї цілі. Важко змінювати ситуацію в країні, але найважче – змінюватися самим. Вже не розібратися, кому належить вислів: «щоб ти жив в епоху змін». Хтось приписує його Конфуцію, хтось каже, що це просто якесь давнє східне застереження. Але для багатьох з-посеред нас така доля – щасливий шанс не просто існувати в часи змін, а ще й творити їх.  І тих, хто хоче і прагне змін, і готовий сам у цьому брати участь – все-таки більше, ніж тих, хто страшиться змін чи просто бачить вигоду у тому, щоб зберегти «статус-кво», залишити все як є. Вони і є наша позиція, яку треба змінити. А рушійна сила – український народ є справжньою політичною опорою реформ. У країні сформувався креативний постіндустріальний клас носіїв європейських цінностей свободи, відповідальності, активності.

Український парламент цього скликання довів, що в ньому є реформаторська більшість. Її контури не завжди співпадають з межею між владою та опозицією, але це не «мінус», а «плюс», коли реформи здатні об'єднувати полюси. 

Особливістю української політичної системи, яка вигідно нас відрізняє від сусідів по пострадянському простору, є наявність сильного громадянського суспільства. Воно – активний та ініціативний союзник влади в проведенні реформ. В липні я вніс до Верховної Ради як невідкладний законопроект про скасування електронного декларування для громадських активістів і просив би його підтримати. Щоб справа не виглядала так, ніби Президент хороший, а депутати не дуже, готовий визнати, що запровадження декларування для цієї групи було нашою спільною помилкою, а помилки – треба виправляти.

Цього року відзначаємо століття Української національної революції 1917-21 років. Україна тоді не змогла заручитися достатнім рівнем міжнародної підтримки і залишилася сам на сам з агресором. Ось чому ми тепер таку увагу приділяємо партнерству із зовнішнім світом.

Недалекоглядний, короткозорий пацифізм завадив вчасно створити справжнє українське військо, підготуватися до зовнішньої агресії що з боку білих, що зі сторони  червоних. Ось чому ми таку увагу приділяємо армії.

Але головне, що не дало тоді постати українській незалежній державі – це брак внутрішньої єдності, політичні чвари. За ті чотири роки влада в Києві змінилася як мінімум 14 разів – поки не дісталася Кремлю, чого прагнуть і окремі наші опозиціонери.

У нас, українців, є така молитва «В єдності сила народу, Боже, нам єдність подай». Її слова я часто повторюю. Але є ще й приказка: «На Бога надійся, та й сам помагай». Тому і надалі протидіятиму всім тим, хто намагатиметься насаджувати в Україні безлад та анархію. Протидіятиму і переконанням, і словом, і ділом.

Ще раз закликаю всі партії, як представлені у Верховній Раді, так і позапарламентські, у жорсткій внутрішньополітичній боротьбі, властивій будь-якій демократії, зважувати на ті надзвичайно складні зовнішні обставини, в яких ми з вами спільно будуємо європейську Україну. Хочете боротися проти Президента чи Уряду, чи більшості – на те ви й опозиція. Але прошу – не розхитуйте Україну. Ми з вами спільно бережімо її. Заради неї ми всі маємо об'єднатися – і так разом переможемо.

Слава Україні!

 

До Дня незалежності України: історія українського державотворення

опубліковано 16 серп. 2017 р., 23:26 isp web   [ оновлено 16 серп. 2017 р., 23:26 ]

До Дня незалежності України:

історія українського державотворення

 

Із тисяч народів і народностей світу майже 200 виросли в нації – створили свої держави й домоглися визнання світової спільноти, серед них – Україна.

Науковці схильні виділяти дві основні складові тривалого процесу державотворення в часі.

Перший великий етап формування держави і права України: від часу появи перших державних утворень на території України у Північному Причорномор'ї і Приазов'ї і закінчується часом, який передував Лютневій демократичній революції. В межах цього першого етапу історії держави і права України досить чітко виділяються такі періоди:

1) перші державні утворення і право на території Північного Причорномор'я і Приазов'я (середина І тис. до н.е. - V ст. н.е.);

2) становлення і розвиток держави і права Київської Русі (VI - початок XII ст.);

3) держава і право феодально-роздробленої Русі (XII-XIV ст.);

4) суспільно-політичний лад і право в українських землях під владою іноземних загарбників (кінець XIV - перша половина XVII ст.);

5) формування Української національної держави та її розвиток у період народно-визвольної війни 1648-1654 pp., автономія України у складі Росії у другій половині XVII ст.;

6) суспільно-політичний лад і право України в період обмеження її автономії (перша половина XVIII ст.);

7) кінцева ліквідація автономного устрою України (друга половина XVІІІ ст.);

8) суспільно-політичний лад і право України у складі Російської імперії (перша половина XIX ст.);

9) суспільно-політичний лад і право України в період проведення в Росії буржуазних реформ (друга половина XIX ст.);

10) суспільно-політичний лад і право України на початку XX ст. (до лютого 1917 p.).

Другий етап історії держави і права України містить такі періоди:

1) суспільно-політичний лад України після перемоги Лютневої демократичної революції (лютий-жовтень 1917 p.);

2) українська національна державність (листопад 1917-1920 pp.);

3) утворення Української радянської республіки, держава і право УСРР в роки громадянської війни і воєнної інтервенції;

4) держава і право України в умовах нової економічної політики (1921 - початок 1929 pp.);

5) держава і право України в період тоталітарного режиму (1929-1941 pp.);

6) держава і право України в роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945 pp.);

7) держава і право України у перші повоєнні роки (1945 - середина 1950-х pp.);

8) держава і право України в період десталінізації (друга половина 1950-х - перша половина 1960-х pp.);

9) держава і право України у "Брежнєвський період" неосталінізму (середина 1960-х - середина 1980-х pp.);

10) держава і право України в період "перебудови" (1985-1991 pp.). Другий етап закінчується сьогоденням, - створенням незалежної Української держави.

Сьогоднішній день Незалежності України прийшов як результат тисячолітньої боротьби українського народу за право мати свою національну державу, яка повинна стати запорукою успішного культурного і політичного розвитку суспільства.

Успіх нинішнього українського державотворення значною мірою залежить від того, чи зуміємо ми об’єктивно проаналізувати власний історичний досвід, зокрема усвідомити, як формувалася і функціонувала українська державницька ідея.

До Дня скорботи і вшанування пам’яті жертв війни

опубліковано 20 черв. 2017 р., 23:25 isp web   [ оновлено 20 черв. 2017 р., 23:26 ]

До Дня скорботи і вшанування пам’яті жертв війни


        22 червня український народ вшановує світлу пам'ять мільйонів земляків, життя яких обірвала Друга світова війна. Жахливим соціальним наслідком війни стало колосальне сирітство, інвалідність мільйонів людей, деформована психіка мешканців України. У Другій світовій війні українці понесли людські втрати більше, ніж Велика Британія, Канада, США та Франція разом узяті. Загальні втрати України у цій війні оцінюються у 8-10 мільйонів життів. Українці Закарпаття були першими у міжвоєнній Європі, хто не змирилися із анексією власної території. Зі зброєю в руках вони стали на захист своєї свободи від агресії у березні 1939 р. Від самого 1 вересня 1939 р. літаки Люфтваффе бомбардували Галичину та Волинь. Протягом Другої світової війни бойові дії двічі прокотилися усією територією України. Харків, одне з найбільших міст України, переходило з рук у руки чотири рази. Українці перетворилися на гарматне м’ясо відразу для двох диктаторів – Гітлера та Сталіна. У Червоній Армії загинув кожен третій (порівняно з кожним 20-м в армії Великої Британії). Причина такої жахливої ситуації була простою – Сталін не рахувався із жодними втратами. Наслідком зіткнення двох тоталітарних режимів стали небачені жертви як серед військових, так і серед цивільного населення України; територія між Карпатами і Доном перетворилася на Криваві землі. Такою була для українців ціна відсутності власної незалежної держави. Українці боролися проти Гітлера та його союзників у арміях Польщі та СРСР, Канади і Франції, Сполучених Штатів Америки та Чехословаччини, на фронтах Європи, Північної Африки та Південно-Східної Азії, на Тихому та Атлантичному океанах. Українець Олексій Берест був одним з тих, хто встановив радянський прапор над Рейхстагом у Берліні, а українець Майкл Стренк – одним із 6 морських піхотинців, що підняли прапор Сполучених Штатів над Іводзимою. Але лише Українська Повстанська Армія виступала у тій війні під українським національним прапором.
        На світанку 22 червня 1941 р. німецькі війська перетнули кордон СРСР. У ході прикордонних боїв у районі Дубна, Луцька та Бродів радянські війська були розбиті. Червона Армія, фактично втративши командування, почала відступ до Дніпра. В цей же час у Львові, Луцьку, Станіславові, Дубні та десятках інших міст Західної України починаються масові страти політичних в’язнів. За перші два тижні війни у тюрмах Західної України співробітники НКВД розстріляли понад 21 тис. в’язнів. Із відступом Червоної Армії на схід масові розстріли відбулися у Вінниці, Умані, Києві та багатьох інших містах. Відступ Червоної Армії супроводжувався застосовуванням тактики «випаленої землі». Про її необхідність оголосив Сталін у своєму виступі 3 липня 1941 р. Численні урядові та партійні постанови наказували знищувати все, що не вдалося евакуювати у східні райони СРСР: устаткування заводів, техніку, збіжжя тощо. Одним із жахливих злочинів сталінського режиму став підрив військами НКВД греблі Дніпрогесу у серпні 1941 р. Це спричинило загибель десятків тисяч червоноармійців та мирних мешканців, які перебували поблизу. Бойові дії на території України у 1941 р. перетворилися для радянських військ на катастрофу. У серпні – жовтні 1941 р. Червона Армія в Україні була фактично знищена. Кількість загиблих радянських вояків досі точно невідома. У величезні оточення («котли») неподалік Умані, Києва, Мелітополя потрапили близько 1 млн. червоноармійців.
        Друга світова стала для всіх уроком того, якою не повинна бути війна. Свій досвід із цієї трагедії має винести й Україна. Ми досі не можемо назвати точні цифри загиблих українців, проте точно знаємо, що частина з них була вбита іншими українцями. Бездержавна нація повторила страшний досвід братовбивчої Першої світової. Ця війна стала страшною платою за нездатність відстояти державність у 1917–1921 роках. У війні загинув кожен четвертий-п’ятий українець. Розуміння Другої світової війни як однієї з найбільших трагедій є надзвичайно важливим саме зараз, коли на нашій землі знову збройне протистояння, жертвами якого вже стали тисячі людей. Саме зараз у такій важкій ситуації українці можуть переосмислити уявлення про цю війну, побачити її хай у дуже важкому, але правдивому світлі. Це важливо саме зараз, коли радянські уявлення про Другу світову війну стали інструментом російської пропаганди у війні теперішній.

До дня Європи в Україні та набуття чинності угоди про безвізовий режим між Україною та ЄС

опубліковано 10 трав. 2017 р., 05:22 isp web   [ оновлено 10 трав. 2017 р., 05:22 ]



        11 травня в Україні проходять урочисті церемонії підняття Державного Прапору України та Прапору Європейського Союзу з нагоди ухвалення рішення Ради Міністрів ЄС щодо скасування візових вимог для громадян. Дана подія - це значно ширше, ніж вільні подорожі і свобода пересування. Це - символ приналежності України до спільного європейського цивілізаційного простору.

 

Концепція відзначення Дня Європи в Україні

Історія святкування Дня Європи

День Європи – це символ започаткування нової успішної моделі мирної співпраці між державами, що ґрунтується на спільних цінностях та інтересах.

Рішення щодо відзначення 9 травня Дня Європи в Європейському Союзі було прийнято у 1985 році на Саміті Ради ЄС у Мілані. До 1997 року це свято мало переважно культурно-мистецьку спрямованість та носило обмежений характер.

У 1997-1998 роках до святкування Дня Європи залучилися держави-кандидати на вступ до ЄС. У цих країнах святкування набуло певного політичного забарвлення і було спрямоване на формування громадської думки стосовно підтримки вступу до Євросоюзу. Проводилися регіональні конференції та круглі столи; публічні дебати, виступи на телебаченні та радіо громадських діячів; широка інформаційно-роз’яснювальна кампанія; культурно-розважальні програми та спортивні змагання тощо.

Україна – єдина держава не член ЄС, в якій на державному рівні відзначається День Європи (цей день святкують також у країнах-кандидатах – Македонії, Туреччині, Хорватії).

Щорічне відзначення згаданого заходу в нашій державі започатковано Указом Президента України від 19 квітня 2003 р. № 339, яким встановлено третю суботу травня датою святкування в Україні Дня Європи.

Протягом останніх років успішно апробовано практику широкомасштабного святкування Дня Європи у регіонах України. За сприяння Представництва ЄС в Україні та посольств держав-членів ЄС спільно з місцевими обласними, міськими та районними державними адміністраціями в обласних центрах та містах України щорічно проходять повномасштабні святкові заходи. Крім участі в офіційному відкритті святкування Дня Європи, відбуваються зустрічі послів держав-членів ЄС з представниками органів місцевих та обласних влад, студентами та викладачами місцевих університетів, представників неурядових та громадських організацій, засобів масової інформації.

Багаторічній досвід організації Дня Європи в Україні вказує на те, що цей День поступово стає справою державного значення і відіграє непересічну роль у формуванні громадської думки в Україні про майбутнє нашої держави в європейській сім’ї народів.

 

Мета відзначення Дня Європи в Україні

 

З 2003 року в третю суботу травня в Україні відзначається День Європи відповідно до Указу Президента № 339/2003 від 19 квітня 2003 року.

Відзначення Дня Європи в Україні − це важливий крок у зміцненні самоідентифікації України як європейської держави, причетної до традицій і цінностей Європи. Головною метою відзначення в Україні Дня Європи є:

формування позитивної громадської думки щодо євроінтеграційного курсу України;

ознайомлення якомога ширшого кола громадськості з європейськими цінностями та традиціями;

популяризація загального європейського культурного надбання серед громадськості, зокрема, молоді;

залучення населення регіонів України до діяльності, пов’язаної з інтеграцією країни до ЄС;

поширення ідеї європейської ідентичності серед громадян Європейського Союзу, утвердження спільних європейських цінностей.

 

В Запоріжжі святкування Дня Європи

відбудеться 14 травня 2017 року

 

На сьогодні одним з основних напрямків зовнішньої політики України та Запорізької області, зокрема, є європейська інтеграція. З травня 2003 року в нашій державі започатковано традицію святкування Дня Європи, який безперечно став символом єднання географічної Європи. Відзначення Дня Європи в Запоріжжі надає змогу ще раз наочно переконатися у тому, що українське та європейське суспільство тісно пов’язане між собою не лише географічно, а й у історичному та духовному сенсі.

Відповідно до Указу Президента України від 19.04.2003 № 339 «Про День Європи» та доручення Кабінету Міністрів України від 10.08.2015 №15691/45/1-13 про відзначення Дня Європи в Україні обласною державною адміністрацією проводиться робота щодо підготовки та проведення чергового святкування Дня Європи в Запорізькій області.

У 2017 році в області заплановано провести ряд інформаційних, тематичних, культурно-мистецьких та спортивно-масових заходів за участю аматорських та професійних колективів задля підвищення рівня поінформованості громадськості щодо європейської інтеграції.

Зокрема, заплановане святкування Дня Європи 14 травня 2017 року, проведення у загальноосвітніх, професійно-технічних, вищих та позашкільних закладах тематичних лекцій, уроків, виховних годин, круглих столів, засідань політклубів, брейн-рингів, мультимедійних презентацій, стіннівок, плакатів, малюнків, присвячених висвітленню сутності та ролі Європейського Союзу в сучасному світі. У бібліотеках навчальних закладів планується організувати тематичні книжкові виставки, інформаційні експозиції, літературні читання з питань діяльності Європейського Союзу та відзначення Дня Європи. Заплановано проведення Днів відкритих дверей, присвячених Міжнародному дню музеїв та Дню Європи в музеях області.

Серед відвідувачів «Європейського містечка» буде розповсюджуватися презентаційні матеріали, надані Представництвом Європейської Комісії в Україні.

Внесок Українського народу в перемогу над нацизмом у Другій світовій війні

опубліковано 4 трав. 2017 р., 00:12 isp web   [ оновлено 4 трав. 2017 р., 00:14 ]

Внесок Українського народу в перемогу над нацизмом у Другій світовій війні



        Друга світова війна – глобальний військовий конфлікт в історії планети та причина найбільших трагедій ХХ століття. У ньому взяло участь 80 % людства, загинуло від 50 до 85 мільйонів людей, бойові дії вели 2/3 існуючих на той момент держав. Війна розпочалася 1 вересня 1939 року із вторгнення військ нацистської Німеччини до Польщі, а завершилася 2 вересня 1945 року беззастережною капітуляцією Японії. Під час війни були здійснені найбільші в історії злочини проти людства, а також застосовано атомну зброю. До армій ворогуючих сторін було залучено понад 110 млн чоловіків та жінок. За результатами війни було створено ООН (Україна – один із засновників) та сформовано сучасну систему міжнародних відносин.

Український вимір Другої світової війни не обмежувався лише боротьбою Вермахту та Радянської армії на українській території, як це традиційно подає (пост)радянська історіографія. Насправді ж у рамках Другої світової в Україні велася не одна, а кілька воєн:

1) німецько-польська війна 1939–1945 років (у 1939 році регулярна, а потім – підпільна);

2) польсько-радянська війна 1939 року (відома як “Визвольний похід в Західну Україну”);

3) радянсько-румунська війна 1940–1945 років (спочатку неоголошена – радянське вторгнення в Бессарабію та Буковину у 1940 році, потім регулярна та підпільна – частина німецько-радянської війни);

4) німецько-радянська війна 1941–1945 років (регулярна та підпільна, теж відома в радянській історіографії як “Велика Вітчизняна”);

5) німецько-українська війна 1941–1944 рр. (підпільна);

6) радянсько-угорська війна 1941–1945 рр. (регулярна та підпільна, частина німецько-радянської);

7) польсько-українська війна 1942–1947 років (підпільна);

8) радянсько-українська війна 1939–1954 років (підпільна).

Усі ці конфлікти мають безпосередній стосунок до Другої світової війни, оскільки були спровоковані нею, ставши її відгалуженнями та продовженням.

Також до українського виміру війни входить участь українців у бойових діях поза Україною (наприклад у радянсько-фінській “Зимовій війні” 1939–1940 років) та у складі іноземних армій. Безпосередньо перед початком Другої світової війни мала місце угорсько-українська війна 1939 року (регулярна та підпільна), що вибухнула внаслідок проголошення незалежності Карпатської України.

Друга світова війна для України розпочалася 1 вересня 1939 року із німецьким вторгненням в Польщу. 110-120 тис. українців у лавах Війська Польського розпочали світову боротьбу проти нацизму, 8 тис. з них загинуло протягом місяця війни. Також 1 вересня Люфтваффе бомбардувало Львів та інші західноукраїнські міста, що тоді перебували у складі Польщі. Між 12 та 22 вересня Львів пережив подвійну облогу: із заходу – нацистськими військами, зі сходу – радянськими. СРСР вступив в Другу світову війну 17 вересня 1939 року на боці нацистської Німеччини. Цього дня Червона армія перейшла тодішній радянсько-польський кордон - на допомогу німецькій - та окупувала Західну Україну та Західну Білорусь. Протягом двох років Москва була союзницею Берліна, що у 1940 році ледь не призвело до війни Великої Британії та Франції проти СРСР.

Нацистсько-комуністичний союз було зруйновано 22 червня 1941 року із німецьким вторгненням в СРСР. Протягом року з початку німецько-радянської війни Україна була окупована військами Третього Райху. Вигнання нацистів розпочалося восени 1943 року і завершилося наприкінці 1944-го Український напрям був головним на Східному фронті: тут діяло від 50 до 75% всіх дивізій Вермахту і половина всіх радянських сил. Нацистський окупаційний режим в Україні був одним з найжорстокіших у Європі. Безпосередньо своїми руками або із залученням “добровільних помічників” з числа місцевого населення нацисти знищили 1,5 млн український євреїв та 20 тис. ромів. Але якщо злочини проти людяності Третього Райху більш досліджені, то засудження злочинів комуністичного режиму ще триває. Найбільш відомі з них - Катинський розстріл, знищення політв’язнів у Західній Україні, підрив Дніпрогесу, використання в боях неозброєних селян – “чорної піхоти”, депортації українців та інших народів.

Після перемоги над нацистською Німеччиною 8 травня 1945 року СРСР приєднався до війни проти Японії. Беззастережна капітуляція Японії 2 вересня 1945 року означала завершення Другої світової війни, але окремі військові конфлікти, породжені нею, точилися ще декілька років. Організований спротив радянській владі в Західній Україні тривав до 1954 року, а окремі сутички – до 1960-го.

Україна зробила значний внесок у перемогу над нацизмом та союзниками Німеччини. На боці Об’єднаних Націй воювали українці у складі армій Великої Британії та Канади (до 45 тис. осіб), Польщі (до 120 тис.), СРСР (понад 6 млн), США (до 80 тис.) і Франції (до 5 тис.), а також визвольного руху в самій Україні (100 тис. в УПА) – разом 7 млн осіб. Понад 2,5 млн українців були нагороджені радянськими та західними медалями та орденами, більше 2 тис. стали Героями Радянського Союзу, з них 32 – двічі, а найкращий ас союзної авіації Іван Кожедуб – тричі.

Для України Друга світова війна – національна трагедія, під час якої українці, позбавлені власної державності, змушені були воювати за чужі інтереси. За Україну воювали дві тоталітарні системи, які однаково не рахувалися з ціною людського життя.

Україна зазнала надзвичайних втрат внаслідок війни. Під час бойових дій та в полоні загинуло 3-4 млн військових, підпільників і цивільних, 4-5 млн цивільних загинуло через окупаційний терор та голод в тилу. До 5 млн жителів були евакуйовані або примусово вивезені до Росії та Німеччини, частина з яких не повернулася. Загалом безповоротні втрати України (українців та інших народів) становили 8-10 млн осіб.

Друга світова війна – свідчення прояву патріотизму, великих чеснот воїнів-українців, що боролися проти нацизму. За важких умов панування тоталітарної системи, ціною незчисленних утрат вони змогли захистити свій дім і свою Батьківщину. Жива пам’ять про такі події є застереженням для будь-якої країни, наочним аргументом на користь збереження незалежності, громадянського миру, єдності та злагоди у суспільстві. А також – запобіжним фактором від можливості повторення подібного сценарію.

 

За матеріалами УІНП

До 100-річчя Української Центральної Ради

опубліковано 13 квіт. 2017 р., 00:30 isp web   [ оновлено 13 квіт. 2017 р., 01:23 ]


З метою вшанування традицій боротьби за незалежність і соборність України та військової звитяги захисників рідної землі, творців національної державності Президентом України 22 січня 2016 року підписано Указ № 17 “Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917–1921 років”, яким 2017-й проголошено Роком Української революції. Українська революція 1917–1921 років розпочалася в умовах революційних потрясінь, які охопили Російську імперію у березні 1917-го. Ключовим її рушієм був український народ і його політична еліта, що еволюціонувала від ідей політичної автономії та федерації до усвідомлення власної державної незалежності.  Революція була явищем загальноукраїнським. У всіх регіонах розвивався національний рух, створювалися та діяли українські органи влади, політичні партії та громадські інституції, відроджувалася культура.  Цікаво, що термін “Українська революція” був уведений в обіг самими учасниками подій. Це визначення є в працях Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Дмитра Дорошенка та інших діячів доби. Радянська історіографія старанно викорінювала цю дефініцію та поширювала свої поняття – “Велика Жовтнева соціалістична революція” та “Громадянська війна”. Усе, що не вписувалося в рамки “генеральної лінії партії”, подавалося як “контрреволюційне” та “буржуазне”. Проте, тим часом українські історики в діаспорі досліджували Українську революцію 1917–1921 років. Їх роботу продовжили вітчизняні науковці в незалежній Україні.

Етапи революції 1917–1921 років 

  • березень 1917 – квітень 1918. Утворення та діяльність Української Центральної Ради, проголошення її Універсалів;
  • 29 квітня – 14 грудня 1918. Правління гетьмана Павла Скоропадського;
  • грудень 1918 – листопад 1921.  Встановлення влади Директорії УНР, розгортання та придушення масштабного повстанського руху.

Доба Української Центральної Ради (березень 1917–квітень 1918)

Перший етап Української революції розпочався відразу після перемоги російської Лютневої революції у Петрограді. В цей час у Києві було створено  національний представницький орган – Українську Центральну Раду (УЦР). Після Всеукраїнського національного конгресу вона з київської організації перетворилася на загальноукраїнську.  У І Універсалі УЦР заявила про політичну мету – здобуття української автономії у складі демократичної федеративної Російської республіки. Автономна Україна мала включати території, де українці становлять більшість населення.  ІІ Універсалом Центральної Ради утворено виконавчий орган влади – Генеральний Секретаріат.  У багатьох містах колишньої імперії відбувалося українське національне піднесення. Українці, що входили до частини Російської імператорської армії та Російського імператорського флоту, збиралися на мітинги, “українізувалися” та визнавали УЦР.  Після захоплення в Петрограді влади більшовиками надії на демократичний устрій Росії поступово розвіялися.  ІІІ Універсалом УЦР проголосила Українську Народну Республіку (УНР). Майже відразу вона зазнала більшовицької агресії з боку Росії. У розпалі бойових дій УЦР проголосила незалежність УНР (ІV Універсал). Незважаючи на героїзм під Крутами та в інших нерівних боях, українські війська відступили. УНР уклала перший в новітній історії України міжнародний договір у Бресті. Дипломатичне визнання та військова допомога Центральних держав зміцнили УНР і дали змогу відвоювати окуповані більшовиками території.

Доба Гетьманату (квітень–грудень 1918)

Здобувши владу, гетьман Павло Скоропадський скористався нетривалим мирним періодом для зміцнення основ української державності. В період Гетьманату була розбудована дієва регіональна адміністрація. Вона контролювала найбільшу за весь час Української революції в територію, а також вела перемовини про входження до складу Української Держави Криму та Кубані. Українська Держава була визнана 30 країнами.  За гетьмана в Україні було відкрито Кам’янець-Подільський університет, засновано Академію наук, закладено основи Української автокефальної православної церкви, здійснено інші важливі починання. Амбітна військова реформа не була завершена через несприятливу зовнішню та внутрішньополітичну ситуацію. Здобутками державотворення періоду Гетьманату скористалася відновлена УНР.

Доба Директорії (грудень 1918–листопад 1921)

Директорія відновила республіканський лад і демократичне правління в Україні. Акт Злуки Української Народної Республіки із Західно-Українською Народною Республікою засвідчив волю українського народу до Соборності. Скликаний Директорією Трудовий конгрес, забезпечив широку представницьку основу української влади. У Паризькій мирній конференції, де вирішувалася доля учасників Першої світової війни, взяла участь українська делегація.  Увесь цей період УНР вела важкі бої за незалежність і територіальну цілісність. Разом із Галицькою армією, Армія УНР демонструвала героїзм і не капітулювала навіть тоді, коли під українським прапором залишалися кілька невеликих повітів. Контрнаступи березня 1919-го, Офензива на Київ–Одесу, Перший Зимовий похід засвідчили волю до боротьби. Укладання Варшавської угоди заклало фундамент тривалого українсько-польського альянсу і надало примарний шанс на перемогу навесні 1920 року. Проте навіть кинуті союзником напризволяще  українські вояки не полишали спроб закріпитися на рідних землях. До листопада 1921 року тривав масовий повстанський рух.

Західно-Українська Народна Республіка (листопад 1918–липень 1919)

Розпад Австро-Угорської монархії, прозваної “клаптиковою імперією”, відкрив шлях до незалежності її народів. Галичина – східна частина австрійського коронного краю – від початку стала ареною суперництва українського та польського національно-визвольних рухів. Права на неї заявили одночасно Українська національна рада та Польська ліквідаційна комісія. Українці Закарпаття та Північної Буковини тяжіли до своїх братів-галичан, але їхні землі також були об’єктом зазіхання сусідніх народів і держав.  Змагання за першість у Львові виграли українці, які швидко і рішуче встановили контроль над краєм. Ці події увійшли в історію як Листопадовий чин. Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії запроваджував назву нової держави – Західно-Українська Народна Республіка. Однак закріпити успіх галичани не змогли. Після місяця затятих боїв українці були змушені залишити свою столицю. Утворився протяжний українсько-польський фронт. Спочатку бої носили позиційний характер. Це надало змогу ЗУНР облаштувати державні справи: провести реформи, сформувати дієвий уряд, адміністрацію, військо.  Допомога Києва, на яку розраховували державні мужі ЗУНР, підписуючи Акт Злуки 22 січня 1919 року, не допомогла виграти війну з Польщею. Зміцнілі польські війська за підтримки переможної Антанти окупували майже всю Східну Галичину. Відчайдушний контрнаступ – Чортківська офензива – лише ненадовго виправив ситуацію. Врешті уряд і армія ЗУНР були змушені перетнути Збруч і об’єднатися із силами Директорії на Поділлі.  У 1921 році після кількох воєн радянської Росії з УНР майже вся територія України опинилася під контролем окупанта. Ризький мир, підписаний у березні того ж року між радянськими урядами Росії й України та Польщею, фактично поховав самостійницькі плани урядів УНР і ЗУНР. Раніше, 1918-го Румунія окупувала Буковину, 1919-го до Чехо-Словаччини відійшло Закарпаття. Долю Східної Галичини було вирішено 1923 pоку на Паризькій конференції – її приєднано до Польщі.  Попри те, що до середини 1920-х років усі землі сучасної України опинилися під владою чотирьох держав, питання єдності української нації вже ніколи не ставилося під сумнів. Саме під час Української революції було проголошено незалежність України, продемонстровано можливість цивілізованого демократичного збирання територій в єдину суверенну державу. Це був вагомий і багато в чому трагічний досвід державницько-правової розбудови України.  Українській політичній еліті не вдалося повною мірою втілити в життя ідею відродження державності. Це обумовлено не лише зовнішніми геополітичними чинниками, небажанням держав – переможниць у Світовій війні бачити Україну самостійною, а й проблемами внутрішнього характеру. Йдеться про недостатню консолідацію суспільних верств, гострі ідейні протиріччя політичної еліти, недооцінку значення збройних сил у захисті державного суверенітету, кволість мобілізаційних зусиль урядів, прорахунки у виборі стратегічних союзників.


За матеріалами УІНП

До 500-річчя Реформації

опубліковано 21 бер. 2017 р., 07:57 isp web   [ оновлено 22 бер. 2017 р., 02:17 ]

Ігнатуш О.М. ПРОТЕСТАНТСЬКІ ГРОМАДИ ЗАПОРІЗЬКОГО КРАЮ ТА ЇХНІ ЛІДЕРИ (20-ТІ РР. ХХ СТ.) Протестантські спільноти Запорізького краю постали різного часу, у різних умовах, відображаючи специфіку історичних процесів українського півдня. Вони поступово знаходили нових послідовників, зміцнювали свій суспільний вплив, формували традиції. Складні і суперечливі обставини державно-політичного життя перших десятиліть ХХ століття суттєво вплинули на організаційну складову релігійного побуту. Саме тоді протестантам вдалося досягти нових успіхів у поширенні своєї віри, заснувати нові осередки, що стали відправними для майбутнього відродження у 40-і рр. ХХ ст. після нищівних переслідувань і гонінь 30-х. Тоді – у 20-ті рр., – сформувалося коло одновірців, висунулися лідери, готові страждати за свої переконання, і які дійсно мусили через них пройти до кінця свого життя. Дослідження історії протестантських спільнот на території Запорізького краю до сьогодні вивчалося фрагментарно, переважно у контексті вивчення історії окремих конфесій [1; 3], державно-церковної політики [18], міжконфесійних процесів [14], джерелознавчих аспектів історії протестантизму [10], історії національних меншин [13; 15], історії Запорізького краю [11]. Тому погляд на загальний стан протестантського руху на Запоріжжі, на нашу думку, сприятиме усвідомленню ролі і місця протестантизму у вітчизняній історії та осягненню його історичних особливостей. А це, у свою чергу, має тісне відношення до розуміння організаційних процесів у сучасному світі. Коротко охарактеризуємо масштаб і динаміку поширення протестантизму на території Запорізького краю у час першої хвилі релігійного відродження, що тривала з початку до кінця 20-х рр. ХХ ст., тобто до часу, коли радянська влада почала стрімко знищувати всі надбання релігійних спільнот. Прагнемо висвітлити місця, соціальне та етнічне середовище діяльності протестантських громад, назвати прізвища лідерів і активних учасників руху, найсуттєвіші організаційні зміни у релігійних спільнотах. Станом на 25 серпня 1925 р. у Запорізькому окрузі зареєстрували 145 релігійних громад. Серед них – 10 громад менонітів, 18 – баптистів, 7 – євангельських християн, 2 – лютеран, 1 – адвентистів [5, 146-147]. Отже, протестантські громади становили 26% від загальної чисельності взятих на облік релігійних громад. Це значний показник. 124 Крім офіційно зареєстрованих осередків, з’являлися невеликі групи, які радянська влада не могла охопити своєю статистикою і контролем. Кожна з релігійних спільнот мала свою специфіку розвитку і, разом із тим, спільну долю, визначену їм радянською владою. Меноніти. Для менонітів, які на почату 20-х рр. ХХ ст. були найчисельнішої з протестантських спільнот, це виявився шлях значних обмежень релігійної свободи, руйнації традицій і втрат здобутків попередніх поколінь. На 1924 р. офіційна статистика визначала орієнтовну чисельність менонітів в межах республіки – 50 тис. чол. [14, 126]. 8 з 10 менонітських громад округу були зосереджені у Хортицькому районі (існував з 1923 по 1930 рр.) і по одній громаді у місті Запоріжжі та Оріхівському районі. Релігійні громади менонітів діяли у м. Запоріжжі (337 осіб), Миколайполі (481 особа), Канцерівка (155 осіб), Хортиця (791 особа), Широке (956 осіб), Бабурка (616 осіб), Павлівка (896 осіб), Кічкас (317 осіб), Оріхів (35/135 осіб). Крім того, статистика зафіксувала громаду братських менонітів у с. Кічкас (317 осіб). Зазначення двох Кічкаських громад з однаковою чисельністю в 317 членів наводить на думку про можливість подвійного обліку однієї й тієї ж громади братських менонітів. Віруючими цих громад були не тільки мешканці названих населених пунктів, а й жителі менших сіл, розташованих поблизу них. Скажімо, до Миколайпільської громади були приписані жителі сіл Долинське, Варварівка. До Канцерівської громади – віруючі-меноніти з с. Смоляне, Морозове. Община братських менонітів с. Кічкас мала своїх одновірців у Миколайполі (5 осіб), Долинському (3 особи), Павлівці (2 особи), Канцерівці (1 особа), Бабурці (1 особа). За даними радянських органів, станом на 1925 р. менонітські громади мали конфесійну єдність: були об’єднані у Всеукраїнську Комісію у справах менонітських общин з центром в колонії Лібенау Мелітопольської округи. Головою цієї Комісії був А.Г. Едігер, заступником – І.І. Вібе, секретарем А.А. Дік. Таким чином, їх релігійна структура мала адміністративну загальноконфесійну ланку, яка свідчила про організаційні прагнення менонітів і усвідомлення ними себе як цілісності. Хоча, згідно зі специфікою релігійного вчення, рішення представницьких колегіальних органів для громад мали лише рекомендаційний характер. Взаємодія релігійних громад підтримувалася традиційними з’їздами обласного об’єднання, у яких, здавалося, не було нічого екстраординарного. Скажімо, відомо, що 25 січня 1926 р. у молитовному домі менонітів с. Хортиця пройшов з’їзд делегатів менонітських громад об’єднання менонітів Запорізького округу. На ньому прийняли кошторис витрат правління на майбутній рік і обрали голову правління. Головою став Василь Дік – селянин с. Павлівка. Не дивлячись на традицію, сам факт скликання 125 з’їздів ставав дедалі проблематичним. Це залежало від установки влади, яка наприкінці 20-х рр. ХХ ст. взяла курс на унеможливлення організованих форм релігійного життя. Система державно-церковних відносин, побудована більшовиками, утруднювала нормальну роботу не тільки всеукраїнських адміністративних ланок церковних організацій, а й місцевих органів церковного управління. Крім вже згаданих керівників релігійних організацій, серед менонітів Запоріжжя відомими були Яків Генріхович Янцен, Яків Якович Дік, Яків Якович Коп, Петро Іванович Дік, Яків Генріхович Функ. Всі вони складали правління менонітської громади селища Шенвізе, яке ще до революції 1917 р. влилося до складу м. Запоріжжя (тоді ще – Олександрівськ). Шенвізьку громаду очолював Іван Корнійович Мартенс. Менонітська спільнота мала симптоматичну динаміку. Тоді як число громад інших протестантських конфесій на Запоріжжі протягом 20-х рр. ХХ ст. досягло свого апогею, меноніти показали протилежну тенденцію. У другій половині 20-х рр. ХХ ст. їхні громади знову зменшуються і число їх скорочується. Зазнаючи утисків своєї віри, вони вдаються до випробуваного методу – покидають межі країни, де колись знайшли притулок, емігрують. Це, у свою чергу, ще більше заохотило владу до прискореного нищення їхнього релігійного життя. 13 червня 1929 р. президія Запорізького окрвиконкому прийняла рішення про закриття православної церкви і молитовного будинку менонітів у с. Кічкасі, мотивуючи значним зменшенням відвідування цих приміщень віруючими. Читаємо аргументацію: «в зв’язку з виселенням із Кічкасу корінних мешканців, клопотанням 4-х тисяч робітників Дніпробуду та потребою Дніпровського будівництва у цих будівлях». 26 серпня 1929 р. це рішення санкціонував секретаріат президії ВУЦВК [9, 130,149]. Взаємодію менонітів Запорізького краю з радянською системою яскраво ілюструють події, пов’язані зі спорудженням на Дніпрі найбільшої в Європі гідроелектростанції – Дніпрогесу. Адміністративний центр будівельного управління знаходився поблизу Запоріжжя у Кічкасі – одній із найстарших менонітських колоній. За планом будівництва територія селища підлягала затопленню греблею електростанції. Населення мало бути переміщене у нові селища. Прохання місцевих жителів про дозвіл створення окремого німецького селища влада проігнорувала. Селища сформували за класовими ознаками – робітниче і селянське. Таким чином, політичний фактор дедалі тугіше вплітався у внутрішнє життя менонітської спільноти. Майже так само давно, як і меноніти – з початку ХІХ ст., на території Запорізького краю з’явилися німецькомовні переселенці лютеранського віросповідання. Порівняно з менонітами, їхня чисельність була меншою. 126 Лютерани, здебільшого, проживали у м. Запоріжжі та у Ново- Миколаївському районі. У церковному відношенні вони об’єднувалися у 2 громади. На середину 1925 р. громада м. Запоріжжі налічувала, за різними даними, від 500 до 611 віруючих, сільська – 1 532. Лютеранську громаду м. Запоріжжя очолював пастор Георгій Рат [13]. Правління цієї громади у середині 20-х рр. складали Гейнріх Марітц, Вільям Ейнтерск, Іван Янцен, Вільям Тавоніус, Христофор Гербер. Керівником іншої лютеранської громади, центр якої знаходився у с. Терсянка, був пастор Г. Бірт. Відомо також прізвище органіста цієї громади – К.Г. Ванзідлер. Організаційним центрами для цих громад у звітності місцевих адміністративних органів зазначені Вища церковна рада, що знаходилася у Москві, та Тираспольська релігійна громада. Крім зазначених вище євангельсько-лютеранських громад, на території, що нині входить до складу Запорізької області, діяли й інші осередки цієї конфесії. Ще з дореволюційних часів діяли лютеранські церкви у селах Гохштедт Мелітопольського повіту Пришибської волості (нині – с. Високе Михайлівського району), Ейгенфельд Мелітопольського повіту Ейгенфельдської волості (нині – с. Полянівка Мелітопольського району), Людвігсталь Маріупольського повіту Людвігстальської волості (з 1918 р. – с. Карла Либкнехта, нині – с. Зоря Розівського району), Нейгофнунг Бердянського повіту Софіївської волості (нині – с. Ольгине Бердянського району), Олександро-Невське (до 1914 р. – Грунау) Маріупольського повіту Олександро-Невської волості (нині – територія смт. Розівки). Територію південної України, складовою часткою якої є нинішня Запорізька область, вважають одним з найперших ареалів розповсюдження вітчизняного баптизму. На початку 1925 р. в Україні налічувалось 511 громад баптистів, у яких було 34 700 віруючих [12, 44]. Серед найстарших баптистських громад Запорізького краю, що діяли у 20-х рр. ХХ ст., була громада с. Астраханка Мелітопольського округу. Її було засновано у 1890 р. У 1894 р. було засновано громаду євангельських християн-баптистів у с. Софіївка Новомиколаївського району. Громаду баптистів у Мелітополі заснували 1900 р., у Запоріжжі – 1903 р., у с. Великий Токмак – 1905 р., у с. Воскресенка Пологівського району та у с. Жеребець Оріхівського району (нині – Таврійське) – 1907 р., у с. Мала Токмачка Оріхівського району – 1908 р., у с. Кінські Роздори Пологівського району – 1909 р., у с. Солодка Балка Великотокмацького району – 1910 р., у с. Федорівка Пологівського району – 1911 р. [4, 28-33; 6, 2]. Нерідко ці громади об’єднували нечисленних віруючих, що проживали у віддалених населених пунктах. Скажімо, за даними Оріхівського райвиконкому від 31 березня 1925 р. на території району діяла 127 лише одна протестантська громада, що об’єднувала усіх баптистів району, яких тоді налічувалося 125 осіб [5, 58]. Баптисти продемонстрували вражаюче зростання своїх спільнот. Це зростання забезпечила демократична революція 1917 р. Її наслідки не змогли нівелювати навіть руйнівні антицерковні заходи більшовиків. У таких осередках, як Олександрівська громада євангельських християн-баптистів, протягом 1917–1923 рр. число віруючих зросло на 61% (на 94 віруючих, становлячи 254 чол.), у Софіївській (Новомиколаївського району) – на 57 % (на 67 осіб, становлячи 117 чол.), у Жеребецькій – на 92% (на 123 особи, становлячи 130 чол.). 7 громад та 11 груп євангельських християн-баптистів у грудні 1925 р. обслуговували 22 служителі культу. Загальна кількість віруючих у цих організаціях, за різними даними, становила – 1 289– 1 869 осіб [2, 185]. Станом на листопад 1927 р. відомо про існування на Запоріжжі 33 громад і груп із загальною чисельністю 840 членів. Таким чином, кількість громад баптистів збільшилася майже вдвічі, але кількість членів у них вдвічі скоротилася. Ці суперечливі цифри, тим не менше, дають підстави стверджувати про суттєве збільшення протестантських осередків на території Запорізького краю у 20-ті рр. ХХ ст. Як зазначають дослідники, цей протестантський рух від часів своєї появи набував прихильності серед соціальних низів імперії, перш за все – селянства. Частка міських громад баптистів була невеликою, а їхніми членами була не аристократія, а ремісники, робітники, крамарі тощо. Досліджуючи євангельсько-баптистський рух на півдні України у 20–30-х рр. ХХ ст. і спираючись на численні архівні документи, Є.О. Голощапова стверджує, що після революції таке становище збереглося. У громадах баптистів переважали селяни. На одну міську громаду у середині 1920-х рр. припадало більше десяти сільських [2, 6]. Навіть така чисельна міська релігійна громада як Оріхівська, що знаходилася у районному центрі Запорізького округу, налічуючи у 1925 р. 125 членів, складалася переважно з селян (111 чол.), службовців і торгівців (64 чол.) та робітників (10 чол.) [8, 2]. Софіївська громада Новомиколаївського району, що яка налічувала 144 члени, складалася виключно з українського селянського елементу [6, 2]. Переважна більшість баптистів Запорізького краю була українською, що відображало етнонаціональний характер українського півдня і переважання селянства у соціальній структурі суспільства. Таким чином, баптисти Запорізького краю не вирізнялися з типової картини цього протестантського руху в Україні. Історичні джерела 20-х рр. ХХ ст. називають послідовників громад, прізвища духовних керівників, активних членів, повідомляють про духовну роботу на Запоріжжі діячів керівних органів церкви А.П. Костюкова – голови Всеукраїнського баптистського об’єднання, представників і 128 благовісників Всеукраїнського союзу Я.Ф. Фрезе, П.Г. Лева, Т.В. Губія, У. Чуба, голови Запорізького обласного об’єднання баптистів А.К. Драного, членів обласного правління П.Д. Ткалича (заступник голови), С.Т. Помазана, секретаря І.С. Вельможка та ін., містять додаткову цінну інформацію для проведення краєзнавчих, історичних, релігієзнавчих, богословських досліджень [10, 326]. Скажімо, голова ради та його заступник за соціальним станом були селянами, секретар – службовцем. Крім них, до складу ради входило ще четверо селян, 1 робітник, 1 ремісник, 1 службовець. З документів адміністративного відділу окрвиконкому дізнаємось, що Запорізьку міську громаду баптистів очолював П. Ткач – мешканець с. Жеребець (нині с. Таврійське Оріхівського району), де також діяла міцна громада баптистів. Церковне правління складали Григорій Маркович Мамай, Михайло Іванович Мамай, Демид Іваненко та Григорій Козаков. Вони проживали у різних частинах м. Запоріжжя: на вул. Гоголевській, Михайлівській, на селищі Калантировка, а також у селищах, які згодом увійшли до міської смуги Запоріжжя – с. Вознесенка та с. Павло-Кічкас. До найчисельніших протестантських спільнот Запорізького краю належали також і євангельські християни. Тоді, у 20-х рр. ХХ ст., це була окрема від баптистів релігійна течія. Громади євангельських християн діяли в 20-х рр. ХХ ст. у селах Ново- Водяне, Дніпровка, Орлянка Балківського району, Новоукраїнка Софіївського району. Разом із тим, ще у дореволюційні часи проявилися тенденції об’єднання євангельських християн і християн-баптистів в один союз. Цю тенденцію відзначаємо і на Запоріжжі. Спільність соціального походження та релігійної системи з якої у вітчизняних умовах виростали ці рухи, зближували їхніх учасників. Тим паче обидва рухи перебували в стадії організаційного становлення, пошуку відповідних організаційних форм. Релігійні громади євангельських християн і християн-баптистів нерідко самі не мали чіткого уявлення про свою організаційну підпорядкованість. Так, наприклад, громада євангельських християн с. Марївка Хортицького району Запорізького округу в анкеті, заповненій під час своєї реєстрації повідомляла, що її керівними органами є: «Ленінград. Союз ВСЕХ, Іван Степанович Проханов» і, водночас, «Москва. Всеросійський союз баптистів. Скалдін Василь Васильович» [7, 13]. Ці відомості не можна списати на необізнаність, притаманну новоутвореним громадам. Зазначений релігійний осередок було утворено 1921 р., а найстаріша частина цієї громади – Федорівська група – діяла з 1909 р. Громада євангельських християн у м. Запоріжжі була менш чисельною, аніж баптистська. У ній налічувалось 75 членів. 129 Громада євангельських християн розміщувалась на Південному селищі по вул. Нагорній, 18. Цікаво, що її керівником в анкетних даних на 1926 р. зазначений Іван Степанович Проханов, який жив у Ленінграді. Як відомо, він був очільником Всеросійського союзу євангельських християн (ВСЄХ). Всі члени правління громади проживали на Південному селищі м. Запоріжжя – Семен Іванович Шкутенко, Федір Фомич Позняков, Андріян Юхимович П’ятін, Василь Кузьмич Ткач, Гнат Васильович Ващенок. Показовим у плані соціального середовища поширення протестантизму і руху євангельських християн зокрема, стало створення осередку євангельських християн на Дніпробуді у Кічкасі у кількості 20 чол. Спочатку серед членів громади були лише чоловіки, жінки приєдналися пізніше. Відомо, що ініціатором створення християнського осередку – Прусенко, який представляв віруючих Запоріжжя на обласному з’їзді євангельських християн у м. Дніпропетровськ 20-23 листопада 1927 р. Делегат згадував, як ходив з місією поширення релігійного вчення по бараках Дніпробуду та агітував, як він загітував до «справи Божої» трьох перших жінок [11, 67]. Організаційно громади євангельських християн об’єднувалися у Всеукраїнський союз євангельських християн (ВУСЄХ), так само як баптисти – у Всеукраїнський союз об’єднань баптистів (ВСОБ). Адвентисти. Свідчення про розвиток адвентистського руху на Запоріжжі у 20-х рр. ХХ ст. суперечливі і далекі від повноти. Згідно з наведеною вище статистикою, на території Запорізького округу на середину 20-х рр. ХХ ст. діяла одна громада адвентистів. Тоді як дослідники адвентизму стверджують про більш широке поширення цієї релігійної течії. Скажімо, відомий історик адвентизму в Україні Р.А. Сітарчук стверджує, що ще у дореволюційні часи на території Катеринославської і Таврійської губерній діяло чимало громад адвентистів. Одна з перших виникла у с. Наталівці Олександрівського повіту. Одна з найбільших громад – діяла у м. Олександрівську. Вона налічувала близько 50 чоловік. Значним вважався осередок адвентистів у с. Новогупалівці, що об’єднував 15 осіб [16, 121-125; 17, 221]. Серед лідерів адвентистського руху, які здійснювали своє служіння на Запоріжжі, варто згадати Ю. Бетхера – голову Всеросійського об’єднання адвентистів сьомого дня, під керівництвом якого відбувся з’їзд Південно- Російського поля Адвентистів сьомого дня у м. Олександрівську 1909 р. [17, 221]. Разом із тим, маємо дані про те, що у 1923 р. почала свою діяльність група адвентистів сьомого дня у с. Верхня Хортиця. Хоча, вірогідно, що названа дата була лише часом офіційного визнання радянською владою факту оформлення релігійної громади. А це значить, що час її виникнення 130 міг бути більш раннім. Вірогідно, саме тут, серед менонітського населення колонії Хортиця, яке емігрувало а потім поверталося до цього населеного пункту, тримало постійний зв’язок зі своїми родичами по усьому світу, і з’явилися перші адвентисти Запоріжжя. Родинні зв’язки з тими, хто за кордоном прийняв нове вчення про скоре друге пришестя Христа та суворе дотримання вшанування суботи, сприяли появі прихильників цієї віри на Верхній Хортиці. Не дивлячись на незначну поширеність адвентистів на території Запорізького краю на початку 20-х рр. ХХ ст., Катеринославський губернський відділ ДПУ називав їх «найбільш організованою сектою» [14, 128]. У 31 серпня 1927 р. віруючі адвентисти сьомого дня м. Запоріжжя подали клопотання до адміністративного відділу Запорізького окружного виконкому про реєстрацію їх як групи. 6 грудня того ж року влада прийняла з цього питання позитивний висновок. Зібрання відбувалися, здебільшого, за місцем проживання проповідника по вул. Карла Лібкнехта, 9 або у помешканні одного з членів групи – П.І. Перка чи О.А. Шовкуна. Керівником групи на той час був молодий – 27 річний – проповідник Я.С. Кулаков. Громаду складали 4 подружжя та родини та ще дві особи. 27 квітня 1929 р. Запорізька громада адвентистів сьомого дня обрала нового керівника. Ним став Д.К. Ремферт. За належністю до соціального стану до революції 1917 р він назвав себе «хліборобом», а за майновим станом «неімущим». У грудні 1929 р. Запорізька громада адвентистів сьомого дня налічувала 11 членів. Прізвища членів групи адвентистів дають зрозуміти, що цей релігійний рух вкорінювався на місцевому ґрунті. Тут ми бачимо не тільки колишніх менонітів (П.І. Перк), а й тих, хто прийшов до протестантизму з православної церкви: Медвєдєв, Шовкун, Аксюта, Дрогоневська, Кримчанінова. Грошовий звіт групи адвентистів за друге півріччя 1928 р. дозволяє зрозуміти, що кошти, якими розпоряджалася громада були дуже скромними. ніяких видатків громада не робила, передавши зібрані пожертви для підтримання місії в касу Всеукраїнського об’єднання адвентистів сьомого дня. В організаційному плані адвентисти сьомого дня у 20-ті рр. ХХ ст. складали Всеукраїнське об’єднання адвентистів сьомого дня (ВОАСД). 20-ті рр. ХХ ст. стали часом появи в Україні нової протестантської спільноти – християн віри євангельської – п’ятидесятників. Тоді вони себе йменували християнами євангельської віри, а радянські чиновники частіше називали їх «трясунами». На 1925 р. ця спільнота налічувала 25 громад та 131 773 члени і мала стійку тенденцію до зростання: травень 1927 р. – близько 300 громад [14, 127]. У квітні 1926 р. Запорізький окружний адміністративний відділ зафіксував виникнення двох таких громад – у с. Воскресенці Пологівського району та у Томаківці. Цей населений пункт тоді входив до складу Запорізького округу. Відомо, що у Томаківці «гурток «трясунів» виокремився з релігійної громади євангельських християн». Ці громади згодом влилися у Всеукраїнський союз християн євангельської віри (ВСХЄВ). Влада намагалася використати кожну з релігійних організацій у своїх політичних цілях. Вона вносила розкол в існуючі протестантські організації, зокрема – баптистів і євангельських християн. Саме з цією метою, а не з якихось інших міркувань, більшовики певний час, дозволили розгортанню п’ятидесятницького руху. Про це свідчить, наприклад, лист НКВС до адміністративного відділу Мелітопольського окрвиконкому від 9 березня 1929 р. з вказівкою про необхідність «дати дозвіл на провадження молитовних зборів» «групі "трясунів"». Дозвіл розглядався як можливість для більш щільного нагляду за групою: обліку й подальшого контролю її членів. Квінтесенцію містять слова цитованого листа: «по цій справі будуть дані директиви по відповідній лінії» [19, 34]. «Відповідну лінію», як відомо, проводили органи ДПУ, що мали завдання знищення релігійних організацій. Таким чином, історичні джерела про діяльність протестантських громад на Запоріжжі у 20-ті рр. ХХ ст. дозволяють реконструювати чимало вагомих питань організаційного розвитку протестантських конфесій, їх взаємин з владою, характеру міжконфесійних відносин.

До Дня Соборності України

опубліковано 23 січ. 2017 р., 00:00 isp web   [ оновлено 23 січ. 2017 р., 00:10 ]

До Дня Соборності України

Історична довідка

Український історичний календар 22 січня містить дві знаменні події: проголошенням 1918 року IV Універсалом Української Центральної Ради незалежності Української Народної Республіки та рівно за рік – Універсалом Директорії Української Народної Республіки – об’єднання УНР і ЗУНР в одну суверенну державу. Ці події є одними із найважливіших в історії Української революції 1917 – 1921 років і загалом історії України XX століття.

IV Універсал Української Центральної Ради став логічним завершенням складного розвитку українського визвольного руху доби революції, що розпочався в березні 1917-го й упродовж одного року пройшов еволюцію від культурницьких вимог, ідей політичної автономії та федерації до усвідомлення необхідності власної незалежної держави. Водночас, на проголошення незалежності лідерами Української Центральної Ради значний вплив справили зовнішні обставини – відбиття збройної агресії більшовицької Росії, а також переговори в Брест-Литовську про мирний договір УНР з країнами Четвертного союзу.

“Раз армії нема, а треба боронити Україну, то єдиний вихід – проголошення незалежності України, що дасть можливість стати твердо на міжнародній арені і приступити до організації нової фізичної сили”, – відзначав під час засідання українського уряду 26 грудня 1918 року “соціаліст-революціонер” Микита Шаповал.

Текст IV Універсалу датований 9 (22) січня 1918 року. Ухвалили його пізно вночі 11 (24) січня 1918 року на засіданні Малої Ради. Документ містив чотири головні напрями: проголошення самостійності Української Народної Республіки; доручення Раді Народних Міністрів укласти мир з Центральними державами; оповіщення оборонної війни з більшовицькою Росією; декларування основ внутрішнього соціально-економічного будівництва й окреслення заходів для припинення війни з Центральними державами.

Проголошенню IV Універсалу передував виступ голови Української Центральної Ради Михайла Грушевського: “Високі збори!.. Народ наш прагне миру. І Українська Центральна Рада доложила всіх зусиль, щоб дати мир негайно. Але петроградське правительство, Совіт народніх комісарів, оголошує нову “священну війну”, а з другого боку, це правительство насилає своє військо, червоногвардійців та більшовиків на Україну і веде з нами братовбивчу війну. Щоб дати нашому правительству змогу довести справу миру до кінця і захистити від усяких замахів нашу країну, Українська Центральна Рада постановила не відкладати до Установчих зборів ті справи і в цій цілі Українська Рада вже з 9 січня відбувала перманентне, безперервне засідання аж до цього часу і постановила важну річ – видати оцей Універсал”.

Голосували за епохальний для України документ поіменно. Із 49 членів Ради, що брали участь у ньому, “за” було 39, “проти” – 4, “утрималось” – 6 осіб.

Уперше в XX столітті Україна проголошувалася незалежною суверенною державою

Революційні події на Наддніпрянській Україні, проголошення української державності сприяли піднесенню національного руху в підавстрійській Галичині. В умовах розпаду Австро-Угорщини тамтешні українці отримали можливість реалізувати своє право на самовизначення. 1 листопада 1918 року проголошено Західно-Українську Народну Республіку. Її лідери ініціювали переговори про об’єднання Наддніпрянської України з Наддністрянською. На зустріч із гетьманом Павлом Скоропадським у Київ вирушила галицька делегація (до складу якої входили Осип Назарук і Володимир Шухевич). Гетьман обіцяв оперативно відреагувати на прохання галичан: надати ЗУНР зброю, продовольчу і фінансову допомогу, спрямувати в Галичину загін Січових стрільців Євгена Коновальця, який мав допомогти галичанам у боротьбі з поляками. Утім, в цей час владу в Україні перебрала на себе Директорія і переговори про об’єднання продовжилися вже з її представниками.

Їх наслідком стало підписання 1 грудня 1918 року у Фастові “передвступного” договору між УНР і ЗУНР про злуку обох республік в одну велику державу. А вже 3 січня 1919 року Українська національна рада ЗУНР у Станіславові (нині – Івано-Франківськ) ратифікувала цей договір і прийняла ухвалу про наступне об’єднання двох частин України в одну державу. Для продовження переговорів з урядом УНР сформували делегацію у складі 65 осіб, яку очолював Лев Бачинський.

22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві в урочистій атмосфері відбулося проголошення Акта злуки УНР та ЗУНР в єдину незалежну державу. У зачитаному на зборах “Універсалі соборності”, зокрема, відзначалося: “Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка”. Наступного дня Акт злуки майже одностайно був ратифікований Трудовим конгресом України.

За законом “Про форму влади на Україні” від 28 січня 1919 року голова Української національної ради ЗУНР Євген Петрушевич мав увійти до складу Директорії УНР. ЗУНР отримала нову назву Західна область Української Народної Республіки (далі – ЗОУНР). Їй гарантувалася територіальна автономія. Гербом ЗОУНР став тризуб замість лева. Державного секретаря закордонних справ ЗОУНР Лонгина Цегельського призначили першим заступником міністра закордонних справ УНР. Остаточно врегулювати всі питання, пов’язані зі створенням єдиної української держави, повинні були спільні Установчі збори. Утім, завершити цей процес завадила окупація українських земель.

Акт злуки 22 січня 1919 року увінчав соборницькі прагнення українців обох частин України – Наддніпрянщини та Наддністрянщини – щонайменше з середини XIX століття.

Після проголошення об’єднання УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року питання єдності української нації в українській політичній думці вже ніколи не ставилося під сумнів.

Упродовж багатьох десятиліть Акт злуки 22 січня 1919 року залишався символом віри, ідейним імперативом боротьби за незалежну, соборну державу.

 

 

За матеріалами Українського інституту Національної пам’яті

 

До 40-річчя заснування Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод

опубліковано 6 лист. 2016 р., 22:35 isp web   [ оновлено 6 лист. 2016 р., 22:35 ]

До 40-річчя заснування Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод

 

         9 листопада 2016 року відзначається 40-річчя заснування Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (Української гельсінської групи). Це була перша легальна правозахисна організація в Українській РСР, яка відіграла одну з ключових ролей у національно-визвольній боротьбі Українського народу, розпочала ненасильницький, легальний і правовий шлях у здобутті Україною незалежності, становленні демократії, поваги до прав людини. На вшанування цієї події, засвідчення значення для розвитку демократичної правової держави і громадянського суспільства, з метою гідного відзначення 40-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод, сприяння розвитку правозахисної громадської діяльності в Україні 4 квітня 2016 року Президент України видав Указ № 126 “Про відзначення 40-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод”.

         Розпорядженням від 1 липня 2016 року № 531-р Кабінет Міністрів України затвердив план заходів з відзначення 40-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод, яким, зокрема, передбачено проведення у навчальних закладах лекцій, бесід, засідань за круглим столом, інших тематичних інформаційно-освітніх заходів, присвячених громадсько-політичній і правозахисній діяльності Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Опрацювання в загальноосвітніх, професійно-технічних, позашкільних навчальних закладах питання заснування та розвитку в Україні правозахисного руху, зокрема діяльності Української гельсінської групи у відстоюванні прав людини в СРСР дасть змогу розкрити злочинну суть радянської тоталітарної системи та виявити можливості законного протистояння випадкам порушення прав людини. В нинішніх умовах анексії Російською Федерацією частини території України, російської військової та інформаційної агресії, репресій за політичною ознакою проти громадян України в Криму та на сході України, допоможе актуалізувати проблеми незаконного утримання наших співвітчизників у місцях позбавлення волі РФ, засуджених до багаторічного ув’язнення за сфальсифікованими звинуваченнями, привернути увагу до сучасних українськ х політичних бранців Кремля Олега Сенцова, Олександра Кольченка, Сергія Литвинова, Олексія Чирнія, Ахтема Чийгоза, Юрія Ільченка, Романа Сущенка, Теймура Абдуллаєва, Узеїра Абдуллаєва, Айдера Саледінова, Еміля Джемадінова і Рустема Ісмаілова та інших.

Історична довідка

         У середині 1970-х років політичне протистояння між СРСР і країнами Заходу досягло такої гостроти, яка загрожувала перерости у світову війну. В зв’язку з цим 32 країни Європи (окрім Албанії), США, Канада та СРСР після тривалих переговорів 1 серпня 1975 року в місті Гельсінкі підписали Прикінцевий акт Наради з безпеки та співробітництва у Європі.      Гельсінським актом було остаточно закріплено кордони, які склалися в Європі внаслідок Другої світової війни. Крім того, СРСР забезпечив собі статус найбільшого сприяння в торгівлі із Заходом, якому програвав в економічному змаганні та військовому протистоянні. Однак в обмін на це СРСР зобов’язався дотримуватися гуманітарної частини Прикінцевого акта, зокрема, прав людини в межах Загальної декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 року, її статті 19: “Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів”.

         Передбачалося, що виявлення фактів переслідування людей за переконання викликатиме юридично обґрунтовані претензії інших сторін і не буде трактуватися як втручання у внутрішні справи країни. Прикінцевий акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі прирівнювався до національного законодавства. Його підписання Радянським Союзом відкривало юридичні підстави легально і цілком законно боротися з порушеннями прав людини в умовах тоталітарного режиму.

         Першим такі можливості збагнули московські правозахисники – однодумці академіка Андрія Сахарова. Гельсінський акт, задуманий як міждержавний, вони запропонували прочитати у людському вимірі. 12 травня 1976 року створили Московську громадську групу сприяння виконанню гельсінкських угод. Другою стала Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод. Надалі, 25 листопада 1976 року Гельсінську групу створено в Литві, 14 січня 1977 року – в Грузії, 1 квітня 1977 року – у Вірменії. З вересня 1976 року в Польщі відкрито діяло незалежне громадське угрупування – Комітет захисту робітників, перетворений пізніше на Комітет громадського захисту, у січні 1977 року в Чехословаччині започатковано правозахисне товариство “Хартія-77”. У США була створена спеціальна комісія Конгресу. Таким чином, гельсінський правозахисний рух швидко став міжнародним. Легальну правозахисну організацію в Україні створено з ініціативи письменника і філософа Миколи Руденка, генерала радянської армії Петра Григоренка (Москва), хіміка Оксани Мешко, письменника-фантаста Олеся Бердника, юриста Левка Лук’яненка (Чернігів). Членами-засновниками стали також мікробіолог Ніна Строката (Таруса Калузької області), інженер Мирослав Маринович (Київська область), історик Микола Матусевич, учитель Олекса Тихий (Донеччина), юрист Іван Кандиба (Пустомити на Львівщині). 9 листопада 1976 року вони підписали Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод і Меморандум №1. Саме цей день символічно вважається датою заснування Української гельсінської групи. Декларацією було проголошено створення правозахисної організації та оприлюднено її мету і завдання, головне серед яких – ознайомлення урядів країн-учасниць Гельсінської Наради та світової громадськості з фактами порушення прав людини в Україні та прав українців, які мешкають в інших республіках Радянського Союзу. У програмному Меморандумі № 1 викривалися злочини комуністичного режиму: геноцид та етноцид, розкуркулення, Голодомор 1932–1933 років, політичні репресії 1930-х років, ліквідація УПА, винищення мирного населення, зокрема, “чекістами”, переодягненими у “повстанців”, тотальна русифікація, переслідування шістдесятників. Відзначалася конституційна правомірність виходу України із складу СРСР.

         У Меморандумі № 5 “Україна літа 1977-го” зазначалося, що неодмінним атрибутом цивілізованої держави є наявність опозиції, а основним принципом має бути “Не людина для держави, а держава для людини”. Діячі вимагали вільний виїзд з країни та в’їзд до неї, безперешкодне поширення ідей та думок, ліквідації цензури, дозволу на створення неконтрольованих державою об’єднань і спілок, звільнення політв’язнів, скасування смертної кари. Правозахисники вчинили революційний переворот у свідомості стероризованих комуністичним тоталітарним режимом людей: у невільній країні вони почали поводитися як вільні громадяни, здійснювати конституційні права на свободу слова, друку, демонстрацій, асоціацій та інших, тобто розуміти закони так, як вони написані. У суспільстві з’явилася незалежна громадська думка. Відтепер демагогія про “втручання у внутрішні справи СРСР”, коли йшлося про порушення основних прав людини, ставала неспроможною. Українська гельсінська група в добу краху світової колоніальної системи нагадала про існування поневоленої України і порушила питання про визнання її світовим

співтовариством. Вона об’єднала людей різного світогляду й національностей навколо розуміння, що за колоніального становища не може бути й мови про дотримання прав людини, бо лише державна незалежність є гарантом свобод. Отже правозахисники поставили український національний інтерес на міжнародну правову основу, в контекст протиборства демократичного Заходу з тоталітарним СРСР. У цьому розумінні гельсінський рух для України був значно важливішим, ніж для народів, які мали свою державність.

         У відповідь на діяльність опозиційного руху офіційна влада вдалася до масових репресій. Протягом 1977 року заарештовано і засуджено до тривалих термінів ув’язнення Миколу Руденка (після його арешту групу очолив Олесь Бердник), Олексу Тихого, Мирослава Мариновича, Миколу Матусевича, Левка Лук’яненка. Вже 1979-го внаслідок широкомасштабних репресивних заходів більшість діячів групи опинилися в ув’язненні. Причому тоталітарний режим фабрикував справи проти них не лише за політичними, а й кримінальними статтями, щоб створити дисидентам репутацію карних злочинців. У березні 1981 року Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод у повному складі опинилася в таборах або на засланні. Попри шалений тиск і масові арешти, група не просто не саморозпустилася, а й продовжувала поповнювати свої лави новими учасниками навіть із таборів і заслання, причому у 1982 році двома іноземцями, а в кінці 1987-го – ще шістьома.

         Крім того, з усіх гельсінських груп в СРСР тільки українська продовжувала діяти у таборах. У неволі виходили її документи. Закордонне представництво Гельсінської групи видавало щомісячний бюлетень “Вісник репресій в Україні”, діяв вашингтонський Комітет гельсінських гарантій для України, Українське видавництво “Смолоскип” імені Василя Симоненка видавало її документи українською й англійською мовами, інформаційні повідомлення лунали на радіо “Свобода”. Сила і величезна моральна перевага українських правозахисників над тоталітарним режимом полягали в тому, що вони не стали підпільниками, а підписували документи своїми іменами, відкрито демонстрували позицію та вимоги, апелюючи до радянського закону і міжнародних правових документів, підписаних СССР. Вони заслужили належної поваги в світі.

         23 вересня 1981 року у доповіді на 13-му Національному з’їзді Американської асоціації сприяння славістичним дослідженням у місті Пасіфік-Гров відомий дослідник політичної думки Іван Лисяк-Рудницький відзначив: “...підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. Їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи.

Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше”.

         У період “гласності” й “перебудови” активісти Гельсінської групи, опинившись на волі, відновили правозахисну діяльність, яка швидко набувала політичного характеру. 7 липня 1988 року Група трансформувалася в Українську гельсінську спілку, яка поклала початок створенню першої політичної партії в Україні. Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод посідає в історії українського визвольного і правозахисного руху визначне місце. Її діяльність разом з іншими чинниками привела Україну до незалежності, сприяла розбудові правової держави і розвитку громадянського суспільства, що відповідає волелюбному духові Українського народу і букві міжнародних правових актів. 1 квітня 2004 року (у день смерті Миколи Руденка) була заснована Асоціація правозахисних організацій – Українська гельсінська спілка з прав людини. Її метою є реалізація та захист прав людини і основних свобод через сприяння практичному виконанню гуманітарних статей Прикінцевого акта Гельсінської наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року, інших прийнятих на його розвиток міжнародних правових документів, а також усіх інших зобов’язань України у сфері прав людини та основних свобод. Асоціація є правонаступницею Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Сьогодні представниками Асоціації є 30 правозахисних організацій.

        

         Цифрами про Українську гельсінську групу:

49 осіб налічувала Українська гельсінська група;

30 меморандумів, декларацій, маніфестів, звернень та інформаційних бюлетенів

оприлюднила Українська гельсінська група до кінця 1980-х років;

5 життів правозахисників віддала Українська гельсінська група у протистоянні із радянською тоталітарною системою;

550 років сукупно провели діячі групи в таборах, колоніях, в’язницях, засланні,

психіатричних лікарнях.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ МІСЦЕВОЇ ДЕМОКРАТІЇ

опубліковано 11 жовт. 2016 р., 23:39 isp web   [ оновлено 11 жовт. 2016 р., 23:40 ]

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ МІСЦЕВОЇ ДЕМОКРАТІЇ

        Відповідно до Указу Президента України «Про Європейський тиждень місцевої демократії» №922/2007 від 27.09.2007 року офіційний старт Європейського тижня місцевої демократії відбувся 15 жовтня 2007 року під час проведення у Валенсії (Іспанія) 15-ї сесії Конференції європейських міністрів, відповідальних за місцеве і регіональне управління.
        Європейський тиждень місцевої демократії є щорічною європейською подією, що включає одночасно національні і місцеві заходи, які проводяться місцевими органами влади всіх держав-членів Ради Європи для поширення інформації про місцеву демократію і сприяння ідеї демократичної участі на місцевому рівні.
        Радою Європи на початку кожного року визначається провідна ідея/тематика для заходів Тижня.
        ГОЛОВНА МЕТА ТИЖНЯ
        Головною метою
є активізація процесів розповсюдження інформації щодо принципів, надбань та досягнень функціонування місцевої демократії в Україні та Європі, сприяння обізнаності населення щодо можливостей вирішення питань місцевого значення та залученню громадян до прийняття управлінських рішень, надання можливостей для ознайомлення з роллю Ради Європи та інших інституцій спільної Європи в області розвитку місцевої демократії.
        Відповідно до принципів демократичного розвитку забезпечення вільне отримання інформації стосовно можливостей участі громадян у суспільно-політичному житті їх міст та регіонів є головною передумовою здійснення ефективного та дієвого управління на місцях.
        ЗАВДАННЯ ТИЖНЯ
        Завданням Тижня є
розповсюдження інформації про діяльність місцевих органів влади, ознайомлення громадян з основними принципами їх роботи, привернення уваги населення селищ, міст та регіонів до того, що їхня участь у місцевих справах є найважливішим чинником життєздатності демократії, поширення інформації про різні форми та можливості участі в прийнятті рішень на місцевому рівні активно сприяє розширенню участі населення у соціальному, культурному, економічному та політичному житті.
        Проведення таких заходів на місцях під єдиним «гаслом» на всьому континенті має підсилити розуміння того, що «місцевий» і «європейський» підходи до здійснення самоврядування не протистоять один одному, а взаємно один одного доповнюють. Місцева демократія є загальною європейською цінністю та повинна спиратися на кращі досягнення та практики в галузі управління та демократії.
        АКТУАЛЬНІСТЬ ТИЖНЯ
        9 листопада 1995 р. Україна набула членство у Раді Європи (РЄ),
основній міжнародній політичній організації Європи, метою діяльності якої є захист прав і головних свобод людини та зміцнення плюралістичної демократії, в тому числі на місцевому і регіональному рівні.
        При вступі до Ради Європи Україна взяла на себе зобов’язання щодо реалізації основних європейських принципів місцевого і регіонального розвитку. Україною ратифіковано та здійснюється імплементація усіх міжнародно-правових договорів Ради Європи в сфері місцевої і регіональної демократії, головним з яких є Європейська хартія місцевого самоврядування.
        Рада Європи вважає, що вільне отримання інформації щодо національних та європейських стандартів і принципів функціонування системи місцевого самоврядування та забезпечення можливості громадян активно брати участь у вирішенні питань своїх міст та регіонів є головною передумовою здійснення ефективного та демократичного управління на місцях.
        ПРАВОВА БАЗА ТИЖНЯ
        Рішення щодо започаткування
Європейського тижня місцевої демократії міститься у Рекомендації 238 (2007) Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи, яку ухвалено 1 червня 2007 року.
        Офіційний старт Європейського тижня місцевої демократії відбувся 15 жовтня 2007 року на 15-й сесії Конференції європейських міністрів, відповідальних за місцеве і регіональне управління (м.Валенсія, Іспанія).
        Щорічне проведення в Україні заходів Європейського тижня місцевої демократії введено Указом Президента України «Про Європейський тиждень місцевої демократії» №922/2007 від 27 вересня 2007 року в Україні.
        Проведення Тижня в Україні відповідно до міжнародно-правових зобов’язань нашої держави затверджено Указом Президента України від 27 вересня 2007 року № 922/2007 «Про Європейський тиждень місцевої демократії».
        Європейський тиждень місцевої демократії - загальноєвропейська ініціатива Ради Європи, що координується Конгресом місцевих і регіональних влад Ради Європи, і яка спрямована на розвиток діалогу між місцевими обраними представниками та громадянами, який сприятиме подоланню дефіциту демократії. Провідна тема, обрана для тижня 2013 року, передбачає кроки до поліпшення підзвітності депутатів на місцевому та регіональному рівнях. Ключовим елементом демократії на місцевому рівні є тісна взаємодія між громадянами та місцевими обраними представниками. Провідна тема Європейського тижня у 2013 році співзвучна з «Європейським роком громадян», який оголосив Євросоюз. Ці заходи доповнюватимуть один одного.
        Головними заходами Тижня мають стати дні відкритих дверей, відкриті засідання рад, прийоми громадян депутатами та інші заходи на місцях, націлені на ознайомлення населення із завданнями та принципами функціонування системи місцевого самоврядування з однієї сторони та своїми правами і можливостями на участь у цьому процесі – з іншої.

1-10 of 14