Головна‎ > ‎

Єдиний день інформування


До 100-річчя проголошення Української Народної Республіки

опубліковано 13 лист. 2017 р., 03:17 isp web   [ оновлено 13 лист. 2017 р., 03:18 ]

До 100-річчя проголошення Української Народної Республіки 

        Важливою подією в історії Української революції стало прийняття Українською Центральною Радою (УЦР) 7 (20) листопада 1917 року ІІІ Універсалу. У цьому документі УЦР проголосила створення Української Народної Республіки (УНР), що мала бути автономною частиною у складі федеративної небільшовицької Росії. За умов відсутності російського демократичного центрального уряду, УЦР оголошувала про намір взяти на себе історичну відповідальність за відновлення держаного життя на території колишньої Російської імперії шляхом перебудови Росії на федеративних засадах. В ІІІ Універсалі УЦР офіційно оголошувала про намір стати «на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, але і всієї Росії».
        Вперше в ІІІ Універсалі УЦР визначила територіальні межі української автономії. Визначення державної приналежності земель відбувалося на основі етнічного принципу – там, де більшість населення складали українці, визнавалась їхня державна приналежність до УНР. Території Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської губерній, а також Таврія без Криму оголошувалися землями, які мали увійти до складу УНР.
        ІІІ Універсал вперше окреслив широку програму соціально-економічних та національно-культурних перетворень, що закладали підґрунтя державного ладу УНР, чого не було у попередніх Універсалах УЦР.
        Універсал проголошував скасування приватної власності на поміщицькі землі та землі інших «нетрудових господарств» сільськогосподарського призначення, а також на удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі.
        На всіх підприємствах та заводах на території УНР мав бути встановлений 8-годинний робочий день. У сфері промисловості встановлювався державний контроль за виробництвом та розподілом товарів.
        Центральна Рада оголосила себе прихильником якнайшвидшого завершення світової війни, підписання всіма воюючими країнами мирного договору, який би носив демократичний характер, не містив анексій та контрибуцій, забезпечив би право націй на самовизначення.
        Універсал проголошував скасування смертної кари та амністії політв’язням. Генеральне секретарство судових справ мало здійснити всі необхідні заходи щодо впорядкування судової сфери УНР і привести «до згоди з правними поняттями народу».
        Генеральне секретарство внутрішніх справ мало здійснити необхідні заходи для закріплення і поширення місцевого самоврядування в УНР.
        Таким чином, у положеннях ІІІ Універсалу УЦР був окреслений спосіб побудови вертикалі адміністративної влади УНР на місцях. Адже саме відсутність останньої була чи не основною проблемою при побудові міцного і життєздатного державного організму УНР.
        У положеннях цього документу підтверджувались всі основні права і свободи, здобуті під час Всеросійської буржуазно-демократичної революції, зокрема: свобода слова, друку, зборів, віросповідань, зібрань, союзів, страйків, недоторканість прав особи та помешкання, права представникам національних меншин вживати власну мову у відносинах з офіційними установами. Окрім цього, документ надавав національно-персональної автономії для представників національних меншин в Україні. Насамперед, були відзначені найбільш чисельно представлені в Україні народи – російський, польський та єврейський. Проголошення ІІІ Універсалу юридично оформлювало віковічну мрію українського народу про створення власної держави, яка отримала назву Української Народної Республіки. Після прийняття ІІІ Універсалу Українська революція вступила на якісно новий етап свого розвитку – почався період справжнього державного будівництва, відбулось пожвавлення національно-визвольного руху в регіонах України. Саме з цього часу УНР могла стати повноправним членом міжнародних відносин за умови її визнання з боку інших самостійних держав світу.

Інформаційні матеріали до 80-х роковин "Великого терору" в Україні

опубліковано 23 жовт. 2017 р., 03:04 isp web   [ оновлено 23 жовт. 2017 р., 03:04 ]

Інформаційні матеріали до 80-х роковин "Великого терору" в Україні


«Великий терор» – масштабна кампанія масових репресій громадян, що була розгорнута в СРСР у 1937–1938 рр. з ініціативи керівництва СРСР й особисто Йосипа Сталіна для ліквідації реальних і потенційних політичних опонентів, залякування населення, зміни національної та соціальної структури суспільства. Наслідками комуністичного терору в Україні стало знищення політичної, мистецької та наукової еліти, деформація суспільних зв’язків, руйнування традиційних ціннісних орієнтацій, поширення суспільної депресії й денаціоналізація.

 

Історична довідка

 

За період «Великого терору» на території УРСР, за оцінками істориків, було засуджено 198918 осіб, з яких близько двох третин – до розстрілу. Решту було відправлено до в`язниць та таборів (інші заходи покарання охоплювали менше 1 %, звільнено було тільки 0,3 %).

Масові репресивні операції у 1937–1938 рр., за задумом Й. Сталіна, мали завершити двадцятилітню боротьбу з «соціально-ворожими елементами», упокорити населення шляхом масового терору, утвердити авторитарний стиль керівництва та здійснити «кадрову революцію». Підставою для розгортання терору була теза Й. Сталіна про загострення класової боротьби в міру успіхів соціалістичного будівництва.

Офіційно початком «Великого терору» став оперативний наказ НКВД СРСР № 00447 «Про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів» від 30 липня 1937 р., затверджений політбюро ЦК ВКП(б) 31 липня 1937 р. Проте наявні документи НКВД (накази, листування, телеграфи) свідчать, що масові репресії готувалися заздалегідь, а наказом їх лише формалізували.

Наказом № 00447 запроваджувалися ліміти (плани) на покарання громадян. Вироки за І-ю категорією означали «розстріл», за ІІ-ю категорією – на ув’язнення в таборах ГУЛАГ (рос: Главное управление лагерей) НКВД СРСР. Якщо первинний ліміт для УРСР за І категорією становив 26150 осіб, то у січні 1938 р. він був збільшений до 83122 осіб. Із проханням про додаткові ліміти в Москву неодноразово зверталися наркоми внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський та Олександр Успенський.

Ще до початку дії оперативного наказу № 00447 особливу увагу було звернено на «чистку» партійних лав та органів безпеки, що мало забезпечити надалі беззастережне виконання репресивних директив центру. А вже у червні 1937 р. розпочались масові арешти. 10 липня 1937 р. політбюро ЦК КП(б)У розіслало по областях УРСР вказівку про формування позасудового репресивного органу – обласних «трійок», створених для спрощення процедури засудження. До складу трійки зазвичай входили начальник обласного НКВД (голова), обласний прокурор та перший секретар обласного або республіканського комітету ВКП(б). Існування «трійок» та інших позасудових репресивних органів повністю суперечило радянському законодавству, у тому числі Конституції 1936 р. 

Заарештований був фактично позбавлений права на захист (на адвоката) чи оскарження вироку. Слідчі психологічним знущанням і нелюдськими тортурами «вибивали» з арештованих потрібні зізнання. В 1937 р. дозвіл на застосування методів «фізичного впливу на підозрюваних» (тобто тортур) було дано на найвищому рівні ЦК ВКП (б). Випадки неправомірного засудження вважались цілком припустимими і виправдовувалась прислів’ям «ліс рубають – тріски летять».

Часи «Великого терору» у масовій свідомості населення СРСР позначені тотальним страхом та недовірою. Нічні арешти сусідів, підозри колег на роботі, друзів, родичів, пошук шпигунів та шкідників, острах доносів та обов’язок публічно таврувати ворогів народу були повсякденними. Особа могла написати донос на колег, остерігаючись, що ті донесуть на неї першими. Це стало типовим засобом вирішення особистих конфліктів із керівництвом, викладачами, родичами тощо.

Розіграні за сценарієм показові процеси проти керівників/очільників партійних та державних осередків у 1937-1938 рр. передбачали не лише усунення чи маргіналізацію рештків старої еліти, але також здійснення впливу на нових висуванців та суспільство загалом. Участь у цих показових процесах мала засвідчити політичну й ідеологічну лояльність, послух волі вождя, визнання терористичних методів державного керівництва.

«Великий терор» згорнули за вказівкою вищого партійно-радянського  керівництва. 17 листопада 1938 р. ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР ухвалили постанову «Про арешти, прокурорський нагляд і провадження слідства», якою «орієнтували правоохоронні органи на припинення «великої чистки» та відновлення елементарної законності. Наступним кроком стала фізична ліквідація безпосередніх організаторів і виконавців «Великого терору».

 

Реабілітація жертв

 

Незаконність «Великого терору» визнали ще за часів СРСР після смерті Й.Сталіна, коли в роки «відлиги» провели часткову реабілітацію репресованих. Реабілітаційні процеси другої половини 1950-х – початку 1960-х років мали обмежений характер. Більшість громадян, засуджених за політичними звинуваченнями, не отримали повної реабілітації, а їхні права не були повністю відновлені.

У 1991 році, в останні місяці існування УРСР, було ухвалено Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». У ньому вперше в Україні законодавчо засудили і відмежувалися від політичних репресій як методу керування суспільством. Але оскільки цей закон ухвалювався ще в УРСР, то певна частина цих репресій, навіть вчинених позасудовими органами, все ще визначалася «обґрунтованими». Відповідно до вимог Закону органами прокуратури та судами впродовж 1991–2001 років було реабілітовано 248 тис. 810 громадян, відмовлено в реабілітації — 117 тисячам 243 особам.

У 2015 році Україна засудила злочини комуністичного тоталітарного режиму Законом «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганд їхньої символіки». Законопроект було розроблено Українським інститутом національної пам’яті спільно із народними депутатами України, громадськістю та експертами Реанімаційного пакету реформ.

Наступний крок – вдосконалення законодавства про реабілітацію. Цього року у Верховній Раді України схвалено в першому читанні розроблений Українським інститутом національної пам’яті спільно з народними депутатами проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» (№ 6574 від 09.06.2017). Законопроект суттєво розширює коло осіб, які підпадають під реабілітацію. Зокрема, в ньому прописана автоматична реабілітація осіб, які були покарані позасудовими органами, право на реабілітацію отримають ті, хто зі зброєю в руках боровся за незалежність України, був ув’язнений, примусово поміщений у психіатричний заклад, трудову армію, позбавлений майна через «експропріацію» чи «розкуркулення», або ж депортований за національною ознакою.

 

До 70-х роковин масової депортації населення західноукраїнських областей

опубліковано 23 жовт. 2017 р., 03:02 isp web   [ оновлено 23 жовт. 2017 р., 03:03 ]

До 70-х роковин масової депортації населення західноукраїнських областей



Суспільно-економічні та ідейно-культурні перетворення в Галичині, на Волині та Буковині у другій половині 1940-х років, що здійснювалися сталінським керівництвом силовими методами, без урахування національної, релігійної специфіки регіону, масові репресії спонукали до поширення опозиційних настроїв, зростання акцій непокори серед місцевого населення. Поступово протидія тотальній «радянизації» західних областей переросла в затяжний та масштабний збройний конфлікт. У результаті, в другій половині 1940-х – на початку 1950-х років Західна Україна та частково низка інших областей Правобережжя перетворюється на арену кривавої боротьби між УПА та ОУН з одного боку, і радянськими владними структурами – з другого. Після завершення радянсько-німецької війни, більшість політичних і збройних акцій УПА спрямовувалась проти непопулярних заходів радянської влади – проведення масової мобілізації, переслідування УГКЦ, депортації місцевого цивільного населення, насильницької колективізації. Ескалація напруги у післявоєнному протистоянні між владою і націоналістичним підпіллям призводило до насильства, численних жертв, втягування у епіцентр протиборства цивільного населення. Поширеною формою залучення місцевого населення у збройний конфлікт з боку радянської влади стали винищувальні батальйони та групи охорони громадського порядку. Поступовий перехід у 1945 році українських повстанців до діяльності малими групами-боївками спонукав органи МДБ до систематичного проведення військово-чекістських операцій. Попри різноманітні репресивні заходи, бажаного результату у тривалому протистоянні з учасниками формувань ОУН і УПА радянським силовим структурам досягнути не вдавалося. Заради послаблення національно-визвольного руху в Західній Україні радянська влада вдається до каральних акцій проти місцевого мирного населення, звинуваченого у співпраці та співчутті повстанцям. Поштовхом до репресивних заходів стосовно близьких та рідних повстанців стало розпорядження наркома внутрішніх справ СРСР Л.Берії № 7129 від 31 березня 1944 року, в якому двом заступникам наркома внутрішніх справ СРСР С.Круглову, І.Сєрову та наркому внутрішніх справ УРСР В.Рясному наказувалося: «Всіх повнолітніх членів сімей засуджених оунівців, а також активних повстанців як арештованих, так і убитих у зіткненнях, – засилати у віддалені райони Красноярського краю, Омської, Новосибірської та Іркутської областей, а їхнє майно конфіскувати відповідно до наказу НКВС СРСР № 001552 від 10 грудня 1940 р.». Лише впродовж 1944 року з Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Станіславської, Тернопільської областей було відправлено в заслання 4 724 родини загальною кількістю 12 762 осіб. «Глибоке очищення» західноукраїнських земель від симпатиків ОУН і УПА продовжилося і в наступному році. Примусової депортації у 1945 році зазнали 7 393 родини повстанців у кількості 17 497 осіб. У перший повоєнний рік із західноукраїнського регіону було вилучено 2   612 сімей «антирадянського елементу» (6 350 осіб). Всього, за даними Галузевого державного архіву СБУ, у 1944-1946 роках з терен Західної України у віддалені місцевості СРСР було депортовано 14 728 родин учасників національно-визвольного руху в кількості 36 608 осіб.

Однак партійне керівництво вимагало від силових структур не зупинятися на досягнутому. Найбільша депортація населення із Західної України відбулася в жовтні 1947 року. Вона увійшла в історію під кодовою назвою операція «Захід» («Запад»). Задум провести чергову і наймасштабнішу репресивну акцію належить заступнику міністра державної безпеки СРСР генерал-лейтенанту С.Огольцову та міністру державної безпеки УPCP генерал-лейтенанту С.Савченку, які в спільному листі на ім’я міністра держбезпеки СРСР генерал-полковника В.Абакумова від 24 травня 1947 року просили дозволу від МДБ СРСР продовжити депортаційну практику, мотивуючи своє прохання таким чином: «Виселення сімей оунівців та бандитів, як показав досвід, стало вельми ефективним засобом боротьби з оунівським підпіллям та бандитизмом, значною мірою сприяло розкладанню підпілля та банд, викликало явку з повинною, ускладнювало оунівським керманичам вербовку нових членів ОУН та бандитів, штовхало тих, хто з’явився з повинною, на активну боротьбу з бандами, скорочувало базу пособників, так як місцеве населення, боячись такої репресії, як виселення сімей, відмовлялось надавати бандитам матеріальну допомогу». Ініціативу силових структур завдати чергового удару по «націоналістичному підпіллю» підтримало політбюро ЦК ВКП(б) своїм рішенням від 13 серпня 1947 року (П59/123). На виконання постанови вищого політичного керівництва країни міністр державної безпеки СРСР В.Абакумов 22 серпня 1947 року видав наказ за № 00430 «Про виселення сімей засуджених, убитих, перебуваючих на нелегальному становищі, активних націоналістів та бандитів з території західних областей України». У секретному наказі, зокрема, зазначалось: «2. Начальнику Головного Управління військ МДБ СРСР генерал-лейтенанту Бурмаку для проведення операції додатково виділити та направити у розпорядження Міністра Державної Безпеки УРСР генерал-лейтенанта Савченко: 24-й мотострілецький полк; 2 батальйони 260 стрілецького полку 5-ї дивізії; 26-й стрілецький полк 4-ї дивізії; батальйон 284-го стрілецького полку 7-ї дивізії; 2 батальйони 8-го мотострілецького полку; 2 батальйони 13-го мотострілецького полку та Саратовське училище військ МДБ». Всього в операції «Захід», що почалася о шостій годині ранку 21 жовтня, було задіяно 15 750 осіб керівного складу силових відомств та близько з 30 тисяч солдат. Акція насильного переміщення великої кількості людей розроблялася співробітниками МДБ за всіма канонами військової операції. Ще 10 вересня 1947 року Рада Міністрів СРСР ухвалила указ «Про виселення із західних областей УРСР до областей: Карагандинської, Архангельської, Вологодської, Кемеровської, Кіровської, Молотовської, Свердловської, Тюменської, Челябінської та Читинської членів родин «оунівців» і активних бандитів, заарештованих та вбитих у боях». Результати операції «Захід» було підбито у кінці жовтня 1947 року. Міністр внутрішніх справ СРСР С.Круглов у листі на ім’я заступника голови Ради міністрів СРСР Л.Берії доповідав про вилучення протягом доби із західних областей України 26 682 сімей спецпереселенців або 76 192 особи, в тому числі чоловіків – 18 866, жінок – 35 152, дітей – 22 174. Майно, що належало виселеним, було конфісковано та передано колгоспам. На всіх депортованих чекали каторжні роботи в копальнях і колгоспах Сибіру. З них у примусовому порядку було направлено на підприємства вугільної промисловості 21 380 сімей (60 814 чол.).

Крім того, 5 264 сім’ї (15 202 особи) «активних українських націоналістів» під конвоєм були направлені в Омську область для роботи на промислових підприємствах та у сільському господарстві. Зусилля співробітників МДБ СРСР у проведенні в найкоротші терміни наймасовішої депортаційної акції на теренах Західної України були належним чином оцінені в Кремлі. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 жовтня 1948 року «за успішне виконання спеціального завдання Уряду» по боротьбі з націоналістичним підпіллям в Західній Україні були нагороджені керівники та виконавці операції – 1 708 осіб, із них орденом Червоного Прапора – 49, орденом Вітчизняної війни І ступеня – 193, орденом Вітчизняної війни II ступеня – 272, орденом Червоної Зірки – 572, медаллю «За відвагу» – 523, медаллю «За бойові заслуги» – 9 926. За своєю сутністю депортації 1944-1953 років не відрізнялися від депортацій 1939-1941 років, окрім тієї особливості, що у 1939-1941 роках виселяли осіб, чия участь в антирадянському русі була так чи інакше доведена. У 1944-1953 роках виселяли всіх, хто навіть найменшою мірою міг бути причетний до визвольного руху. Звуження радянською системою до критичної межі соціальної бази ОУН та УПА шляхом репресій та депортацій «антирадянського елемента» по суті вирішило долю повстансько-підпільного руху. Складне становище, у якому опинилось націоналістичне підпілля на західноукраїнських землях у кінці 1940-х років, змусило президію Української Головної Визвольної Ради (координатора національно-визвольного руху в Україні) прийняти рішення про остаточне згортання діяльності УПА як збройної формації. Широка громадськість дізналася про саму масову депортацію населення Західної України лише в часи «горбачовської перебудови».

До дня захисника України

опубліковано 11 жовт. 2017 р., 00:24 isp web   [ оновлено 11 жовт. 2017 р., 03:52 ]


УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ

 

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

 

Час створення УПА

Перші загони під назвою УПА-«Поліська Січ» створив на початку Другої світової війни отаман Тарас Бульба-Боровець в районі поліського Олевська для боротьби з більшовиками. У кінці 1941 року окупаційна адміністрація змусили Т.Бульбу ліквідувати «Поліську Січ», після чого він перейшов у підпілля, де створив нову повстанську формацію, спершу під подібною ж назвою, а згодом як Українська Національно Революційна Армія (УНРА). Загони Т.Бульби-Боровця підпорядковувались Уряду УНР в екзилі. З Т.Бульбою співпрацювали члени ОУН під керівництвом А.Мельника, у яких були свої військові табори на півдні Крем’янеччини та Володимирщини.

Восени 1942 року почали також утворюватися збройні загони ОУН на Поліссі й Волині, очолені Степаном Бандерою, що також прийняли назву УПА. Ці загони 18 серпня 1943 року роззброїли УПА-«Поліська Січ» Т. Бульби. Її організаторами були провідні члени ОУН: Д. Клячківський, Р. Волошин, Я. Бусел. Першим командиром УПА став Дмитро Клячківський (Клим Савур), шефом штабу – полковник УНР Леонід Ступницький (Гончаренко), начальником оперативного відділу став полковник УНР Микола Омелюсік.

Протягом зими 1942-1943 років тривала розбудова структури підпільної армії. Організаційне формування УПА, як діючого військового формування, завершилося навесні 1943 року.

Символічну дату створення УПА 14 жовтня 1942 року було затверджено проводом ОУН(Б) вже у повоєнні роки.

 

Структура та озброєння армії

Територіально УПА ділилася на три частини: УПА-Північ (Волинська, Рівненська і частина Житомирської та Київської областей); УПА-Захід (Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська та частини Закарпатської і Чернівецької областей) з окремою воєнною округою «Сян» (Перемищина, Холмщина, Лемківщина); УПА-Південь (частини Вінницької і Хмельницької областей). Групи ділилися на воєнні округи, а округи на тактичні відтинки.  

 Територіальні штаби УПА і деяких куренів та загонів мали такі відділи: оперативний, розвідувальний, вишкільний, політично-виховний, організаційно-персональний і тиловий. До тилового відділу належали інтендантура й Український Червоний Хрест. Командування загонів мало таку структуру: командир, бунчужний, політичний вихователь, санітар (деколи лікар), начальник розвідки й польової жандармерії. У куренях іноді були і капелани.

Комплектування загонів відбувалося на добровільних засадах, проте на початку фахівців було мобілізовано. Щоб доповнити старшинські кадри, було організовано вишкільні курси: існували старшинська школа «Дружинники» з шестимісячною програмою, курси санітарів, медсестер, мінерів, політвихователів, адміністраторів.

Тактичною одиницею УПА був загін – сотня або курінь. Бойовий склад сотні становив 150-200 вояків; проте зазвичай сотні були неповні. Загони було озброєно піхотною зброєю, включаючи важкі кулемети, ґранатомети й протипанцерні рушниці, інколи й малі гармати. Уже за перших місяців повернення комуністичної влади було здійснено перехід до дії меншими загонами, щоб збільшити маневреність й полегшити забезпечення провізією.

Спершу в УПА існували лише функціональні ступені: курінний, сотенний, чотовий, ройовий. Згодом, ухвалою УГВР введено підстаршинські ступені: старший стрілець, вістун, булавний, старший булавний; – і старшинські: хорунжий, поручник, сотник, майор, полковник, генерал.

Ступені генерала мали Роман Шухевич  і шеф генерального штабу Дмитро Грицай, ступені полковника – їх наступники на цих постах: Василь Кук і Олекса Гасин, а також командири УПА-Захід та УПА-Південь: Василь Сидор, Омелян Грабець, перший головний командир УПА Дмитро Клячківський та інші.

Зброю та однострої УПА здобувала від ворога, інколи купувала на чорному ринку. В УПА існувала тільки піхота, за винятком початків УПА, коли були й кінні частини та гармати. Зброя була німецького, радянського, угорського, польського, чеського і румунського виробництва.

У 1947 році було здійснено частковий розпуск загонів УПА і включено їх у збройне підпілля, іншим доручено «леґалізуватися». Оперативними одиницями УПА, замість сотень і куренів, стали рої й чоти.

Чисельність підпільної народної армії визначити вкрай важко. Так, за одними даними, найбільшої чисельності УПА досягла на переломі 1943-1944 років, об'єднуючи не менше 40 000 активних борців, у тому числі й підпільні кадри ОУН. За іншими даними, військові підрозділи УПА могли досягати одночасно близько 90 000 осіб. Всього ж через лави УПА та націоналістичне підпілля, на думку фахівців, пройшло не менше 500 тис. осіб.

І це були не тільки етнічні українці. В УПА воювали та виконували важливі функції представники 22 інших національностей, що переконливо свідчить про її високий авторитет народної армії. Ці національні загони при УПА були автономними, мали своє командування, прапори. Наприклад, командиром азербайджанського відділу був Чавлі, грузинського – Карло Гогія, узбецького – Шімрат. Вони формувалися, як правило, за наявності відповідної кількості бійців однієї національності. Крім названих, відомі національні загони вірмен, казахів, калмиків, киргизів, литовців, росіян, таджиків, татар, чеченців, чувашів. Найчисленнішими були литовські та грузинські (декілька сотень кожної національності), потім узбеки і вірмени. Є відомості про те, що у складі УПА боролися також білоруси та євреї. Останні розглядали своє перебування у цій армії, як справжній порятунок від фізичного знищення гітлерівцями. Тому багато євреїв подалися туди після втечі із гетто, інші були звільнені звідти українськими повстанцями. Вони позитивно зарекомендували себе не лише як прості бійці, а і як кваліфіковані лікарі. Томи «Літопису УПА» містять інформацію про героїку євреїв, що боролися в лавах УПА як проти нацизму, так і проти комунізму, і чимало їх загинуло в боротьбі за волю України і за честь єврейського народу.

Доктор, лікар Абрагам Штерцер і його брат Арієг та їхні сім’ї, за своїм світоглядом - переконані сіоністи, мужньо воювали в УПА, чудово володіли українською мовою. Абрагам Штерцер лікував як вояків УПА, так і населення, за що був дуже шанований серед українців.

Слід згадати і доктора Самуеля Ноймана, героя УПА. Він був відомим лікарем і лікував всіх, хто в цьому мав потребу. Великий ерудит, що вільно володів багатьма європейськими мовами, добре знав, кому допомагає. Під час Голокосту він був схоплений нацистами і кинутий у гетто, де вже перебувала його мама. Щоб врятуватися від неминучої загибелі і врятувати матір, д-р Самуель таємно передав листа зв’язковим УПА, а Служба безпеки повстанців зуміла вирвати лікаря та його маму з рук нацистів. З підробленими документами на псевдо «Максимович» д-р Нейман вступає у лави УПА, де встановлює прямі контакти із начальником штабу – Олексою Гасином. Десятки вояків УПА врятував цей талановитий лікар. Самуель Нойман геройськи загинув у бою з енкаведистами у Чорному лісі разом з членами штабу УПА в 1945 році. І таких прикладів дуже багато.

Такі факти переконливо спростовують твердження кремлівських пропагандистів та інших антиукраїнських сил про ксенофобію та антисемітизм учасників українського визвольного руху.

 

Боротьба нацистів та УПА

Діяльність УПА можна цілком упевнено вважати складовою боротьби поневолених нацистами народів, яка у роки Другої світової війни набула широкого розмаху у Франції, Югославії, Польщі, Чехословаччині, Албанії, Греції, Бельгії, Данії та інших країнах. При цьому УПА була чи не єдиною в Європі підпільною армією, що не отримувала зовнішньої матеріальної, фінансової чи іншої допомоги, а орієнтувалася лише на підтримку українського населення на територіях, де вона діяла.

 

ІІІ надзвичайний великий збір ОУН(Б) в серпні 1943 року висунув гасло «боротьби проти імперіалізмів Берліна і Москви». Керівництво ОУН(Б) заборонило командирам загонів УПА і тереновим провідникам ОУН вступати в контакт з окупантами, бо «мости на дорозі до переговорів з німцями попалені». У відповідь на пропозиції пропонувалося завертати нацистів «до переговорів з провідником С. Бандерою, який ув’язнений в Берліні».

Тим не менш, взимку 1943-1944 років керівництво ОУН і УПА взяло курс на фактичне уникнення боїв з нацистами. Це пояснювалося наближенням лінії фронту. У першій половині липня 1944 року на установчому великому зборі Української Головної Визвольної Ради (УГВР) буда заявлено, що «політично зв’язуватися сьогодні з Німеччиною неможливо».

Нацисти робили неодноразові спроби знищити УПА військовими акціями і засобами пропаганди.

Так, зокрема, у липні-серпні 1943 року з метою знищити загони УПА, силами 10 батальйонів мотопіхоти та 10000 німецьких і польських поліцейських під командуванням генерала Еріха фон дем Бах-Залевські було проведено наступ на територію південної Волині, який провалився.

У липні 1943 року було 35 боїв, в серпні – 24, у вересні – 15. Німецькі війська втратили близько 3000 вояків убитими і пораненими, УПА – 1237 убитими і пораненими.

Восени 1943 року окупаційна влада провела новий наступ на райони, «заражені націоналістичними бандами», яким командував обергрупенфюрер СС Г. Прюцман.

У жовтні-листопаді 1943 року зафіксовано 47 боїв загонів УПА і близько 125 дрібних боїв місцевих загонів УНС (Українська народна самооборона) з нацистами. У результаті бойових дій останні втратили близько 1500 солдатів, загони УПА – 414 бійців.

У роки німецької окупації, у надзвичайно важких умовах УПА навіть вдалося взяти під свою владу значні території, на які не могла ступити нога нацистів. Так, зокрема, у квітні загони УПА «Північ» звільнили від нацистів містечко Колки та прилеглі до нього території. Навесні 1943 року на звільненому від окупантів терені, що охоплював населені пункти Маневицького, Рожищенського, Ківерцівського районів Волинської області, Радивилівського району Рівненської області (близько 2,5 тисяч квадратних кілометрів) постала Колківська республіка. Її межі в силу військових обставин змінювалися. Це самоврядне утворення стало осередком опору нацистам. Республіка мала ознаки державного утворення – у ній діяли українські органи влади, політично-видавничий осередок, розвивалось українське шкільництво, організовано лікарні, відкрито медичні та аптечні пункти, військову школу, пункти з виробництва продуктів харчування та товарів широкого вжитку. Діяла Служба безпеки та суд. Цей острівець свободи проіснував до 4 листопада 1943 року. Тоді за допомогою регулярних фронтових частин (артилерії, танків та авіації) Колківська республіка була знищена нацистами.

 

Боротьба комуністичного режиму проти УПА

Для знищення УПА більшовики спочатку застосували масові бої й сутички, як, наприклад, у квітні 1944 року триденний бій під Гурбами на Крем'янеччині за участю близько 30 000 вояків та взимку 1944-1945 років у Карпатах. Для знищення УПА радянський уряд кинув навіть кілька дивізій військ НКВС.

Взимку 1945-1946 років у Карпатах було влаштовано велику блокаду з розташуванням військ НКВС у селах з метою не допустити допомоги населення загонам УПА та підпіллю.

Для боротьби з УПА більшовики вербували з місцевого населення так званих «стрибків». НКВС-МВС застосовували також  поширення отруєних ліків й інфекційних недуг та інше.

Окремо слід згадати про різні методи провокацій радянських каральних органів. Передусім йдеться про створення фальшивих загонів УПА. У пошуках ефективних методів боротьби НКВС-МВС широко практикували створення «спецгруп» з числа колишніх радянських партизанів та перевербованих вояків УПА, головним завданням яких було вчинення кривавих злочинів проти місцевого населення під виглядом повстанців з метою дискредитації українського  підпілля.

Одночасно керівники уряду УРСР та КПУ зверталися із закликом до вояків УПА складати зброю («з повинною») за ціну помилування. Тих, хто погоджувався, НКВС включало до частин для боротьби з УПА, а згодом їх судили й висилали до концтаборів. Відомі сім таких урядових звернень, останнє датоване 30 грудня 1949 року. Про дії підпілля, включно з місцевими зверненнями, повідомляла радянська преса до середини 1950-их років.

Одним із способів ліквідації українського визвольного руху були масові депортації цивільного населення, прихильного до УПА (родини повстанців, співчуваючі тощо). Ці заходи регулювалися відповідними нормативними актами радянської влади: 31 березня 1944 року було віддане розпорядження № 7129 про виселення «членов семей оуновцев». За своєю сутністю депортації 1944-1953 років не відрізнялися від депортацій 1939-1941 років, окрім тієї особливості, що у 1939-1941 роках виселяли осіб, чия участь в антирадянському русі була так чи інакше доведена. У 1944-1953 роках виселяли всіх хто навіть найменшою мірою міг бути причетний до визвольного руху.

Найбільша депортація населення відбулася у жовтні 1947 року. Вона увійшла в історію під кодовою назвою операція «Захід». Планувалася вона ще в квітні цього ж року. 10 вересня 1947 року Рада Міністрів СРСР ухвалила указ «Про виселення із західних областей УРСР до областей: Карагандинської, Архангельської, Вологодської, Кемеровської, Кіровської, Молотовської, Свердловської, Тюменської, Челябінської та Читинської членів родин „оунівців“ і активних бандитів, заарештованих та вбитих у боях». Операція розпочалася о шостій ранку 21 жовтня.  Протягом доби виселили 26644 родини, загалом 76192 осіб: 18866 чоловіків, 35152 жінки та 22174 дитини. Майно, що належало виселеним, було конфісковано та передано колгоспам. На всіх депортованих чекали каторжні роботи в копальнях і колгоспах Сибіру.

Трагічною датою в історії УПА стала смерть головного командира Романа Шухевича-Чупринки, який загинув у бою                  5 березня 1950 року. Завдяки проникненню у підпільну мережу радянським органам вдалося ліквідувати у 1951-1952 pоках авторитетних керівників повстанського рухуР. Кравчука,                 І. Литвинчука, П. Федуна. 23 травня 1954 року був схоплений останній головнокомандувач УПА Василь Кук.

Значні людські втрати, виснаження призвели до остаточного послаблення й ліквідації повстанського руху. Проте обмежені дії УПА і підпілля на території у межах сучасної України тривали щонайменше до 1953 року, а за радянськими джерелами - до 1956 року. Є також відомості, що останній бій підрозділу УПА з підрозділом МВС відбувся 1961 року.

 

Окремо слід відзначити дії керівництва соціалістичної Польщі проти УПА. Так, для боротьби з українськими повстанцями польський уряд створив навесні 1946 року оперативну групу «Ряшів». У квітні  1947 року було створено оперативну групу «Вісла» під командуванням генерала С.Моссора, що мала знищити УПА на Закерзонні. Водночас польський уряд домовився з урядом СРСР про спільний наступ на УПА.

Непоправимого удару повстанському рухові на Закерзонні завдала операція «Вісла», яка почалася 28 квітня і тривала до жовтня 1947 року. За цей час фактично все українське населення було виселено зі своїх етнічних земель в основному у північні воєводства Польщі.

У важких багатомісячних боях УПА й збройне підпілля зазнали важких людських втрат, або були розбиті й розпорошені. З літа 1947 року УПА почала залишати Закерзоння: одні пішли в УРСР, інші до Західної Німеччини й Австрії. Невеликі групи діяли на опустілому Закерзонні (т.зв. «дикому полі») ще до осені 1953 року.


РОМАН ШУХЕВИЧ: БІОГРАФІЧНІ ВІДОМОСТІ

Народився у Львові 30 червня 1907 року. Дитинство минуло у Краківці на Львівщині. 1914 року родина переїхала до Камінки-Струмілової (тепер м. Кам'янка-Бузька). Тут закінчив початкову школу.

Навчання продовжив у Львові у філії Академічної гімназії. Родинні військово-патріотичні традиції зміцнив Є. Коновалець, який у 1921-1922 роках деякий час винаймав у Шухевичів кімнату.

З 1926 по 1934 рік навчався у Львівській політехніці на дорожньо-мостовому відділі. Під час навчання активно займався спортом. На початку 1930-х років він був студентом заочного курсу Музичного інституту ім. М.Лисенка у Львові за класом фортепіано. У роки навчання у гімназії та в політехніці був активним членом «Пласту» та різних спортивних товариств.

У 1930 році, після звільнення від служби в армії, одружився з Н. Березинською. 28 березня 1933 року у них народився син Юрій. Після приходу більшовиків дружина із сином, щоб не потрапити в тюрму, перейшла кордон і добралася до Кракова, де зустрілась із чоловіком. Тут 16 жовтня 1940 року народилася їхня дочка Марія.

У 1925 році Р.Шухевич вступив у ряди УВО. Після створення ОУН Р.Шухевича було призначено бойовим референтом Крайової Екзекутиви. У 1930 році він був одним із керівників масових актів непокори – Саботажної акції, що охопила всю Галичину.  

У червні 1934 року у зв'язку з убивством Б.Перацького Р.Шухевича арештовано і згодом заслано до концтабору у Березі Картузькій. На Львівському процесі над ОУН (25 травня - 26 червня 1936 року) йому інкримінували державну зраду та звинувачували у належності до Крайової Екзекутиви ОУН. Його було засуджено на три роки ув'язнення. На підставі проголошеної у 1935 року урядової амністії вийшов на волю 27 січня 1937 року.

Після звільнення заснував фірму «Фама», яка стала першою української рекламною компанією в Галичині. Вона стала легальними прикриттям для діяльності ОУН. Досить швидко Р.Шухевич став успішним бізнесменом.

Після становлення на Закарпатті Карпатської України Р.Шухевич організував фінансову допомогу для її уряду, висилає членів ОУН для діяльності в українській мілітарній організації - Карпатській Січі. Наприкінці грудня 1938 року разом з І.Бутковським нелегально перейшов кордон і дістався до міста Хуст. Тут створив Генеральний штаб національної оборони Карпатської України. Під час нападу угорської армії брав активну участь у боях. Після окупації Карпатської України у березні 1939 року Угорщиною через Румунію і Югославію дістався до Австрії, де зустрівся з членами Проводу ОУН.

Восени 1939 року разом із родиною проживав у Кракові. Виконував функції референта зв'язку у Проводі Українських Націоналістів (ПУН) на чолі з А.Мельником.

Після поділу ОУН Р.Шухевич увійшов до складу членів Революційного Проводу й був призначений Крайовим Провідником ОУН на західноокраїнних українських землях, що за пактом Молотова-Рібентропа відійшли до Німеччини.

Весною 1941 року Провід ОУН домовився з німецьким командуванням про вишкіл військової частини Дружини Українських Націоналістів, які мали воювати на території України проти більшовиків.

Після арешту провідників ОУН у липні 1941 року Легіон, який на той час перебував біля Вінниці, відмовився від подальшої служби у німецькій армії. У серпні його зняли з фронту, інтернували й перевели до Німеччини. Тут українських вояків реорганізували в Охоронний батальйон. Після року служби вояки Легіону відмовились продовжувати службу.

З вересня 1942 року до лютого 1943 року дружина Р.Шухевича переховувала у своєму будинку від нацистів сусідську єврейську дівчинку Ірину Райхенберг. Р.Шухевич, використовуючи свої можливості, допоміг з виготовленням для неї нових документів на ім'я українки Ірини Рижко. Врятована жінка мешкала в Україні і померла 2007 року в Києві у віці 72 років.

Після втечі з-під німецької варти у січні 1943 року Р.Шухевич зв'язався з Проводом ОУН та приєднався до боротьби, очоливши військову референтуру.

У травні став членом Бюро Проводу ОУН, згодом — Головою, а у серпні 1943 року на III Надзвичайному великому зборі ОУН був обраний Головою Бюро Проводу ОУН і призначений Головним командиром УПА.

Під час німецької окупації переховувався переважно у лісах, а від серпня 1944 року, з приходом більшовиків – у селах. Зиму 1947 – 1948 років Р. Шухевич провів у Львові, в будинку на вул. Кривій. Від весни 1948 року до загибелі Головний командир УПА перебував у селі Білогорща, де 5 березня 1950 року загинув у підпільній штаб-квартирі у бою з НКВС.


ІСТОРИЧНІ ДОКУМЕНТИ

 

Присяга вояка Української Повстанчої Армії.

Затверджена УГВР і введена наказом ГВШ ч. 7. з 1.VІІ.1944.

 

Я, воїн Української Повстанчої Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Унраїнським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров'ю усіх Найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним Проводом Народу Українського:

Боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. В цій боротьбі не пожалію ні крови, ні життя і буду битись до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України.

Буду мужнім, відважним і хоробрим у бою та нещадним до ворогів землі української.

Буду чесним, дисциплінованим і революційно-пильним воїном.

Буду виконувати всі накази зверхників.

Суворо зберігатиму військову і державну таємницю.

Буду гідним побратимом у бою та в бойовому життю всім своїм товаришам по зброї.

Коли я порушу, або відступлю від цієї присяги, то хай мене покарає суворий закон української Національної Революції і спаде на мене зневага Українського Народу.


Універсал Української Головної Визвольної Ради

Червень 1944 р.

Український Народе!

Революційним зривом, зброєю Твоїх найкращих синів Ти здвигнув у pp. 1917-1918 на руїнах тогочасних імперіялізмів, що Тебе віками поневолювали, Храм Волі — Українську Державу.

Грізні вітри розвівали Твої переможні прапори над усіма народами України. Стогін Славути-Дніпра, рев чорноморських хвиль, шелест степової тирси і таємний шум карпатських та поліських лісів зливалися в одну симфонію з гомоном дзвонів Святософійського Собору, співали радісну пісню Перемоги волі. Віковічні Твої вороги зруйнували цей Твій святий Храм, та Ти, Український Народе, зберіг його в своїй душі, як священну Ідею предків.

І на протязі двох десятиріч Ти не дав собі її вирвати, Ти боронив її своєю боротьбою. За Ідею волі Української Землі, за власну неза- лежну державу Ти приніс мільйонові жертви.

Знову п'ятий рік шаліє воєнна хуртовина і лавою прокочується крізь українські землі. Здригається Українська Земля під полчищами ворожих військ.

Не за Твою волю, Український Народе, ведуть вони цей кривавий та жорстокий змаг, вони несуть тобі руїну, поневолення і смерть. В червні 1941 p. Ти заявив перед світом свою волю жити вільним державним життям у відродженій Україні. На сторожі цієї волі Ти поставив — від карпатських верхів по Дон і Кавказ — збройні кадри своїх синів — українських повстанців.

Український Народе!

Гряде доба Національних Визвольних Революцій. Поневолені народи Сходу і Заходу в своїй безперервній революційній боротьбі ждуть хвилини, щоб на руїнах ворожих їм імперіялізмів побудувати вільне життя вільних народів.

Український Народ входить у вирішальну стадію своєї визвольної боротьби. Зближається момент, на який ждали сторіччями українські покоління, момент, що в ньому вирішиться наша доля.

Сучасне українське покоління може бути горде, що саме йому доведеться в геройській боротьбі завершити будову української держави і здійснити предківський заповіт.

Велетенське завдання будови української держави вимагає ще більшого завзяття, ще більшої відданости справі, а перш за все з'єднання всіх самостійних революційних сил під одним політичним проводом.

І тому, щоб об'єднати всі національно-визвольні сили Українського Народу, щоб з одного центру керувати нашою визвольною боротьбою, щоб перед зовнішнім світом репрезентувати волю Українського Народу та щоб протиставитись спробам ворогів української держави розбивати єдиний самостійний український фронт,— створюється Українська Головна Визвольна Рада, яка з сьогоднішнім днем переймає на себе керівництво визвольною боротьбою Українського Народу.

В Українській Головній Визвольній Раді зібрані всі представники активно-діючих революційно-визвольних сил сучасної України та передові одиниці з українських політичних середовищ, що в сучасний момент визнали за єдиноправильну вповні незалежну платформу визвольної боротьби Українського Народу за Українську Самостійну Соборну Державу та будуть проводити її в життя.

До Української Головної Визвольної Ради можуть входити всі справді самостійні і незалежні сили України, не залежно від їх світоглядово та політично-групового спрямовання, ті, котрі готові боротися за Суверенну Українську Державу.

Українська Головна Визвольна Рада є найвищим керівним органом Українського Народу на час революційної боротьби, аж до створення уряду Української Самостійної Соборної Держави.

Ми, Українська Головна Визвольна Рада, присягаємо Тобі, Український Народе:

Наша мета — Українська Самостійна Соборна Держава на українських етнографічних землях.

Наш шлях — революційно-визвольна боротьба проти всіх займанців і гнобителів Українського Народу.

Боротись будемо за те, щоб Ти, Український Народе, був володарем на своїй землі.

Будемо боротись за те, щоб усьому Українському Народові забезпечити участь у визначенні майбутнього державного устрою УССД та її конституції. Будемо боротись за справедливий соціяльний лад без гніту і визиску, без большевиків і капіталістів, проти накинених ворогами кріпацьких систем.

На вівтарі цієї боротьби кладемо свою працю і своє життя.

Віримо в Твої здорові сили. Український Народе, вони є запорукою нашої перемоги.

Вітаємо боротьбу інших поневолених народів за своє визволення.

З ними, зокрема з нашими сусідами, бажаємо жити в добросусідських взаєминах та працювати у спільній боротьбі при умові пошанування ними визвольних змагань Українського Народу.

Всі національні меншини, що живуть на українських землях, закликаємо включатись в українську визвольну боротьбу, їм забезпечуємо повні громадські права в українській державі.

Український Народе!

Ми свідомі того, що грядуща боротьба буде вимагати від Тебе ще більше завзяття та героїзму, а перш за все непохитної віри в свою правду.

Віримо, що не посоромиш землі своєї!

Віримо, що будеш гідним спадкоємцем княжих дружинників і козацької слави!

Героїчна боротьба твоїх предків за Українську Державу — це для Тебе наказ.

Тому кличемо до Тебе:

Єднайсь у своїй боротьбі, кріпись у своїй вірі!

 

Слава Україні!

 

Постій, в м. червні 1944 p.

Українська Головна Визвольна Рада


Відозва Головного Командира до УПА !

 

липень 1946

 

Бійці й Командири УПА !

Від зими йде велетенський, майже безперервний натиск ворога на українське революційне підпілля та його збройні частини - УПА. Ворог докладає всіх зусиль для знищення того руху, на який орієнтуються всі гноблені люди й народи цілого СССР. Через декілька місяців не було оселі в теренах, обнятих революційним рухом, де не стаціонував би гарнізон ославлених "внутрєнних войск НКВД", для "боротьби з бандитизмом". Самий "міністер внутрєнних дєл" Круглов організував добірних старшин з цілої Росії на зимово-весняні місяці для подавлення Української Революції. Ні вдень ні вночі, не переставали переслідувати Вас, ні в день ні в ночі не залишали в спокою українське населення, щоби тільки змогти вже раз зголосити Сталіну, що українське повстання подавлене.

В парі з тим міжнародня ситуація, що під кінець 1945 р. почала сильно загострюватися й давати надію на швидкий конфлікт - не вийшла поза рямці дипломатичних зударів. Оба протилежні бльоки, радянський і англо-саксонський хоч і свідомі неминучої війни, проте не виходять ще зі стану "збройного мира". Непорозуміння на всіх нарадах, конференціях, чергуються з уступками, для відхилення негайного конфлікту або з різними "пробами" атомової бомби, чи військовими експериментами в полярних околицях. Та все це тільки гра, що може тривати зовсім коротко, а може затягнутись і на довший час. А цілий час тієї гри большевики використовуватимуть в дальшому для нищення свойого найгрізнішого внутрішнього ворога - української національної революції.

Ввесь період від зими по сьогоднішний день видержала УПА з честю. У важкий для українського народу момент, коли сталінські гайдуки гонили його силою до славних "виборів до Верховної Ради", УПА давала збройну допомогу народові, хоч цілий край був вкритий військами НКВД. Опинившись в дуже важких ситуціях, деякі відділи втратили навіть половину свойого складу, та не було відділу УПА, що скапітулював би перед ворогом. В цій безприкладній боротьбі УПА перейшла всі сподівання, які на неї поклав нарід і революційний Провід - Українська Головна Визвольна Рада. Я гордий з того, що мені довелося очолювати ту славну армію героїв, якій рівної не знає історія України.

Поруч з десятками й сотками бійців і командирів, в цьому періоді загинув геройською смертю на важкому, відповідальному посту, шеф штабу Головної Команди УПА ген. Перебийніс, що цілі десятки літ працював над організуванням і вишколом українських збройних сил. З глибокою пошаною і смутком клонимо голови перед тінями нашого Великого Друга ген. Перебийноса. Він, цей лицар без скази, буде постійно пригадувати нам, як треба жити для України й як для Неї треба вміти вмерти.

 

Бійці й Командири УПА !

Коли Українська Національна Революція, шо принесла волю українському народові в 1918 р., була в 1920 р. подавлена ворожою перевагою, а Українська Армія, яка до того часу діяла одноціло, великими з'єднаннями, немов розплилась - ворог був переконаний, що вона перестала існувати. А на ділі вийшло не так. Це був тільки момент переорганізування українських революційних сил, момент, коли форми широкої повстанської боротьби замінено другими формами, підпільно-конспіративними. Це був момент, коли на традиціях повстанчої боротьби, народились нові революційні організації УВО, ОУН, що протривали цілий важкий час 25-літньої окупації - нате, щоби в 1943 році знову ввести в дію широкі повстанчі акції - під назвою УПА. Ворог був певний, що Армію Визвольних Змагань знищив, та він грубо помилився. І сьогодні окупант України може знов думати, що з хвилею покінчення широких повстанчих акцій, УПА перестала існувати. Революція подавлена. Та й тим разом він грубо помиляється. Бо сьогоднішний момент, це тільки момент переставки сил, це момент переходу з одних форм боротьби в другі.

Я певний, що Ви, незламні борці-герої, вміло засвоїте собі ті нові зразки бою з ворогом, так, як скоро й вмjло опанували мистецтво партизанки. Скриті, невловимі, Ви негайними, блискавичними ударами вдаряти будете ворога там, де він того ніяк не сподівається. З питомою Вам очайдушністю й витривалістю, про яку ходять легенди по цілому світі, продовжувати будете й дальше славні традиції УПА, виховувати будете своїми геройськими чинами нове, наростаюче покоління, щоби й його включити в революційну боротьбу. Ви докажіть ворогові ще раз і ще раз, що Української Революції подавити не можна, що форми боротьби, які Ви сьогодні приймаєте, це хвилеві форми; що незабаром прийде час чергового переходу до широких повстанських дій, які завершаться Вже повною побідою – створенням Української Самостійної Соборної Держави.

Вічна слава безсмертним героям, що віддали своє життя за волю України! Ні на крок не відступимо від ідей, які вони нам вказали, й за які поклали своє життя!

З честю виконаємо обов'язок, який зложив на нас наш нарід: воля або смерть! Дальшими геройськими вчинками продовжуватимемо невмирущу славу УПАрмії! Під проводом Української Головної Визвольної Ради – вестимемо дальше нещадну боротьбу проти окупанта, аж до повної перемоги!

 

Чупринка, Гол. Ком. УПА

 

Постанова Української Головної Визвольної Ради про визнання дня 14-го жовтня 1942 р. днем постання Української Повстанчої Армії (УПА) та про встановлення цього дня святковим днем УПА.

 

В м. жовтні 1942 р. на Поліссі постали перші збройні відділи, що дали початок Українській Повстанчій Армії.

 

1. Для зафіксування цього історичного моменту визнається день 14-го жовтня 1942 року днем постання УПА.

2. Для вшанування цього моменту день 14-го жовтня, що збігається з історичним козацьким святом Покрови, вводиться як святковий день УПА.

 

30 травня 1947.

Українська Головна Визвольна Рада

 

Заява Головного Командування

Української Повстанської Армії

 

25 вересня 1947 р.

 

Як нам на українських землях стало відомо, деякі українські політичні групи на еміграції піддають під сумнів право Української Головної Визвольної Ради (УГВР) репрезентувати Українську Повстанську Армію (УПА); заперечують право УГВР виступати як Найвище Політичне Представництво і Керівництво українського визвольного самостійницького руху.

Ці ж еміграційні кола, використовуючи понадпартійність УПА, пробують заперечувати ту велику організаційну ролю, яку відограла ОУН, керована Степаном Бандерою, в процесі творення й росту УПА яку (ролю) ця організація продовжує відогрaвати і сьогодні.

 

У зв'язку з цим Головне Командування Української Повстанської Армії заявляє:

1. Українська Повстанська Армія постала з бойових груп ОУН (керованої С. Бандерою) в 1942 р. в умовах завзятої боротьби українського народу проти гітлерівських загарбників. На протязі 1942 - 43 рр. до УПА долучилися широкі українські народні маси. УПА стала виразно всенаціональною збройною силою. Вона стала найповнішим і загальним виявом самостійницької боротьби всього українського народу. З уваги на ці обставини виникла потреба створити всенаціональне політичне керівництво визвольно-революційної боротьби українського народу. Ініціятиву створення такого керівництва взяла на себе УПА. Як найважніший пункт плятформи для створення всенаціонального керівництва визвольної боротьби українського народу УПА висунула вимогу визнання потреби й доцільности активної революційної боротьби проти окупантів. На цій основі в м. липні 1944 (з конспіративних причин у всіх дотеперішніх публікаціях подавали місяць червень 1944 р.) на підпільнім з'їзді політичних діячів, що стали на висунуту через УПА плятформу і що були в цей час на Українських землях, утворилася Українська Головна Визвольна Рада. Перший Великий Збір УГВР прийняв постанову про доповнення складу УГВР усіми тими політичними самостійницькими партіями й окремими політичними та громадськими діячами, які в майбутньому стануть на прийняту Першим Великим Збором УГВР Плятформу УГВР.

2. Від моменту створення УГВР Українська Повстанська Армія підпорядковується лише УГВР і визнає УГВР за єдине своє Представництво й Керівництво. Від м. липня 1944 р. УГВР безпосередньо на українських землях практично керує УПА і в політичній і в організаційно-персональній площинах. Виступати від імени УПА за кордоном уповноважене лише Закордонне Представництво Української Головної Визвольної Ради.

3. Українську Головну Визвольну Раду визнає й підтримує український народ. На заклик УГВР український народ суцільно бойкотував, не зважаючи на найдикіший терор ворога, "вибори" в т. зв. верховну раду СССР. Російсько-большевицькі окупанти не могли зібрати навіть 10% добровільних голосів. І це власне, всенародній бойкот обидвох "виборів", проведений на заклик УГВР - це, в умовах большевицької окупації України, найкращі вибори УГВР. Цим бойкотом "виборів", як також найширшою підтримкою УПА, український народ недвозначно заявив, що він визнає УГВР за свій найвищий політичний Провід.

4. Українська Повстанська Армія понадпартійна. В ній борються всі, кому дорога справа Самостійної Української Держави, без різниці поглядів, політичних переконань і партійної приналежности. Але рівночасно з цим УПА цілком визнає той велетенський вклад, що його внесла ОУН, керована Степаном Бандерою, в справу утворення, зміцнення й розвитку УПА. ОУН поклала основи під УПА. Вона скріпила її своїми високоідейними кадрами (члени ОУН становлять понад 50% усього складу УПА), вона обстояла її політично від нападів як з боку національних ворогів України; вона доклала найбільших зусиль для успішного розвитку УПА і докладає їх сьогодні в рамках УГВР.

Головне Командування Української Повстанської Армії сподівається, що ця заява принесе нашій еміграціі повну ясність у висвітлених нами питаннях, і вірить, що українська як стара, так і нова еміграція потрапить стати понад вузькопартійні суперечки, потрапить гідно репрезентувати наш народ перед світом, що вона йтиме разом із скривавленим у боротьбі Краєм під керівництвом Української Головної Визвольної Ради до великої Мети – Украінської Самостійної Соборної Держави.



Генерал Тарас Чупринка
Головний Командир УПА

Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2017 році» 7 вересня 2017 року

опубліковано 13 вер. 2017 р., 05:24 isp web   [ оновлено 13 вер. 2017 р., 05:25 ]

Послання Президента України

до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2017 році»

7 вересня 2017 року

Дорогий український народе!

Шановний пане Голово!

Шановний пане Прем’єр-міністр і високодостойні члени українського Уряду!

Шановні народні депутати!

 

Ми з вами вибралися із глибокої і смертельно небезпечної прірви – це є очевидне наше досягнення. Ясно й чітко бачимо далеку, поки що, вершину, яку маємо підкорити, – це наша велика мета. Та ми, на жаль, все ще близько до урвища, можемо схибити і оступитися. Лише один неправильний крок – і ми знову внизу. На жаль, це є наш головний ризик. Із-за перевалу над нами нависає хижа орда – це небезпечна і довготривала загроза.

Наші здобутки і прорахунки, можливості і виклики, сильні й слабкі місця – предмет щорічного Послання про внутрішнє та зовнішнє становище. На його базі підготував так званий long read – письмове звернення, яке вам має бути роздане. Воно більш насичене цифрами, фактами, деталями.  Також до вашої уваги – аналітична доповідь Національного інституту стратегічних досліджень. Вона віддзеркалює точку зору його експертів і доповнює загальну картину.

Днями набрала чинності Угода про асоціацію. Завдяки тому, що Євросоюз ще позаминулого року погодився на тимчасове її застосування, ми вже можемо тішитися такими попередніми її підсумками, як зростання нашого експорту до Євросоюзу. Зокрема в першому півріччі 2017 року – цей експорт зріс на 23%. Частка ЄС у зовнішній торгівлі України досягла 40%. Хочу нагадати, що у 2012 році – ця частка складала 30%, а у 2009 році – ця часта складала 25%. Це свідчить про початок процесу інтеграції української економіки до ринку Євросоюзу. А разом з безвізом – про кардинальну зміну наших геополітичних та цивілізаційних координат.

Запровадження безвізових поїздокна даний момент головний підсумок трирічної нашої спільної реформаторської роботи, роботи всіх гілок влади і суспільства. Я дуже дякую за це і Верховній Раді, і Уряду, і українському народу. Чому це так важливо? Всі ми мамо розуміти, що воно стало можливим унаслідок  виконання  майже ста п’ятдесяти пунктів Плану із візової лібералізації. Кому цікаво – може ознайомитись із кожним з них.

Наголошую, що Верховна Рада була безпосередньою учасницею реалізації цього плану. Коли йшлося навіть про ухвалення відверто некомфортних для народних депутатів, як і для інших чиновників рішень, як-то публічне електронне декларування статків і доходів, де ви, шановні народні депутати,  проявили здатність приносити власні інтереси в жертву загальнонаціональним. Дякую вам, шановні народні депутати, за спільну боротьбу за безвіз, за високий рівень патріотизму та відповідальності.

Але, про всяк випадок, хотів би застерегти окремих народних обранців від намірів ревізувати ті закони, які стали основою для ухвалення нашими партнерами рішення про надання безвізового режиму. Чи то спроби скасувати або зробити непублічним електронне декларування; чи то намагання підчистити антидискримінаційні поправки до Трудового кодексу; чи то зменшення, звуження повноважень антикорупційних органів…. Чи будь-що інше, що ставитиме під загрозу безвіз як одне із наших досягнень. Хочу наголосити, що я без вагань ветуватиму такі ініціативи.

У Посланні чимало уваги приділяється позитивним зрушенням. Не для того, щоб похвалитися, хоча у звіті нічого поганого і нема. Хотілося б, щоби кожна людина, яка нас дивиться чи слухає, мала нагоду переконатися: країна, яку ще три роки тому сподівалися наші вороги стерти з політичної карти світу, не просто захистила себе, не просто вистояла, а знайшла в собі сили мінятися і рухатися вперед.  Народ, який всьому світові продемонстрував таку дивовижну силу волі, має право пишатися собою!

Але проблеми потребують більшої уваги, ніж досягнення. Факт залишається фактом: суспільство незадоволене життям і владою. В умовах зовнішньої агресії та економічної кризи, гірких втрат і чималих матеріальних збитків відчуття справедливості – зараз загострене як ніколи. Люди неначе оголеним нервом реагують на щонайменшу неправду.

Внаслідок війни три роки тому в Україні різко впав рівень життя. Люди вважають, що тим, що вони все це витримали, поставилися до труднощів із розумінням, народ сумлінно виконує свою частину суспільного договору. Чого не скажеш про верхи, які, згідно поширеної  думки, на вівтар спільної перемоги поклали надто мало і не забезпечили зримих змін.  

Недовіра до державних інститутів – нових і старих, до політиків – владних і опозиційних, переростає в глибокі зневіру, апатію і депресію.  Щоб усунути цю небезпеку, ми повинні діяти негайно і швидко, дати друге дихання і боротьбі з корупцією, й економічним перетворенням… І прибрати щонайменше підґрунтя для розмов про нібито відкочування реформ і нібито наступ контрреволюції.

В історії бували випадки, коли відсутність чи повільність реформ просто консервувала відсталість країн, залишала їх на узбіччі світового прогресу. Є ще гірша перспектива: без завершення реформ ми маємо ризик втратити державність і нас просто не стане. Але це – песимістичний сценарій, і я не вірю в нього і не допущу. Наш сценарій – оптимістичний, і назва цьому сценарію: «Успішна європейська Україна успішних українців».

Перемога залежить, серед іншого, і від того, чи зможемо ми правильно діагностувати головні виклики і дати на них зараз адекватні відповіді. 

Які виклики я маю на увазі?

Перше. Приблизно за рік країна зануриться у виборчу кампанію.  Навесні 2019 – президентські вибори, восени того ж року – вибори парламентські. Це означає, що у нас залишився лише рік для того, щоб активно попрацювати над реформами.

Друге. Чим далі країна рухається дорогою змін, тим активніший спротив з боку різних груп впливу – ресурсно забезпеченої меншості у вигляді корумпованої бюрократії… І послабленої, але все ще доволі сильної олігархії – з дуже великою кількістю залежних від цієї системи людей.  Дедалі частіше з’являються реваншистські ініціативи. Під гаслом «воно не спрацювало» пропонується скасувати реформи і нововведення, або стриножити чи взяти під контроль новостворені інституції.

Три роки тому мені особисто і більшості з вас думалося, що реформ хочуть всі. Насправді, це не так. Противники змін є повсюдно. Чимало їх розсілося у різних гілках влади і у фешенебельних бізнес-офісах… Але не тільки. В кожній системі: правоохоронній, освітній, медичній, тощо, –  зверху й донизу - є великі й впливові групи, яких влаштовує статус-кво. А раз йдеться про системи, то й спротив – теж системний. 

Третє. Одним із найбільш небезпечних став виклик популізму. Популісти неначе вправні кухарі збивають вершки на хвилі об’єктивного невдоволення людей. Декомунізація не знищила попиту на комуністичну ідеологію класової ненависті. Більше того, цей попит об’єктивно посилився внаслідок соціально-економічної кризи і поглиблення розшарування між багатими та бідними. Електоральна ніша, звільнена комуністами, пустувала недовго: в ній дуже швидко засвоїлися кілька партій з кола нещодавніх учасників проєвропейської коаліції. Над їхніми штабами –  прапори синьо-жовті, а от соціальні гасла запозичені із архівів комуністів та Прогресивно-соціалістичної партії. І в ролі захисників народу вони виглядають доволі переконливо – поки не зазирнеш в їхні електронні декларації.

Четверте. У найсвіжішому звіті Freedom House популісти названі подвійною загрозою глобальній демократії – разом з автократами. Наша ж специфіка, навпаки, –  виклик анархії та отаманщини, спроби окремих маргінальних груп заперечувати монопольне право держави на застосування сили.  Особливо небезпечних розмірів ця проблема набула минулого та на початку цього року. Наразі ми зняли її гостроту, але повністю усунути з порядку денного її ще не вдалося. Тим більше, що саме на цьому напрямі країна-агресор відчула для себе можливість розкачувати ситуацію всередині України, А перед зовнішнім світом позиціонувати нас як failed state – країна, що не відбулась.

Авторитарна Росія, ще з тих часів, коли вона була відносно невеликою Московією, навчилася вправно використовувати в своїх інтересах механізми демократії, наявні в інших країнах. Інформаційна війна, поширення фейкових новин, сіяння паніки та зневіри…             Стимуляція і симуляція рухів протесту та маніпуляція у своїх інтересах деякими право-радикальними угрупованнями… Засилання в Україну диверсійних груп, підготовка терористичних актів – ось далеко не повний інструментарій Кремля.  І ми маємо з цим ефективно боротись. Кілька тижнів тому в одному із обласних центрів Сходу СБУ викрила ціле кубло – резидентуру російської розвідки із 18 осіб. Їхню підривну діяльність координував куратор із Білгорода.

Але головна загроза з боку Росії – все ж таки військова. Нема поки що жодних ознак, аби Москва готова була відступити з Донбасу чи піти з Криму. А от доказів її підготовки до наступальної війни континентального масштабу – на жаль, дедалі більше. Як от, наприклад, – російсько-білоруські навчання «Захід–2017»… Хоча доречніше їх було би назвати їх «Антизахід». Природно, що саме через це, а не з якихось інших причин, ми й посилили контроль на всіх ділянках державного кордону. 

Під виглядом «стратегічних командно-штабних навчань» не виключається створення нових ударних угруповань російських військ для вторгнення на територію України. Сім тисяч платформ із солдатами та технікою наблизилися чи наближаються до наших кордонів... І, на жаль, жодних гарантій, що по завершенні маневрів це все повернеться з Білорусі додому у нас немає.

У 2014 році, під прикриттям нібито забезпечення безпеки Олімпіади в Сочі, Росія розгорнула угруповання для проведення спецоперації із захоплення Криму. У другій половині липня 2008 року проходили навчання «Кавказ–2008». Тоді російські війська, що залучалися до маневрів, замість того, щоб із полігонів повернутися до пунктів постійної дислокації, напали на Грузію. До речі, 2 вересня виповнилося 9 років, як ваші попередники у цій залі, виявивши абсолютну політичну короткозорість і безвідповідальність, провалили постанову про визнання Росії країною, яка здійснила військову агресію проти суверенної і незалежної Грузії.  

Теперішні навчання, які триватимуть аж два місяці, значно масштабніші. Тільки уявіть, навіть контроль за залізничним рухом на напрямках перекидання військ від акціонерного товариства «Российские железные дороги» передається управлінню військових сполучень департаменту транспортного забезпечення російського міністерства оборони. Очевидно, Кремль перевіряє, наскільки готові до великої війни із Заходом не лише російські збройні сили, але вся російська держава. Як тут не процитувати слова мого великого друга, великого друга України американського сенатора Джона Маккейна: «Росія є більшою загрозою, ніж терористичне угруповання «Ісламська держава». У тих нема військових можливостей, технологій та прагнення правити світом. У Росії є. І вона не є другом для вільного світу».

Політико-дипломатична підтримка України з боку Заходу в поєднанні з Мінськими домовленостями, на аналізі яких я зупинюся далі, – важливий фактор, який дає змогу нам відбивати російську агресію. Але головна заслуга в тому, що лінія зіткнення проходить в районі Сіверського Дінця, а не по Дніпру, належить Збройним Силам України. Справжнім гарантам нашої незалежності. (Оплески). Ці оплески Верховної Ради України, українського Уряду, українського Президента в повній мірі відносяться і до  Національної гвардії України, до інших силових підрозділів. Хочу подякувати і структурам оборонно-безпекового сектору.

Сьогодні відзначає двадцятип’ятиріччя героїчна воєнна розвідка України. Про те, що зробив для України генерал-майор Максим Шаповал, керівник спеціального резерву Головного управління розвідки Міністерства оборони, детально розповісти можна буде не скоро. Можу тільки сказати про його участь у плануванні та проведенні розвідувальних рейдів у глибокий тил противника. Там він документував докази присутності російських військ. Звідти попереджав про небезпеку на конкретних напрямках для конкретних підрозділів. І робив дуже багато корисних справ для захисту України. Підписав сьогодні Указ про присвоєння Максиму Шаповалу звання Героя України. (Оплески). Ось це є ставлення українського Парламенту, українського народу до наших героїв. До речі, одразу ж після виступу у Верховній Раді поїду в Головне управління розвідки для того, щоб проголосити про присвоєння ім’я Максима Шаповала спеціальному резерву Головного управління розвідки. Про його загибель внаслідок терористичного акту знає вся країна і весь світ.

Прошу хвилиною мовчання вшанувати пам’ять всіх, хто віддав життя за  Україну.

Дякую. Прошу сідати.

За три роки Збройні Сили не просто відновили боєздатність. Вони були заново створені. Наростили оперативні спроможності і покращили технічну оснащеність. Вони виросли кількісно і якісно, і це – той випадок, про який і кажуть «заново народитися»!

Прошу не забувати, що влітку 2014 року більшу частину Донбасу вдалося повернути під суверенітет України. Лише пряма інтервенція російських військ з використанням сучасної техніки й озброєнь зупинила процес звільнення. І зірвала швидке завершення АТО, яке до того виглядало цілком реальним.  

Варшавський  Інститут східних досліджень оприлюднив доповідь про зміни в наших Збройних Силах України і видав під назвою «The best army Ukraine has ever had» – «Найкраща армія, яку будь-коли мала Україна». Подібні експертні оцінки із вуст іноземних військових аналітиків ми чуємо постійно. А західні інструктори з країн – членів НАТО, які зараз  тренують наших військових, не тільки нас вчать, а вже й переймають наш досвід.

У 2014–2015 роках ми провели шість хвиль мобілізації, через які пройшли близько 200 тисяч громадян. Минулого року я прийняв дуже непросте, небезпечне, але правильне рішення про відхід від мобілізації і повний перехід на контрактну армію. Основу нашого війська зараз складають військовослужбовці, які добровільно пішли в армію за контрактом. Протягом 2016 року було прийнято на службу в ЗСУ було прийнято 70 тис. осіб. Цього року, станом на вчора, - ще додатково 25 тисяч. Наступного року ми з вами будемо підвищувати грошові виплати для них залежно від ступеня ризику та складності завдань.

Витрати на закупівлю озброєнь порівняно з 2013 роком наростили у десять разів!  

За три роки оборонпром передав українській армії більше 16 тисяч одиниць озброєння й військової техніки. Попервах ми ремонтували те, що вже побуло у вжитку чи було пошкоджене. Спускали з конвеєрів фізично хоча й нові, але технічно застарілі види, прийняті на озброєння ще за радянських часів. Мусили швидко задовольнити тоді першочергові потреби. Зараз розпочинаємо програму збройно-технічного осучаснення армії. Маємо виводити українське озброєння на рівень 21-го століття, бо зараз ми воюємо зброєю 20-го століття. Росія в модернізації військової техніки та зброї, на жаль, значно нас випереджає.

Перед нами постають важливі завдання із розробки та налагодження виробництва нового ракетного озброєння, комплексів крилатих ракет, сучасних зразків артилерійських систем, високоточних боєприпасів, безпілотних літальних апаратів ударного типу, засобів космічної розвідки. Всього цього у нас не було. Хоча можливості для цього мали. І підтверджує це те, що ми за два-три роки налагодили їх виробництво. Так само, як освоєно серійне виробництво танків «Оплот», бронетранспортерів БТР-4 та БТР-3, тактичної бойової колісної машини «Дозор-Б», безпілотника  «Spectator».

Сподіваюся, успішно завершимо переговори з нашими західними партнерами про постачання нам оборонної зброї. 

Дорогі українці!

Досягнення проміжних цілей, як-то отримання безвізу і вступ в силу Угоди про асоціацію, породили в суспільстві питання про те, яким чином ми збираємося рухатися далі до кінцевої мети – вступу до Європейського  Союзу.

Перше, що ми зараз із вами маємо зробити,  – в повному обсязі виконати Угоду про асоціацію. Але, наголошую,  цим не можна обмежуватися, і нові кроки слід планувати вже зараз. У липні на саміті Україна – ЄС українська сторона внесла на розгляд керівництва Євросоюзу нові ініціативи щодо нашого бачення стратегічного довгострокового співробітництва. Це – асоціація із Шенгенською зоною, приєднання до Митного союзу ЄС, Енергетичного союзу ЄС, вступ в дію Спільного авіаційного простору та Єдиного цифрового ринку. Реалізація цих ініціатив фактично перетворить східні кордони України на східні кордони Євросоюзу ще до того, як ми де-юре приєднаємося до Союзу.

Внаслідок такої стратегії ми максимально наблизимося до критеріїв членства в Євросоюзі. Україна буде секторально інтегрована з ЄС, майже як будь-яка країна Євросоюзу.  І тоді питання про членство стане лише формальним питанням часу. 

Не менш важливим, ніж членство в Євросоюзі, є для нас і участь в НАТО. Російська агресія продемонструвала банкрутство міфу про позаблоковість. Де зараз його апологети, які запевняли нас, що позаблоковий статус – гарантія безпеки України? Нас переконували, що ми у безпеці, аби тільки не роздратувати Росію. І яку за це заплачено ціну? Росія ж напала на позаблокову Україну, окупувала наші території і, головне, – вбила понад десять тисяч громадян України. А ті, хто запевняв нас, що фігові листки – найкращий захист, знайшли притулок у Москві та Підмосков'ї і в інших містах. Судити їх можливість є, на жаль, поки що заочно.  Але я впевнений, що правда буде доведена.

Разом з північноатлантичними партнерами спільно розбудовуємо українську армію відповідно до стандартів НАТО, яких вона в основному має досягти вже на кінець 2020 року. Впевнений, саме армія стане першою державною інституцією, яка відповідатиме критеріям членства в Альянсі. Без формального схвалення Плану дій щодо членства ми, тим не менше, виконуємо його в односторонньому порядку.

Опитування громадської думки показують, що більшість українців підтримують і вступ до Євросоюзу, і приєднання до НАТОЯ не виключаю, що ініціюю в належний час відповідний референдум, щоби продемонструвати волю українського народу. Усім: і нашим друзям, і агресивній сусідці, і всім українським політикам… Щоб за будь-яких політичних розкладів нікому з них не закортіло ревізувати цей курс і звернути на манівці.

До того, як Росія розпочала бойові дії проти України, головною її зброєю була зброя енергетична. До 2014 року Москва утримувала нас на своїй орбіті газовою залежністю. Здавалося, тієї непереборної сили тяжіння не здолати ніколи. В листопаді ж, друзі, хочу привітати, виповнюється два роки, як ми не купуємо газ в Росії! Це свідчить лише про одне - епоха газового шантажу безповоротно залишилась у минулому! І не просто не купуємо, а це дало нам можливість подати і виграти Стокгольмський арбітраж!

Ми очікуємо на рішення цього арбітражу за позовом «Нафтогазу» до «Газпрому» і з питань транзиту. У зв’язку із тим, що контракт завершується у 2019 році, наше завдання за допомогою Євросоюзу добитися революційної зміни в організації транзиту. Якої? А саме – щоби російський газ європейці купували не на західному, а східному кордоні України. А Україна якісні транзитні послуги надавала не Росії, а Євросоюзу.

І в атомній енергетиці ми теж поступово скорочуємо частку Росії. Натомість, до 40% зростає вже частка компанії «Вестінгауз», і ця компанія вже забезпечує паливом шість реакторів з п’ятнадцяти.

Під час мого візиту до Сполучених Штатів йшлося, в тому числі, і про співпрацю в атомній енергетиці, і у вугільній галузі, і всій енергетичній сфері. Ви це бачите. І перша партія американського антрациту, що замінить російський, очікується вже днями, а загалом поки що у США законтрактовано більше 700 000 тон.

І жоден із панічних прогнозів, які лунали після минулорічних президентських виборів у США, не здійснився. Що нібито Штати одразу ж скасують санкції. Пам’ятаєте як нас лякали? Санкції не лише не зняті, не лише не послаблені, а посилені, поглиблені. І ми вітаємо цю позицію наших партнерів зі США.

По-друге, теоретичні розмови про гіпотетичну можливість надання Україні оборонної зброї США нарешті перейшли у практичну площину переговорів. По-третє, Київ та Вашингтон інтенсифікували діалог на найвищому рівні і підвищили рівень українсько-американського партнерства. Це попри те, що після минулорічних виборів десятки, на жаль, українських депутатів навідалися на береги Потомака, і частина візитерів намагалася добитися абсолютно зворотнього результату, а саме – охолодження стосунків України та США.

Створення міжнародної коаліції на підтримку України в боротьбі проти російської агресії, утримання цієї коаліції в активному станіце повсякденна робота всієї української дипломатії. Звичайно, режим санкцій, який триває вже четвертий рік, для Росії не є смертельним, але це, наголошую на цьому – дуже ефективний інструмент для її стримування, для спонукання її сісти за стіл переговорів. Саме тому ми продовжимо боротися з будь-якими спробами їх зняти чи навіть послабити. Навпаки, добиватимемося їх продовження, поглиблення і посилення.

Шановні народні депутати!

Найболючіше і найскладніше питання – це боротьба з корупцією. Якщо говорити мовою Інтернету та соціальних мереж, тут важко поставити хештег «перемога», але й таврувати питання хештегом «зрада» – теж неправильно.

Ми маємо продемонструвати рішучі подальші дії. Зараз на конкурсній основі під пильним контролем громадськості і за її участю ми створили Національне антикорупційне бюро, Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру, Національне агентство з питань запобігання корупції. Кардинальні зміни відбуваються в Генеральній прокуратурі, Службі безпеки, Національній поліції. Там теж практикуються конкурси та атестаційні процедури, залучаються кадри з-поза системи, створюються нові управління внутрішнього контролю на кшталт Генеральної інспекції в ГПУ.

І визначаючи критерії оцінки роботи правоохоронних органів, принципово відмовився від поділу «нові-старі». У кожного є свої плюси, в кожного є свої мінуси, є хвороби росту, але всі вони роблять важливу спільну справу. Загалом же доволі щільна мережа вибудувана так, що сьогодні жоден із високопосадовців не має гарантій безкарності, ніхто нікому ніколи не може гарантувати політичний дах чи прикриття… Так, відчуваю питання у повітрі, – це повною мірою, я на цьому наголошую, стосується і так званих «друзів» Президента. Ні у кого із своєї команди, у разі обґрунтованих претензій з боку правоохоронців, адвокатом працювати не збираюся! І таким взагалі не місце в моїй команді.

До кінця поточної каденції ще більше двох років. А Верховна Рада цього скликання вже встановила абсолютний рекорд із результативних голосувань з позбавлення депутатської недоторканності. Вперше подання надходять не лише на опозиціонерів чи так званих «нічиїх» позафракційних, але й на депутатів, які є членами правлячих партій та владної коаліції.

Закликаю, – як ви, напевно, і очікували – внести і узгодити, нарешті, зміни до Конституції, які скасовують депутатську недоторканність. Щоб полегшити для вас прийняття цього рішення, щоб у вас не було відчуття, що воно якимось чином спрямоване проти вас, я маю дуже просту пропозицію – давайте ухвалимо це рішення із уведенням його в дію з 1 січня 2020 року, для депутатів вже нової Верховної Ради. Можливо це буде ефективніше.

Отже, список фігурантів кримінальних справ виблискує гучними прізвищами і посадами, масштабність яких у нещодавні буквально часи, була на кшталт індульгенції від будь-якого переслідування. Та чого в цій антикорупційній історії бракує, на жаль, так це хепіенду. Щасливий же кінець у цьому випадку – лише той, який завершується звинувачувальним вироком і ув’язненням корупціонерів. Тільки за таких умов суспільство повірить у серйозність наших намірів приборкати корупцію.

Протягом шістнадцятого – сімнадцятого років ГПУ, НАБУ, СБУ та МВС передали до судів більше п’яти тисяч антикорупційних кримінальних проваджень. І всі вони скаржаться на те, що суди відкладають у той довгий ящик, а то й взагалі кладуть під сукно справи проти високопоставлених корупціонерів.

У правильної в принципі боротьби за очищення суддівських рядів виявися серйозний побічний ефект – кілька тисяч суддів з різних причин просто звільнилися. І кадровий дефіцит у судах став новою загрозою праву громадян на справедливе судочинство. Для прикладу, весь вал справ проти високопосадовців, який йде до Печерського суду, мають розглядати лише декілька суддів. У нас є близько десятка судів, де суддів взагалі нема. Навантаження на суддю може становити понад тисячу справ на рік. Але ж по мірі відновлення довіри, очевидно, що кількість звернень до судів дедалі зростатиме, і нам треба бути готовими до збільшення кількості суддів і працівників апарату.

Влітку завершився безпрецедентний конкурс із формування нового Верховного Суду. Склад вищої суддівської інстанції формувався за активної участі суспільства. І як показує рейтинг переможців конкурсу, у вісімдесяти відсотках випадків Вища кваліфікаційна комісія суддів погодилася з Громадською радою доброчесності. Кандидати, до яких Рада мала претензії, не потрапили до фінального списку. 90% переможців конкурсу раніше не працювали у Верховному Суді. Близько 30 %– є адвокати і науковці. Це і є та свіжа кров, якої потребує система заради свого оновлення.

Невідкладним є питання створення спеціального антикорупційного судового органу. Цей орган має бути сформований на конкурсній основі із суддів з бездоганною репутацією. Він має бути залежним лише від закону, але вільним від будь-яких сторонніх впливів – мого, вашого, шановні народні депутати, політичних партій, правоохоронних органів, прогресивної громадськості. Він має відповідати стандартам Ради Європи, стандартам Венеціанської Комісії. І головне – бути ефективним, а не створеним для галочки. Формувати його потрібно швидко, детально опрацювавши модель і врахувавши помилки інших країн, де спеціально організовані антикорупційні суди виявилися з дуже низьким ККД.

Вже кілька разів переносився запуск Державного бюро розслідувань. Ми знову постали перед необхідністю вносити зміни до закону і посувати дедлайн – 20 листопада. До названої дати слід як мінімум обрати керівника ДБР, який зможе за додатковий перехідний період сформувати і запустити Бюро.

Питання назріле й перезріле – питання Служби фінансових розслідувань. Цей принципово новий орган не повинен мати права переслідувати окремих підприємців, представників малого та середнього, або навіть і великого бізнесу… Якщо тільки вони не є організаторами або учасниками схем системного розкрадання бюджетних коштів чи недоплати податків. Головним у діяльності Служби має стати аналітична робота, спрямована на виявлення злочинних схем, їх експертне вивчення. Звичайно, що нова Служба повинна мати увесь спектр повноважень для протидії економічній злочинності. Як правоохоронний орган демократичного суспільства, СФР буде повністю незалежною у свої діяльності, але перебуватиме під повним парламентським контролем.

Правоохоронці повинні взагалі забути про контроль за малим бізнесом. Крім тих випадків, коли є аргументована підозра, – а не конкуренти нашептали, що певний підприємець задіяний у конкретній шахрайській схемі. 

І, до речі… Хоча б при підготовці бюджету 2018 року пропонував би утриматися від чергових пропозицій скасувати або вихолостити єдиний податок. В мене прохання – треба дати хоч трохи людям, які називаються середнім класом, попрацювати в режимі кількарічного планування. А то вже стало традицією, що доля малого бізнесу в новому році стає відомою лише за декілька навіть не місяців чи тижнів, а годин до святкового привітання Президента.

І хочу наголосити, що середній клас, – це той, на плечі якого лягло найбільше навантаження за ці три роки. Він платить повні енергетичні тарифи, не маючи права на субсидії, він за ці три роки позбавлений права, і правильно позбавлений, оптимізації податків, він відчув скорочення платоспроможного попиту і витримав це. І сьогодні потребує нашої з вами підтримки. Саме цей середній клас – від айтішника за комп'ютером до фермера в полі, – потребує часу для реабілітації. Середній клас без субсидій, ще раз наголошую, пережив девальвацію, пережив інфляцію, зростання тарифів, проблеми з кредитами і багато інших проблем. Наголошую – свою ціну він сплатив сам, весь тягар виніс сам - без жодної підтримки чи допомоги з боку держави. Відновлення і розширення середнього класу – це інтерес не лише людей, які належать до цієї соціальної групи. Чим потужнішим він є, тим заможнішим є суспільство, тим більше успішних та ініціативних людей. Тим стійкіша демократія, тим сильніша країна. І я просив би всіх нас - і Верховну Раду, і уряд це політико-соціальне завдання точно врахувати при плануванні і податкових новацій, і бюджетних новацій, і в законотворчій активності – враховувати як пріоритетне.

Зараз хочу повернутися до теми антикорупційної  стратегії, і хотів би ще раз наголосити: вона не зводиться лише до каральних технологій.  На 90% успішна боротьба з корупцією складається з усунення джерел корупції, таких як: надмірна зарегульованість, непрозоре розпорядження коштами, можливість з боку чиновників чи політиків втручатися в роботу держпідприємств, нечітко сформульоване законодавство, яке дає підстави для зловживання його трактуванням, тощо. 

Сучасні технології, переваги електронного урядування та різноманіття програмного забезпечення створюють для цього, на жаль, унікальні можливості. Система ProZorro на порядок підвищила змагальність у сфері державних закупівель. Вона забезпечила багатомільярдну економію для бюджету і оптимізувала ціну закупівель. І не дивно, що час від часу виникають ініціативи обмежити систему, вивести з-під її дії якісь тендери тощо. Але система була, є і буде під моїм захистом. Я її запускав і я її буду захищати. І ми нікому – Міністерство економіки, Уряд і Верховна Рада, які це дозволили це наше спільне досягнення, ще раз наголошую – і ми спільно маємо забезпечити її захист. Сподіваюся, що незабаром в електронному режимі  будуть контролюватися всі етапи закупівель – від бюджетування до укладання угод.

Цього року запущено системуще одне величезне досягнення, яке було проголосовано у цій залі, яке було впроваджено урядомце система електронного адміністрування ПДВ та єдиного публічного реєстру заяв на його відшкодування, що, безумовно, руйнує одну з найбільш корупційних схем, які всі роки існували в Україні. І бізнес зараз відчув ефективність цих змін.

На митниці  до тридцяти відсотків митних декларацій вже оформлюються через «єдине вікно». Але цього недостатньо. Потрібно в найкоротші терміни налагодити систему обміну митною інформацією із країнами Європейського Союзу. Вимагаю запровадження якнайшвидше спільного контролю на пунктах пропуску із митними та прикордонними органами країн ЄС. Переконаний, що проста звірка даних розмитнення в Україні з нашими сусідами – країнами Європейського Союзу стане дієвим антикорупційним заходом.

Скасовано сотні нормативних актів, які ускладнювали роботу бізнесу, створювали можливості для зловживань з боку чиновників.  Регулярно створюються нові електронні сервіси для надання державних послуг. Відкрито доступ до більшості існуючих у країні електронних реєстрів, в тому числі, нещодавно, дані про бенефіціарів усіх компаній.

Я підтримую ідею і прошу Уряд найсерйознішим чином її опрацювати, – замовити поважній міжнародній структурі незалежний аудит української антикорупційної політики за останні три роки. Оцінити її вплив на зменшення корупційних потоків і перекриття різноманітних схем,  які процвітали десятиліттями, але були зруйновані за останні роки.

Боротьба з корупцією – це не лише питання справедливості і торжества закону. Від її успішності чи навпаки – залежать інвестиційний клімат,  економічна ситуація, прогрес у вирішенні соціальних питань. Питання економіки здебільшого – компетенція  Уряду.  То ж зупинюся лише на кількох проблемних питаннях стратегічного порядку.

Навчені гірким досвідом, ніколи більше не допустимо такої залежності від російського ринку, в якій ми перебували протягом перших двох десятків років незалежності.  Негативний ефект від російської економічної агресії був посилений карколомним падінням світових цін на ключові статті нашого експорту, розбалансованістю фінансової та банківської систем станом на 2014 рік. А також – загальною нереформованістю нашої економіки з купою застарілих проблем. Проблем, які президенти, уряди та парламенти раз у  раз передавали наступникам, замість того, щоб вирішувати.

Уряди – два Кабміни Арсенія Яценюка і третій – Володимира Гройсмана – не мали іншого вибору, ніж йти на дуже жорсткі, принципові й непопулярні кроки. І хоча ці кроки були, на жаль, були надзвичайно важкими для людей, але без них була би ситуація в країні набагато гіршою. Я повністю підтримую ці кроки.

І кожна копійка, яку Україна отримала від МВФ – хочу розвіяти ще один міф – дбайливо зберігається у золотовалютних резервах держави. Сьогодні ці резерви перевищують 18 мільярдів доларів. І це при тому, що 0,5 мільярда цього місяця ми виплатили як відсотки за запозиченнями. Нагадає, що на лютий 2015 року резерви скоротилися до 5 мільярдів доларів. І за ці трохи більше ніж два роки ми поповнили державну скарбницю на понад 13 мільярдів гривень. І курс гривні після карколомного падіння в 2014 – 2015 роках тримається відносно незмінним вже протягом майже двох років. Практично завершено болісний і масштабний процес очищення системи від хворих і небезпечних для усієї банківської системи України банків. НБУ поступово знімає тимчасові адміністративні обмеження. Нова концепція валютного регулювання, запропонована Нацбанком, виходить із ліберального принципу: «дозволено все, що прямо не заборонено». Вона орієнтується на ринкові інструменти і повністю відповідає статті 145 Угоді про асоціацію та директиві ЄС про вільний рух капіталу. Це і є приклад нашої секторальної інтеграції.

Жорсткі антикризові кроки, макрофінансова стабілізація, зниження податкового навантаження на бізнес, дерегуляція, відкриття нових зовнішніх ринків та інші заходи, – все це відкрило шлях до економічного пожвавлення. ВВП зростає вже шість кварталів поспіль після чотирнадцяти кварталів падіння. І це, я наголошую, при тому, що основна частина промислового потенціалу України, який був розташований на Донбасі, окупована, виключена з економічного обігу. Ми і цього року прогнозуємо зростання на рівні 1,8%. Ми очікуємо прискорення зростання економіки до 4% у 2020 році.

Минулого тижня агентство Moody’s підвищило кредитний рейтинг України. Воно не перше і не єдине, яке приходить до такого висновку, бо два інших найбільш авторитетних агентства в світі зробили це дещо раніше. Прогноз із негативного, який твердий був в березні 2015 року, поступово крок за кроком змінився на впевнено позитивний зараз, який був задекларований в серпні 2017-го. Регулярні опитування керівників підприємств, які щоквартально проводить Національний банк, фіксують зростання оптимістичних очікувань як щодо розвитку макроекономічної ситуації, так і фінансового стану самих підприємств. Директори впевнено говорять про прогнозоване зростання обсягів виробництва товарів і послуг. Відповідно до дослідження, проведеного Європейською бізнес-асоціацією, індекс інвестиційної привабливості України покинув, нарешті, негативну площину і став найвищим за останні шість років.

Вже на початку цього року було ухвалено рішення про збільшення мінімальної заробітної платні до 3200 гривень. Пам’ятаєте, скільки було критики? Зараз ми можемо впевнено стверджувати: воно себе повністю виправдало зростанням показників легальної зарплати і збільшенням надходжень до Пенсійного фонду на додаткових 11 мільярдів.

Уряд зробив перші кроки із підняття зарплат учителям та лікарям. Я сподіваюся, що наступного тижня Верховна Рада України прийме наш спільний проект пенсійної реформи, який був затверджений Урядом, затверджений і доопрацьований Національною радою реформ при Президентові України. Дуже великий внесок зробили ви. Я дуже сподіваюся, що це дасть можливість восени для значної частини пенсіонерів збільшити пенсії. Це, як я вже неодноразово казав, головна і принципова позиція, яка дасть можливість і оздоровити ситуацію з виплатами пенсій, і підтримати підвищення пенсій. Я ще раз наголошую, я є учасником цього процесу і повністю це підтримую.

Ці підвищення не такі великі, не такі, щоб влада могла постійно ними хвалитися, а люди – постійно дякувати. Але я хочу наголосити, що в даному випадку мова йдеться не про кількісні показники, а про якісну зміну тенденції. Ми не просто за рахунок коштів Державного бюджету виплачуємо перед виборами додаткові декілька гривень, а ми кардинально змінюємо ситуацію в Пенсійному фонді, збільшуємо надходження і робимо ці тенденції сталими.

Уряд також має знайти можливості сьогоднішнє мляве пожвавлення ВВП трансформувати в його прискорений і впевнений підйом – у те, що зветься сталим розвитком. Тому, крім таких важливих реформ, як пенсійна, охорони здоров’я. До речі, хотів би подякувати цій залі за таку потужну підтримку освітньої реформи. Це величезний крок, який є інвестицією України в майбутнє. Велике вам спасибі за це. Я впевнений, що і медична, і освітня, і пенсійна реформи будуть сприяти залученню інвестицій та економічному зростанню темпами, які дадуть змогу нам скорочувати відставання від більш розвинених країн. Але як передумову слід утримати макроекономічну стабільність. Виконувати програму МВФ, без якої Україна виявиться вкрай вразливою – особливо з урахуванням того, що на 2019 рік припадає пік виплат за зовнішніми зобов’язаннями.

І закон, який, я сподіваюся, ви проголосуєте одразу ж після мого виступу, і судова реформа, яка також, я сподіваюся, буде вами підтримана, продемонструють дуже якісну зміну ситуації з реформами в Україні, якісну зміну інвестиційного клімату. Бо кількість безробітних, за методологією Міжнародної організації праці, складає менше 10% економічно активного працездатного населення. Зменшення безробіття, створення нових робочих місць, і ще раз наголошую, зростання доходів людей – це те, що люди очікують від Уряду і від влади в цілому, не надто вдаючись в нюанси конституційного розподілу повноважень.

Легалізація зайнятості і трудових доходів є одним із головних завдань – не тільки влади, а всього суспільства. Держава зробила великий крок на зустріч працедавцям у вигляді зниження ЄСВ до 22%. Відтак – має юридичне і моральне право розраховувати на виведення зарплат із тіні. Дивують, втім, пропозиції законодавців істотно послабити, а фактично скасувати відповідальність за не оформлення працівників на роботу.

Дорогі українці, шановні народні депутати!

Не так давно Європейський банк реконструкції та розвитку уклав рейтинг успішності реформ у країнах Центральної Європи та Азії. На жаль, радіти нема чому: із тридцяти країн, які досліджувалися, ми посіли двадцяте місце, поруч із Грузією та Боснією. Результат, очевидно, виглядав би кращим, якби більша частина того, що ми зробили за останні три роки, була реалізована в попередні 23. Перша десятка – це ті, хто стартував і левову частку реформ зробив ще в дев’яності. Очолюють рейтинг Естонія, Польща і Словаччина. Ось чому я дослухаюся до думок Лєшека Бальцеровича, свого радника, а Прем’єр-міністра консультує Іван Міклош, колишній урядовець Словаччини. Це є справжні реформатори, які не соціальною демагогією і шапіто в Україні займалися, а реально допомогли нам своїм досвідом.

Так от, якщо ви візьмете цей досвід. В Естонії в приватні руки віддали все: порт, телекомунікації, авіацію і навіть залізницю. У Польщі із 8,5 тисяч державних підприємств в руках держави залишилося 41. До речі, і землю у них не скупили іноземці. Попри те, що мешканці цих країн можуть легко купувати чи продавати сільськогосподарські угіддя.

Українці зараз цього права позбавлені. Мільйони людей формально володіють землею, але за них вирішили, що вони не здатні нею розпоряджатися і запровадили абсолютно неконституційний мораторій. Чому ми тоді дозволяємо людям продавати квартири? Теж хтось їх може всі скупити.

Як державний діяч при ухваленні рішень я маю зважувати на громадську думку. І наразі, на жаль, її сформували популісти. Я не збираюся витискувати із Верховної Ради земельну реформу, не буду цього робити. Але прошу ухвалити, - хоча б усно, в умі і в серці, - політичне рішення на її користь. Прийняти такі закони, які хоча би знімуть фобії, наявні на цю тему в суспільстві і серед народних депутатів; які врахують всі застереження, виставлять всі запобіжники, встановлять мінімальну ціну, захистять селянина, сформують прозору позицію в реєстрі ля реєстрації, але дадуть свободу українському селянину. І прошу назвати, точніше ви самі визначіться і назвіть, чітку дату старту, нехай навіть це буде і не сьогодні.

Земельний ринок і приватизація, дорогі мої, це не те що просить або тисне Президент — цього не буде. Земельний ринок і приватизація – це два найшвидших і найнадійніших способи швидко залучити в Україну достойний обсяг інвестицій. Друзі мої, це не тільки інвестори кажуть. Впевнений у тому, що це спільна позиція світу. Така приватизація завжди була багатостороннім конфліктом інтересів. Хтось купував фабрики і заводи, вкладав у їхню модернізацію та розвиток. Інші прагнули приватизувати прибуток, не витрачаючи гроші на придбання активів, перешкоджали приватизації найбільших підприємств і зараз, до речі, перешкоджають. У нас є можливість продавати активи відкрито, конкурентно, за новими прозорими і зрозумілими правилами, на основі нового закону, наповнення якого – у ваших, шановні народні депутати, руках.

І було би концептуально неправильним вдаватися у Посланні до галузевих оглядів. Однак, коли я вже згадав Естонію, то саме ця країна дала ще один гідний наслідування приклад – в електронному урядуванні та IT-секторі. У нас теж є можливість схопити за хвіст свою жар-птицю! ІТ-сфера – одна з ключових для економіки України. 13 українських ІТ-компаній увійшли до ТОП-100 найкращих аутсорсингових компаній світу. Уявіть собі це! Експорт ІТ-послуг у 2016 році склав 3% нашого українського ВВП. В Україні налічується понад 100 тисяч ІТ-фахівців. З нами готові активно співпрацювати ключові світові виробники, великі венчурні фонди тому, що наша держава – це місце, де народжуються нові ідеї.

Хотів би звернути увагу парламенту на прискорення прийняття законів про електронні комунікації, що стосується перспектив провадження зв’язку четвертого та п’ятого поколінь; про надання електронних послуг, про удосконалення захисту інтелектуального права, про хмарні технології. Слід перетворити інноваційний потенціал країни на переваги держави у конкурентній боротьбі на світовому ринку.

У цьому контексті особливо важливою є, ще раз наголошую, освітня реформа. Я не просто вітаю, не просто дякую за голосування, яке відбулося 5 вересня. Це крок до «Нової української школи», яка і є передумовою нашого інноваційного розвитку, системної підготовки українців до успіху у конкурентному світі.

Не можна відділяти інформаційні технології від інших сфер життя, адже найкращі для суспільства проектиті, що виникають на зіткненні галузей: ІТ та сільського господарства, ІТ та медицини тощо. Минулого тижня дав завдання врахувати це при підготовці закону про розвиток сільської медицини, запровадження телемедицини, щоб ми на сьогоднішній день забезпечили доступ до медицини всіх 14 мільйонів, які зараз проживають в українському селі. Це теж буде одним із важливих складових елементів медичної реформи. У бюджеті цього року, я хотів подякувати вам, вже передбачено 4 мільярди гривень на реанімацію системи охорони здоров'я на селі.

Часто буваю в регіонах, і цього року графіки таких поїздок наповнені були приємними подіями. Мені пощастило брати участь у відкритті відремонтованих мостів та доріг, які стали можливими завдяки пріоритетам, які визначили Верховна Рада, Уряд і Президент щодо дорожнього будівництва, наслідок експерименту, який дав можливість продемонструвати і антикорупційні кроки, детінізацію, яка забезпечила перевищення надходжень від митниці, які залишалися у регіонах і були спрямовані на дорожнє будівництво, будівництво модернізованих лікарень та сучасних шкіл, театрів і спортивних закладів. А головне – фабрик і заводів, яких за три роки відкрили більше вісімдесяти. У 2014 році, хочу нагадати, в Україні, в усій Україні, було відремонтовано 102 кілометри доріг, цього року план на дорожній ремонт складає 3300 кілометрів. Порівняйте ці дві цифри.

Але одночасно я хочу просити всі наші правоохоронні органи скоординувати зусилля з прискіпливого контролю за кожною гривнею, яка витрачається на дорожнє будівництво. Безпрецедентне збільшення асигнувань може загрожувати так само багатократним зростанням масштабів розкрадання.

Зміни на місцях навряд чи би стали можливими без однієї з ключових наших реформ, важливою частиною моєї ще передвиборчої кампаніїдецентралізації. Місцеві бюджети зростають у два з половиною рази: із 69 мільярдів гривень у 2014 році до 170 мільярдів, запланованих на поточний рік, які вже перевиконуються. Друзі мої, я хотів би привернути вашу увагу до однієї дуже важливої цифри: частка місцевих бюджетів у зведеному бюджеті країни стрімко наближається до 50%, і, швидше за все, подолає цей рубіж. Уявіть собі: місцевим бюджетам залишається зараз більше грошей, ніж бюджету держави. Це не просто гроші, але це є і відповідальність, і принципова політична позиція. За місцевими бюджетами, крім трансфертів, законодавчо закріплені стабільні джерела доходів, чого ніколи не було, частки у загальнодержавних податках і місцеві податки та збори. Реформа дала нові можливості для розвитку міст та сіл. І якщо раніше місцеві бюджети були касами з виплати заробітної платні, то сьогодні місцеві бюджети мають можливість будувати дороги, школи, дитячі садки, центри надання адміністративних послуг, освітлення, кардинально змінювати ситуацію там, де керівник на місці, особливо там, де створені об’єднані територіальні громади, мають можливість реально проводити свою політику. Не всі, правда, зорієнтувалися, як дати раду грошам, і станом на 1 вересня 13,5 мільярдів гривень лежать на депозитах в комерційних банках, замість того, щоб працювати на людей, забезпечувати розвиток територіальних громад.

Наразі йдеться, зокрема, про передачу громадам права розпоряджатися земельними ресурсами, які перебувають в межах і поза межами населених пунктів. Дуже важливо і забезпечити передачу повноважень у сфері архітектурно-будівельного контролю, у наданні адміністративних послуг. Нема чого туди лізти центральній владі.

Отже, децентралізація працює, і вона є дієвим щепленням від федералізації, міцною запорукою унітарності нашої соборної України. Водночас дивують і обурюють дії окремих політичних сил. Так, наприклад, минулого року ними було інспіровано рішення низки обласних рад щодо встановлення так званих договірних відносин у розподілі повноважень між державою і відповідними регіонами. Ви чого? Як Президент, Уряд і Верховна Рада мають розцінити таку ініціативу? Непродуманість, недалекоглядність, помилка? На чий млин ви намагаєтеся лити воду? Звертаюся до депутатського корпусу місцевих рад з проханням дуже уважно дивитися на те, за що голосуєте, в які авантюри інколи вас втягують ваші центральні партійні органи, засліплені боротьбою за владу. Так і до федералізму вони вас доведуть.

Протягом цих років ми ухвалили і вже реалізували низку надзвичайно важливих рішень у сфері гуманітарної політики та політики національної памяті. І я теж вам хотів би за це подякувати. Ми творимо власну ідентичність, захищаючи свій культурно-гуманітарний простір.

За три роки ми провели декомунізацію, нарешті, на 26-му році незалежності. Було перейменовано 32 міста, 25 районів, загалом – майже тисяча населених пунктів. Друзі, лише пам’ятників Леніну було прибрано понад тисячу триста, уявіть собі.

Ще одна важлива позиція: держава офіційно визнала і вшанувала український національно-визвольний рух, включно з Українською повстанською армією, нарешті, на 26-му році. І хотів наголосити, що і День захисника Вітчизни ми більше не святкуємо 23 лютого, наше свято — 14 жовтня — день Українських збройних сил.

Внаслідок запроваджених поточного року санкцій проти компаній, які адмініструють російські пошукові системи та соціальні мережі, за що також була величезна критика свого часу, але зараз результатросійські сайти випали із десятки найбільш відвідуваних веб-ресурсів в Україні. Російські мережі на жаль були і залишаються інструментами спецоперацій російських спецслужб у неоголошеній війні проти України. Тому будемо й надалі пильно стежити і скорочувати їхню присутність.

Впорядкували ввезення книжок із Російської Федерації, бо разом із безумовно достойними взірцями художньої та наукової літератури на жаль в Україну вливався потужний потік українофобської писанини та пропагандистського мотлоху. Таке рішення стало непоганим стимулом для вітчизняного книговидання, яке має зараз всі шанси задовольнити попит українців на якісну літературу. І я просив би Уряд наступного року підтримати національне книговидання, збільшивши видатки на закупівлю літератури для бібліотек. І крім того - знайти дієвий механізм, щоб контрабанда книжок не зводила нанівець зусилля, ефект від стратегічно правильних рішень.

Зарано говорити про ренесанс українського кіно. Але те, що процес його відродження розпочато, як на мене, очевидно. Минулого року на екрани вийшло 30 українських фільмів, я наголошую, це також рекорд за всі роки незалежності і також це відбувається під час війни. Цього року пройшло чи очікується 39 кінопрем’єр, із яких 19 фільмів створені за державної підтримки. В першу чергу, я на цьому також хотів би наголосити, ми маємо підтримувати кінострічки патріотичного спрямування, а не фільми жахів. Я впевнений, що буде організована робота саме так.

Послідовно наповнюємо конкретним змістом державний статус української мови. Перші результати квотування української мови на радіо, теж дуже дякую вам за підтримку, ми вже чуємо ці результати. Як це спрацює на телебаченні – також невдовзі побачимо. На черзі – проект, який гарантує українській мові повноправну присутність у сфері послуг. Він має встановити баланс між державною мовою і принципом «клієнт завжди правий».

Дбаючи про українську, яку імперія століттями намагалася знищити, ми як європейська держава залишаємо широкий простір для культурного та інформаційного продукту кримськотатарською, російською та іншими мовами. А у сферу приватного мовного спілкування держава взагалі не втручається і втручатися ніколи не буде!

Верховна Рада ухвалила історичне звернення до Вселенського Патріарха із проханням надати автокефалію Православній Церкві в Україні. Дуже дякую вам за це рішення. Хочу вас також проінформувати, що я, в свою чергу, теж написав відповідного листа до Варфоломея Першого. І цей фрагмент Послання адресований не лише українському парламенту і не лише українському народу. Нехай нас почує і керівництво Вселенського Патріархату. Хочу ще раз звернути увагу Його Всесвятості на серйозність наших намірів. На наявність в українського керівництва твердої політичної волі розв’язати цю проблему, яка, на жаль, стоїть на порядку денному ще з 1991 року. Україна має право на помісну церкву. І ми маємо це право захистити.

Очікуване нами визнання української автокефалії Вселенським Патріархом, наголошую, жодним чином не означатиме ані появи державної церкви, ані заборони на діяльність в Україні інших православних конфесій. Але ніхто не має права позбавити українців права на власну церкву. Кожен громадянин України сам і лише сам обирав, обирає і обиратиме віру і церкву.

Українська держава відділена від церкви, але вона не може пасивно споглядати, як інші держави і інші державні органи використовують залежні від них церковні інституції для досягнення своїх геополітичних цілей.

Хоча окремо хотів би наголосити, я не підпишу законопроект, в якому пропонується погоджувати кандидатури єпископів та священиків з державними органами. Це не справа держави. Щодо інших ваших законодавчих ініціатив, я готовий їх обговорювати та розглядати із розумінням, що це все ж таки надто чутлива справа.

Незважаючи на російську агресію, ми не пішли на обмеження демократичних прав і свобод. Не запровадили воєнного стану тоді, коли для цього були всі підстави. Забезпечили значно якісніше функціонування парламентсько-президентської моделі і співпрацю парламенту, Уряду та Президента, ніж це було у 2006–2010 роках. Жодного разу я не скористався правом припинення актів Кабінету Міністрів з одночасним оскарженням в Конституційному Суді, та й до права вето вдавався не дуже часто. А тоді  різні гілки влади займалися лише взаємним поборюванням і не спромоглися провести жодної ані однісінької принципової реформи.

Звичайно, чинна модель не ідеальна, тому час від часу до мене приходять з пропозиціями щось змінити… Повернути Президенту обсяг повноважень як в Конституції 1996 року, або, навпаки, перетворити Президента на церемоніймейстера. Хтось пропонує тюнінг: чіткіше виписати ті статті, які трактуються неоднозначно. У демократичному суспільстві нема тем, закритих до дискусії.

Вступаючи на посаду, в інавгураційній промові я наголосив на своїй відданості ідеї парламентсько-президентської республіки. Згодом – сам поступився певними повноваженнями Глави держави при голосуванні за поправки з питань правосуддя та децентралізації. Але я ніколи не погоджуся з пропозиціями забрати у людей право обирати Президента і передати це право парламенту. Обсяг повноважень Глави держави також має бути достатнім для ефективного виконання функцій Верховного Головнокомандувача.         

Очевидно, що внесення кардинальних змін до Конституції вже майже у виборчому циклі навряд чи буде позитивно сприйняте суспільством. Наближення планових голосувань за Президента та Верховну Раду робить ще більш нераціональною ідею дочасних виборів. Моя позиція незмінна: все має відбутися у визначені Конституцією терміни. Це необхідно для того, щоб забезпечити вільну, прозору, конкурентну та чесну кампанію, а я налаштований саме так. До неї треба готуватися вже сьогодні. Прошу, шановні народні депутати, протягом найближчих тижнів, може навіть днів, завершити консультації і подати мені пропозиції кандидатур нових членів Центральної виборчої комісії.

Шановні народні депутати!

Російська військова загроза, позиційна війна на Донбасі є ключовими факторами невизначеності і щодо політичної ситуації, і щодо економічних та соціальних перспектив. Тому, хоч і насамкінець, - про головне. Про мир і перспективи повернення Донбасу і повернення Криму. 

Протягом останнього року від різних політичних сил, у тому числі зі стін Парламенту, лунає нищівна критика на адресу Мінських домовленостей. Так, вони не ідеальні. Вони ухвалювалися у дуже складних для України військово-політичних умовах. Вони не принесли сталого миру. Але залишається беззаперечним факт, що саме завдяки Мінським домовленостям нам вдалося суттєво знизити рівень бойових дій та відповідно людських втрат на Донбасі. Друзі, хочу привернути вашу увагу, що з 25 серпня, з дати коли вступило «шкільне перемир'я», Україна не має станом на зараз жодного загиблого, жодної бойової втрати. Це, в тому числі, в результаті імплементації Мінських домовленостей. Завдяки Мінським домовленостям нам вдалося сформувати міцну міжнародну коаліцію на підтримку України. Завдяки Мінським домовленостям нам вдалося зберегти дієвий механізм міжнародних санкцій проти російського агресора. Нарешті, Росію почали називати агресором. Згадайте, в 2014 році всі намагалися уникнути, називаючи це «конфліктом на Сході України». Ми отримали дорогоцінний час, аби побудувати якісно нову українську армію та запустити двигун реформ.

Будь-які нові угоди, як би їх не називали, по суті будуть відтворювати нинішні та починатися з головного – повного та всеохоплюючого припинення вогню. Головна ж причина відсутності прогресу у вирішенні ситуації на Донбасі – це повний брак політичної волі у Кремля виконувати власні зобов’язання. Неефективність Мінських домовленостей – це відсутність волі Кремля їх виконувати. Як би хтось не хотів перекласти це на когось іншого. Але, незважаючи на це, ми разом з усім світом повинні продовжувати тиск на агресора з метою примусити його до миру шляхом виконання «Мінська» та пропорційно підвищувати ціну за невиконання взятих зобов’язань.

Росія продовжує здійснювати провокації, перешкоджати ефективній діяльності спостерігачів моніторингової місії ОБСЄ, постачати зброю на українську територію і найманців. За таких умов розміщення на всій окупованій території Донбасу «блакитних шоломів» ООН стало би реальним проривом у процесі мирного врегулювання та потужним фактором деескалації. Це, безумовно, створило б сприятливі умови для досягнення прогресу на політичному треку мирного врегулювання на Донбасі. Саме у цьому ключі вбачаю позитив у початку дискусії з цього питання.

Хочу окремо наголосити, Україна розпочала цю дискусію ще в 2015 році, в березні якого я надіслав до Генерального секретаря ООН та Голови Ради Безпеки ООН звернення щодо розгортання на території нашої держави миротворчої операції під егідою ООН. Ця ініціатива спиралася на підтримку Верховної Ради та РНБО України.  Українська сторона передала нашим партнерам в Радбез ООН проект відповідної резолюції. Однак, досі Росія повністю відкидала навіть таку можливість. Та й всі наші партнери, чесно кажучи, не дуже активно це підтримували. Сьогодні ми добилися дуже важливого результату – ми маємо спільний голос партнерів, які підтримують українську ініціативу. Ми почули, нарешті, і певну реакцію по той бік фронту. Хоча ми чітко розуміємо, що диявол криється в деталях. Безумовно, пропозиція РФ щодо розгортання місії ООН виключно для цілей охорони Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ є щонайменше дивною. Тим більше, що саме російські бойовики є головною загрозою для безпеки міжнародних спостерігачів. 

Українська сторона готова до предметної розмови з членами Ради Безпеки ООН. Вважаю, що ця дискусія має включати такі принципові елементи. По-перше, ми виступаємо за розгортання повноцінної миротворчої Місії ООН на всьому Донбасі. Вона повинна мати за мету не консервацію російської окупації та легалізацію російської військової присутності, а забезпечення тривалого миру в окремих районах Донецької і Луганської областей України та повне відновлення територіальної цілісності нашої держави. По-друге, майбутня Місія ООН повинна бути розміщена на всій тимчасово окупованій території, включаючи неконтрольовану ділянку українсько-російського державного кордону. По-третє, згадана Місія повинна відповідати керівним принципам здійснення миротворчих операцій ООН, що апріорі виключає участь у ній представників країни-агресора чи сторони конфлікту. По-четверте, ні якого узгодження з російськими бойовиками параметрів участі майбутньої місії ООН йти не може. По-п’яте, робота над згаданою ініціативою жодним чином не  є підставою для скасування існуючих міжнародних санкцій проти Росії. Вони мають залишатися чинними до повного відновлення суверенітету, територіальної цілісності та незалежності нашої держави через виконання Мінських домовленостей. 

Зрозуміло, що домовитися стосовно параметрів миротворчої Місії буде надзвичайно складно. За півтора тижні вирушаю до Нью-Йорка на Генасамблею ООН. Упевнений, спільними зусиллями, за допомогою міжнародних партнерів, передусім Німеччини, Франції та США, ми обов’язково встановимо мир і повернемо всі окуповані території, відновимо суверенітет України.

Чому саме політико-дипломатичний шлях є для нас пріоритетним? По-перше, ворог укріпився на урбанізованій території з мегаполісами і з великим міським населенням. Там живуть громадяни України. Ми не можемо і не будемо нищити своїх громадян так холоднокровно, як російське керівництво чинило у Чечні – інших випадків такої жорсткої «пацифікації» я і пригадати навіть не можу.

По-друге, свій військовий потенціал слід порівнювати не лише з тим, що є на окупованих територіях, а з усім, що є в розпорядженні Росії. Її армія – друга-третя у світі за потужністю. Військовий бюджет Росії, наголошую з 2000 року, у 16-20 разів перевищував військовий бюджет України, російська армія – в 5 разів більша за нашу. Більше порівнянь можете знайти у письмовому тексті: кількість танків, літаків, безпілотників, засобів радіоелектронної боротьби та інше.

По-третє, повернення конфлікту в гарячу фазу поставить хрест на всіх реформах і на відновленні рівня життя українців у той час, як суспільство втомилося від війни. Ознакою такої втоми є той факт, що 11% українців, частина з них є і в цьому залі, пропонують взагалі відмовитися від будь-яких спроб повернути окуповані території Донбасу, відрізати їх і подарувати ворогу, чекаючи, що вони самі собою повернуться. 14% виступають за те, щоб конфлікт заморозити, а території – ізолювати. Ці проекти є навіть у Верховній Раді. Це я наводжу цифри із опитування, яке провели на початку літа. 13% ратують за військовий наступ. Але наголошую, майже 60% – підтримують курс на повернення окупованих територій виключно політико-дипломатичним шляхом.

Завершується робота над законопроектом про особливості державної політики з відновлення державного суверенітету України над окупованою територією Донецької та Луганської областей України. Найближчим часом він буде оприлюднений і винесений на обговорення в Україні і серед наших партнерів. Українська громадськість буде мати можливість повністю і ретельно його обговорювати. Вирішальне слово буде за вами, шановні народні депутати! Впевнений, що ви будете мати можливість повноцінної дискусії.

Тепер щодо Криму. Чи можемо ми відбити Крим у Росії силою? Реалістично – ні. Чи піде вона звідти сама? На жаль, ні. Але ми можемо створити умови, коли Крим стане для Москви непідйомним тягарем. Так злодій іноді викидає вкрадене, коли воно починає йому пекти. Ми маємо створити всі умови, щоб йому запекло.

Ми використовуємо інструменти міжнародного права, санкції, міжнародні суди й арбітражі, різноманітні міжнародні платформи і моніторингові механізмипочинаючи від ООН і закінчуючи ЮНЕСКО. Притягнення Російської Федерації до міжнародно правової відповідальності, на жаль, є довготривалим, але, вірю, є ефективним, процесом. Так ми змусимо Росію відповідати мовою права за свої дії на території України. Перші слухання в Міжнародному Суді ООН продемонстрували, що справи є надзвичайно важкими і комплексними. Україна є піонером, і ніколи до цього практики такої не було, але ми її започаткували. Росія буде відповідати. Ми на правильному шляху. Суд вже наказав Росії припинити порушення прав людини у Криму та політику расової дискримінації на півострові, зафіксувавши цей факт.

Шановні народні депутати!

Ми з вами позбавлені мук вибору, якими протягом двох десятиліть страждали наші попередники. Якщо раніше влада сама не знала куди рухатися, то як вона могла повести за собою народ? Якщо еліта сама заблукала в трьох соснах, тобто в двох векторах, як вона могла показати дорогу українському народу? 

Народ взяв ініціативу до рук і сам визначив європейський курс під час Революції Гідності. Цей вибір було підтверджено голосуванням на президентських та парламентських виборах за ті політичні сили, які майбутнє України бачать в єдиній родині європейських народів. Курс на ЄС та НАТО – очевидний і незворотний.  Що нам треба, так це обрати найкоротший маршрут, засоби пересування і оптимальну швидкість. Я з цього приводу готовий до будь-якої дискусії з політиками, експертами, міжнародними партнерами і всім суспільством, і Послання – лише  початок такої розмови.

Вступ до НАТО та Євросоюзу нам потрібні не заради членства в престижних клубах. Це – питання цивілізаційної належності і гарантія незалежності України. НАТО – це, після російської агресії, коли була зруйнована повоєнна світова система безпеки, є єдиним органом, який продемонстрував свою ефективність, надійна система колективної безпеки. Євросоюз – політична культура прав і свобод, стандарти і рівень життя – достойного і гідного, якого прагнуть українці.

Головне. Не лише Україна йде до Європи. Наше з вами завдання – Європа має бути привнесена в Україну. І все в Україні має бути приведене у відповідність з європейськими стандартами, в тому числі і рівень матеріального благополуччя громадян. Українець має відчувати Європу, навіть якщо він не покидає меж своєї країни.    

Неймовірно багато ще треба зробити для досягнення цієї цілі. Важко змінювати ситуацію в країні, але найважче – змінюватися самим. Вже не розібратися, кому належить вислів: «щоб ти жив в епоху змін». Хтось приписує його Конфуцію, хтось каже, що це просто якесь давнє східне застереження. Але для багатьох з-посеред нас така доля – щасливий шанс не просто існувати в часи змін, а ще й творити їх.  І тих, хто хоче і прагне змін, і готовий сам у цьому брати участь – все-таки більше, ніж тих, хто страшиться змін чи просто бачить вигоду у тому, щоб зберегти «статус-кво», залишити все як є. Вони і є наша позиція, яку треба змінити. А рушійна сила – український народ є справжньою політичною опорою реформ. У країні сформувався креативний постіндустріальний клас носіїв європейських цінностей свободи, відповідальності, активності.

Український парламент цього скликання довів, що в ньому є реформаторська більшість. Її контури не завжди співпадають з межею між владою та опозицією, але це не «мінус», а «плюс», коли реформи здатні об'єднувати полюси. 

Особливістю української політичної системи, яка вигідно нас відрізняє від сусідів по пострадянському простору, є наявність сильного громадянського суспільства. Воно – активний та ініціативний союзник влади в проведенні реформ. В липні я вніс до Верховної Ради як невідкладний законопроект про скасування електронного декларування для громадських активістів і просив би його підтримати. Щоб справа не виглядала так, ніби Президент хороший, а депутати не дуже, готовий визнати, що запровадження декларування для цієї групи було нашою спільною помилкою, а помилки – треба виправляти.

Цього року відзначаємо століття Української національної революції 1917-21 років. Україна тоді не змогла заручитися достатнім рівнем міжнародної підтримки і залишилася сам на сам з агресором. Ось чому ми тепер таку увагу приділяємо партнерству із зовнішнім світом.

Недалекоглядний, короткозорий пацифізм завадив вчасно створити справжнє українське військо, підготуватися до зовнішньої агресії що з боку білих, що зі сторони  червоних. Ось чому ми таку увагу приділяємо армії.

Але головне, що не дало тоді постати українській незалежній державі – це брак внутрішньої єдності, політичні чвари. За ті чотири роки влада в Києві змінилася як мінімум 14 разів – поки не дісталася Кремлю, чого прагнуть і окремі наші опозиціонери.

У нас, українців, є така молитва «В єдності сила народу, Боже, нам єдність подай». Її слова я часто повторюю. Але є ще й приказка: «На Бога надійся, та й сам помагай». Тому і надалі протидіятиму всім тим, хто намагатиметься насаджувати в Україні безлад та анархію. Протидіятиму і переконанням, і словом, і ділом.

Ще раз закликаю всі партії, як представлені у Верховній Раді, так і позапарламентські, у жорсткій внутрішньополітичній боротьбі, властивій будь-якій демократії, зважувати на ті надзвичайно складні зовнішні обставини, в яких ми з вами спільно будуємо європейську Україну. Хочете боротися проти Президента чи Уряду, чи більшості – на те ви й опозиція. Але прошу – не розхитуйте Україну. Ми з вами спільно бережімо її. Заради неї ми всі маємо об'єднатися – і так разом переможемо.

Слава Україні!

 

До Дня незалежності України: історія українського державотворення

опубліковано 16 серп. 2017 р., 23:26 isp web   [ оновлено 16 серп. 2017 р., 23:26 ]

До Дня незалежності України:

історія українського державотворення

 

Із тисяч народів і народностей світу майже 200 виросли в нації – створили свої держави й домоглися визнання світової спільноти, серед них – Україна.

Науковці схильні виділяти дві основні складові тривалого процесу державотворення в часі.

Перший великий етап формування держави і права України: від часу появи перших державних утворень на території України у Північному Причорномор'ї і Приазов'ї і закінчується часом, який передував Лютневій демократичній революції. В межах цього першого етапу історії держави і права України досить чітко виділяються такі періоди:

1) перші державні утворення і право на території Північного Причорномор'я і Приазов'я (середина І тис. до н.е. - V ст. н.е.);

2) становлення і розвиток держави і права Київської Русі (VI - початок XII ст.);

3) держава і право феодально-роздробленої Русі (XII-XIV ст.);

4) суспільно-політичний лад і право в українських землях під владою іноземних загарбників (кінець XIV - перша половина XVII ст.);

5) формування Української національної держави та її розвиток у період народно-визвольної війни 1648-1654 pp., автономія України у складі Росії у другій половині XVII ст.;

6) суспільно-політичний лад і право України в період обмеження її автономії (перша половина XVIII ст.);

7) кінцева ліквідація автономного устрою України (друга половина XVІІІ ст.);

8) суспільно-політичний лад і право України у складі Російської імперії (перша половина XIX ст.);

9) суспільно-політичний лад і право України в період проведення в Росії буржуазних реформ (друга половина XIX ст.);

10) суспільно-політичний лад і право України на початку XX ст. (до лютого 1917 p.).

Другий етап історії держави і права України містить такі періоди:

1) суспільно-політичний лад України після перемоги Лютневої демократичної революції (лютий-жовтень 1917 p.);

2) українська національна державність (листопад 1917-1920 pp.);

3) утворення Української радянської республіки, держава і право УСРР в роки громадянської війни і воєнної інтервенції;

4) держава і право України в умовах нової економічної політики (1921 - початок 1929 pp.);

5) держава і право України в період тоталітарного режиму (1929-1941 pp.);

6) держава і право України в роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945 pp.);

7) держава і право України у перші повоєнні роки (1945 - середина 1950-х pp.);

8) держава і право України в період десталінізації (друга половина 1950-х - перша половина 1960-х pp.);

9) держава і право України у "Брежнєвський період" неосталінізму (середина 1960-х - середина 1980-х pp.);

10) держава і право України в період "перебудови" (1985-1991 pp.). Другий етап закінчується сьогоденням, - створенням незалежної Української держави.

Сьогоднішній день Незалежності України прийшов як результат тисячолітньої боротьби українського народу за право мати свою національну державу, яка повинна стати запорукою успішного культурного і політичного розвитку суспільства.

Успіх нинішнього українського державотворення значною мірою залежить від того, чи зуміємо ми об’єктивно проаналізувати власний історичний досвід, зокрема усвідомити, як формувалася і функціонувала українська державницька ідея.

До Дня скорботи і вшанування пам’яті жертв війни

опубліковано 20 черв. 2017 р., 23:25 isp web   [ оновлено 20 черв. 2017 р., 23:26 ]

До Дня скорботи і вшанування пам’яті жертв війни


        22 червня український народ вшановує світлу пам'ять мільйонів земляків, життя яких обірвала Друга світова війна. Жахливим соціальним наслідком війни стало колосальне сирітство, інвалідність мільйонів людей, деформована психіка мешканців України. У Другій світовій війні українці понесли людські втрати більше, ніж Велика Британія, Канада, США та Франція разом узяті. Загальні втрати України у цій війні оцінюються у 8-10 мільйонів життів. Українці Закарпаття були першими у міжвоєнній Європі, хто не змирилися із анексією власної території. Зі зброєю в руках вони стали на захист своєї свободи від агресії у березні 1939 р. Від самого 1 вересня 1939 р. літаки Люфтваффе бомбардували Галичину та Волинь. Протягом Другої світової війни бойові дії двічі прокотилися усією територією України. Харків, одне з найбільших міст України, переходило з рук у руки чотири рази. Українці перетворилися на гарматне м’ясо відразу для двох диктаторів – Гітлера та Сталіна. У Червоній Армії загинув кожен третій (порівняно з кожним 20-м в армії Великої Британії). Причина такої жахливої ситуації була простою – Сталін не рахувався із жодними втратами. Наслідком зіткнення двох тоталітарних режимів стали небачені жертви як серед військових, так і серед цивільного населення України; територія між Карпатами і Доном перетворилася на Криваві землі. Такою була для українців ціна відсутності власної незалежної держави. Українці боролися проти Гітлера та його союзників у арміях Польщі та СРСР, Канади і Франції, Сполучених Штатів Америки та Чехословаччини, на фронтах Європи, Північної Африки та Південно-Східної Азії, на Тихому та Атлантичному океанах. Українець Олексій Берест був одним з тих, хто встановив радянський прапор над Рейхстагом у Берліні, а українець Майкл Стренк – одним із 6 морських піхотинців, що підняли прапор Сполучених Штатів над Іводзимою. Але лише Українська Повстанська Армія виступала у тій війні під українським національним прапором.
        На світанку 22 червня 1941 р. німецькі війська перетнули кордон СРСР. У ході прикордонних боїв у районі Дубна, Луцька та Бродів радянські війська були розбиті. Червона Армія, фактично втративши командування, почала відступ до Дніпра. В цей же час у Львові, Луцьку, Станіславові, Дубні та десятках інших міст Західної України починаються масові страти політичних в’язнів. За перші два тижні війни у тюрмах Західної України співробітники НКВД розстріляли понад 21 тис. в’язнів. Із відступом Червоної Армії на схід масові розстріли відбулися у Вінниці, Умані, Києві та багатьох інших містах. Відступ Червоної Армії супроводжувався застосовуванням тактики «випаленої землі». Про її необхідність оголосив Сталін у своєму виступі 3 липня 1941 р. Численні урядові та партійні постанови наказували знищувати все, що не вдалося евакуювати у східні райони СРСР: устаткування заводів, техніку, збіжжя тощо. Одним із жахливих злочинів сталінського режиму став підрив військами НКВД греблі Дніпрогесу у серпні 1941 р. Це спричинило загибель десятків тисяч червоноармійців та мирних мешканців, які перебували поблизу. Бойові дії на території України у 1941 р. перетворилися для радянських військ на катастрофу. У серпні – жовтні 1941 р. Червона Армія в Україні була фактично знищена. Кількість загиблих радянських вояків досі точно невідома. У величезні оточення («котли») неподалік Умані, Києва, Мелітополя потрапили близько 1 млн. червоноармійців.
        Друга світова стала для всіх уроком того, якою не повинна бути війна. Свій досвід із цієї трагедії має винести й Україна. Ми досі не можемо назвати точні цифри загиблих українців, проте точно знаємо, що частина з них була вбита іншими українцями. Бездержавна нація повторила страшний досвід братовбивчої Першої світової. Ця війна стала страшною платою за нездатність відстояти державність у 1917–1921 роках. У війні загинув кожен четвертий-п’ятий українець. Розуміння Другої світової війни як однієї з найбільших трагедій є надзвичайно важливим саме зараз, коли на нашій землі знову збройне протистояння, жертвами якого вже стали тисячі людей. Саме зараз у такій важкій ситуації українці можуть переосмислити уявлення про цю війну, побачити її хай у дуже важкому, але правдивому світлі. Це важливо саме зараз, коли радянські уявлення про Другу світову війну стали інструментом російської пропаганди у війні теперішній.

До дня Європи в Україні та набуття чинності угоди про безвізовий режим між Україною та ЄС

опубліковано 10 трав. 2017 р., 05:22 isp web   [ оновлено 10 трав. 2017 р., 05:22 ]



        11 травня в Україні проходять урочисті церемонії підняття Державного Прапору України та Прапору Європейського Союзу з нагоди ухвалення рішення Ради Міністрів ЄС щодо скасування візових вимог для громадян. Дана подія - це значно ширше, ніж вільні подорожі і свобода пересування. Це - символ приналежності України до спільного європейського цивілізаційного простору.

 

Концепція відзначення Дня Європи в Україні

Історія святкування Дня Європи

День Європи – це символ започаткування нової успішної моделі мирної співпраці між державами, що ґрунтується на спільних цінностях та інтересах.

Рішення щодо відзначення 9 травня Дня Європи в Європейському Союзі було прийнято у 1985 році на Саміті Ради ЄС у Мілані. До 1997 року це свято мало переважно культурно-мистецьку спрямованість та носило обмежений характер.

У 1997-1998 роках до святкування Дня Європи залучилися держави-кандидати на вступ до ЄС. У цих країнах святкування набуло певного політичного забарвлення і було спрямоване на формування громадської думки стосовно підтримки вступу до Євросоюзу. Проводилися регіональні конференції та круглі столи; публічні дебати, виступи на телебаченні та радіо громадських діячів; широка інформаційно-роз’яснювальна кампанія; культурно-розважальні програми та спортивні змагання тощо.

Україна – єдина держава не член ЄС, в якій на державному рівні відзначається День Європи (цей день святкують також у країнах-кандидатах – Македонії, Туреччині, Хорватії).

Щорічне відзначення згаданого заходу в нашій державі започатковано Указом Президента України від 19 квітня 2003 р. № 339, яким встановлено третю суботу травня датою святкування в Україні Дня Європи.

Протягом останніх років успішно апробовано практику широкомасштабного святкування Дня Європи у регіонах України. За сприяння Представництва ЄС в Україні та посольств держав-членів ЄС спільно з місцевими обласними, міськими та районними державними адміністраціями в обласних центрах та містах України щорічно проходять повномасштабні святкові заходи. Крім участі в офіційному відкритті святкування Дня Європи, відбуваються зустрічі послів держав-членів ЄС з представниками органів місцевих та обласних влад, студентами та викладачами місцевих університетів, представників неурядових та громадських організацій, засобів масової інформації.

Багаторічній досвід організації Дня Європи в Україні вказує на те, що цей День поступово стає справою державного значення і відіграє непересічну роль у формуванні громадської думки в Україні про майбутнє нашої держави в європейській сім’ї народів.

 

Мета відзначення Дня Європи в Україні

 

З 2003 року в третю суботу травня в Україні відзначається День Європи відповідно до Указу Президента № 339/2003 від 19 квітня 2003 року.

Відзначення Дня Європи в Україні − це важливий крок у зміцненні самоідентифікації України як європейської держави, причетної до традицій і цінностей Європи. Головною метою відзначення в Україні Дня Європи є:

формування позитивної громадської думки щодо євроінтеграційного курсу України;

ознайомлення якомога ширшого кола громадськості з європейськими цінностями та традиціями;

популяризація загального європейського культурного надбання серед громадськості, зокрема, молоді;

залучення населення регіонів України до діяльності, пов’язаної з інтеграцією країни до ЄС;

поширення ідеї європейської ідентичності серед громадян Європейського Союзу, утвердження спільних європейських цінностей.

 

В Запоріжжі святкування Дня Європи

відбудеться 14 травня 2017 року

 

На сьогодні одним з основних напрямків зовнішньої політики України та Запорізької області, зокрема, є європейська інтеграція. З травня 2003 року в нашій державі започатковано традицію святкування Дня Європи, який безперечно став символом єднання географічної Європи. Відзначення Дня Європи в Запоріжжі надає змогу ще раз наочно переконатися у тому, що українське та європейське суспільство тісно пов’язане між собою не лише географічно, а й у історичному та духовному сенсі.

Відповідно до Указу Президента України від 19.04.2003 № 339 «Про День Європи» та доручення Кабінету Міністрів України від 10.08.2015 №15691/45/1-13 про відзначення Дня Європи в Україні обласною державною адміністрацією проводиться робота щодо підготовки та проведення чергового святкування Дня Європи в Запорізькій області.

У 2017 році в області заплановано провести ряд інформаційних, тематичних, культурно-мистецьких та спортивно-масових заходів за участю аматорських та професійних колективів задля підвищення рівня поінформованості громадськості щодо європейської інтеграції.

Зокрема, заплановане святкування Дня Європи 14 травня 2017 року, проведення у загальноосвітніх, професійно-технічних, вищих та позашкільних закладах тематичних лекцій, уроків, виховних годин, круглих столів, засідань політклубів, брейн-рингів, мультимедійних презентацій, стіннівок, плакатів, малюнків, присвячених висвітленню сутності та ролі Європейського Союзу в сучасному світі. У бібліотеках навчальних закладів планується організувати тематичні книжкові виставки, інформаційні експозиції, літературні читання з питань діяльності Європейського Союзу та відзначення Дня Європи. Заплановано проведення Днів відкритих дверей, присвячених Міжнародному дню музеїв та Дню Європи в музеях області.

Серед відвідувачів «Європейського містечка» буде розповсюджуватися презентаційні матеріали, надані Представництвом Європейської Комісії в Україні.

Внесок Українського народу в перемогу над нацизмом у Другій світовій війні

опубліковано 4 трав. 2017 р., 00:12 isp web   [ оновлено 4 трав. 2017 р., 00:14 ]

Внесок Українського народу в перемогу над нацизмом у Другій світовій війні



        Друга світова війна – глобальний військовий конфлікт в історії планети та причина найбільших трагедій ХХ століття. У ньому взяло участь 80 % людства, загинуло від 50 до 85 мільйонів людей, бойові дії вели 2/3 існуючих на той момент держав. Війна розпочалася 1 вересня 1939 року із вторгнення військ нацистської Німеччини до Польщі, а завершилася 2 вересня 1945 року беззастережною капітуляцією Японії. Під час війни були здійснені найбільші в історії злочини проти людства, а також застосовано атомну зброю. До армій ворогуючих сторін було залучено понад 110 млн чоловіків та жінок. За результатами війни було створено ООН (Україна – один із засновників) та сформовано сучасну систему міжнародних відносин.

Український вимір Другої світової війни не обмежувався лише боротьбою Вермахту та Радянської армії на українській території, як це традиційно подає (пост)радянська історіографія. Насправді ж у рамках Другої світової в Україні велася не одна, а кілька воєн:

1) німецько-польська війна 1939–1945 років (у 1939 році регулярна, а потім – підпільна);

2) польсько-радянська війна 1939 року (відома як “Визвольний похід в Західну Україну”);

3) радянсько-румунська війна 1940–1945 років (спочатку неоголошена – радянське вторгнення в Бессарабію та Буковину у 1940 році, потім регулярна та підпільна – частина німецько-радянської війни);

4) німецько-радянська війна 1941–1945 років (регулярна та підпільна, теж відома в радянській історіографії як “Велика Вітчизняна”);

5) німецько-українська війна 1941–1944 рр. (підпільна);

6) радянсько-угорська війна 1941–1945 рр. (регулярна та підпільна, частина німецько-радянської);

7) польсько-українська війна 1942–1947 років (підпільна);

8) радянсько-українська війна 1939–1954 років (підпільна).

Усі ці конфлікти мають безпосередній стосунок до Другої світової війни, оскільки були спровоковані нею, ставши її відгалуженнями та продовженням.

Також до українського виміру війни входить участь українців у бойових діях поза Україною (наприклад у радянсько-фінській “Зимовій війні” 1939–1940 років) та у складі іноземних армій. Безпосередньо перед початком Другої світової війни мала місце угорсько-українська війна 1939 року (регулярна та підпільна), що вибухнула внаслідок проголошення незалежності Карпатської України.

Друга світова війна для України розпочалася 1 вересня 1939 року із німецьким вторгненням в Польщу. 110-120 тис. українців у лавах Війська Польського розпочали світову боротьбу проти нацизму, 8 тис. з них загинуло протягом місяця війни. Також 1 вересня Люфтваффе бомбардувало Львів та інші західноукраїнські міста, що тоді перебували у складі Польщі. Між 12 та 22 вересня Львів пережив подвійну облогу: із заходу – нацистськими військами, зі сходу – радянськими. СРСР вступив в Другу світову війну 17 вересня 1939 року на боці нацистської Німеччини. Цього дня Червона армія перейшла тодішній радянсько-польський кордон - на допомогу німецькій - та окупувала Західну Україну та Західну Білорусь. Протягом двох років Москва була союзницею Берліна, що у 1940 році ледь не призвело до війни Великої Британії та Франції проти СРСР.

Нацистсько-комуністичний союз було зруйновано 22 червня 1941 року із німецьким вторгненням в СРСР. Протягом року з початку німецько-радянської війни Україна була окупована військами Третього Райху. Вигнання нацистів розпочалося восени 1943 року і завершилося наприкінці 1944-го Український напрям був головним на Східному фронті: тут діяло від 50 до 75% всіх дивізій Вермахту і половина всіх радянських сил. Нацистський окупаційний режим в Україні був одним з найжорстокіших у Європі. Безпосередньо своїми руками або із залученням “добровільних помічників” з числа місцевого населення нацисти знищили 1,5 млн український євреїв та 20 тис. ромів. Але якщо злочини проти людяності Третього Райху більш досліджені, то засудження злочинів комуністичного режиму ще триває. Найбільш відомі з них - Катинський розстріл, знищення політв’язнів у Західній Україні, підрив Дніпрогесу, використання в боях неозброєних селян – “чорної піхоти”, депортації українців та інших народів.

Після перемоги над нацистською Німеччиною 8 травня 1945 року СРСР приєднався до війни проти Японії. Беззастережна капітуляція Японії 2 вересня 1945 року означала завершення Другої світової війни, але окремі військові конфлікти, породжені нею, точилися ще декілька років. Організований спротив радянській владі в Західній Україні тривав до 1954 року, а окремі сутички – до 1960-го.

Україна зробила значний внесок у перемогу над нацизмом та союзниками Німеччини. На боці Об’єднаних Націй воювали українці у складі армій Великої Британії та Канади (до 45 тис. осіб), Польщі (до 120 тис.), СРСР (понад 6 млн), США (до 80 тис.) і Франції (до 5 тис.), а також визвольного руху в самій Україні (100 тис. в УПА) – разом 7 млн осіб. Понад 2,5 млн українців були нагороджені радянськими та західними медалями та орденами, більше 2 тис. стали Героями Радянського Союзу, з них 32 – двічі, а найкращий ас союзної авіації Іван Кожедуб – тричі.

Для України Друга світова війна – національна трагедія, під час якої українці, позбавлені власної державності, змушені були воювати за чужі інтереси. За Україну воювали дві тоталітарні системи, які однаково не рахувалися з ціною людського життя.

Україна зазнала надзвичайних втрат внаслідок війни. Під час бойових дій та в полоні загинуло 3-4 млн військових, підпільників і цивільних, 4-5 млн цивільних загинуло через окупаційний терор та голод в тилу. До 5 млн жителів були евакуйовані або примусово вивезені до Росії та Німеччини, частина з яких не повернулася. Загалом безповоротні втрати України (українців та інших народів) становили 8-10 млн осіб.

Друга світова війна – свідчення прояву патріотизму, великих чеснот воїнів-українців, що боролися проти нацизму. За важких умов панування тоталітарної системи, ціною незчисленних утрат вони змогли захистити свій дім і свою Батьківщину. Жива пам’ять про такі події є застереженням для будь-якої країни, наочним аргументом на користь збереження незалежності, громадянського миру, єдності та злагоди у суспільстві. А також – запобіжним фактором від можливості повторення подібного сценарію.

 

За матеріалами УІНП

До 100-річчя Української Центральної Ради

опубліковано 13 квіт. 2017 р., 00:30 isp web   [ оновлено 13 квіт. 2017 р., 01:23 ]


З метою вшанування традицій боротьби за незалежність і соборність України та військової звитяги захисників рідної землі, творців національної державності Президентом України 22 січня 2016 року підписано Указ № 17 “Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917–1921 років”, яким 2017-й проголошено Роком Української революції. Українська революція 1917–1921 років розпочалася в умовах революційних потрясінь, які охопили Російську імперію у березні 1917-го. Ключовим її рушієм був український народ і його політична еліта, що еволюціонувала від ідей політичної автономії та федерації до усвідомлення власної державної незалежності.  Революція була явищем загальноукраїнським. У всіх регіонах розвивався національний рух, створювалися та діяли українські органи влади, політичні партії та громадські інституції, відроджувалася культура.  Цікаво, що термін “Українська революція” був уведений в обіг самими учасниками подій. Це визначення є в працях Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Дмитра Дорошенка та інших діячів доби. Радянська історіографія старанно викорінювала цю дефініцію та поширювала свої поняття – “Велика Жовтнева соціалістична революція” та “Громадянська війна”. Усе, що не вписувалося в рамки “генеральної лінії партії”, подавалося як “контрреволюційне” та “буржуазне”. Проте, тим часом українські історики в діаспорі досліджували Українську революцію 1917–1921 років. Їх роботу продовжили вітчизняні науковці в незалежній Україні.

Етапи революції 1917–1921 років 

  • березень 1917 – квітень 1918. Утворення та діяльність Української Центральної Ради, проголошення її Універсалів;
  • 29 квітня – 14 грудня 1918. Правління гетьмана Павла Скоропадського;
  • грудень 1918 – листопад 1921.  Встановлення влади Директорії УНР, розгортання та придушення масштабного повстанського руху.

Доба Української Центральної Ради (березень 1917–квітень 1918)

Перший етап Української революції розпочався відразу після перемоги російської Лютневої революції у Петрограді. В цей час у Києві було створено  національний представницький орган – Українську Центральну Раду (УЦР). Після Всеукраїнського національного конгресу вона з київської організації перетворилася на загальноукраїнську.  У І Універсалі УЦР заявила про політичну мету – здобуття української автономії у складі демократичної федеративної Російської республіки. Автономна Україна мала включати території, де українці становлять більшість населення.  ІІ Універсалом Центральної Ради утворено виконавчий орган влади – Генеральний Секретаріат.  У багатьох містах колишньої імперії відбувалося українське національне піднесення. Українці, що входили до частини Російської імператорської армії та Російського імператорського флоту, збиралися на мітинги, “українізувалися” та визнавали УЦР.  Після захоплення в Петрограді влади більшовиками надії на демократичний устрій Росії поступово розвіялися.  ІІІ Універсалом УЦР проголосила Українську Народну Республіку (УНР). Майже відразу вона зазнала більшовицької агресії з боку Росії. У розпалі бойових дій УЦР проголосила незалежність УНР (ІV Універсал). Незважаючи на героїзм під Крутами та в інших нерівних боях, українські війська відступили. УНР уклала перший в новітній історії України міжнародний договір у Бресті. Дипломатичне визнання та військова допомога Центральних держав зміцнили УНР і дали змогу відвоювати окуповані більшовиками території.

Доба Гетьманату (квітень–грудень 1918)

Здобувши владу, гетьман Павло Скоропадський скористався нетривалим мирним періодом для зміцнення основ української державності. В період Гетьманату була розбудована дієва регіональна адміністрація. Вона контролювала найбільшу за весь час Української революції в територію, а також вела перемовини про входження до складу Української Держави Криму та Кубані. Українська Держава була визнана 30 країнами.  За гетьмана в Україні було відкрито Кам’янець-Подільський університет, засновано Академію наук, закладено основи Української автокефальної православної церкви, здійснено інші важливі починання. Амбітна військова реформа не була завершена через несприятливу зовнішню та внутрішньополітичну ситуацію. Здобутками державотворення періоду Гетьманату скористалася відновлена УНР.

Доба Директорії (грудень 1918–листопад 1921)

Директорія відновила республіканський лад і демократичне правління в Україні. Акт Злуки Української Народної Республіки із Західно-Українською Народною Республікою засвідчив волю українського народу до Соборності. Скликаний Директорією Трудовий конгрес, забезпечив широку представницьку основу української влади. У Паризькій мирній конференції, де вирішувалася доля учасників Першої світової війни, взяла участь українська делегація.  Увесь цей період УНР вела важкі бої за незалежність і територіальну цілісність. Разом із Галицькою армією, Армія УНР демонструвала героїзм і не капітулювала навіть тоді, коли під українським прапором залишалися кілька невеликих повітів. Контрнаступи березня 1919-го, Офензива на Київ–Одесу, Перший Зимовий похід засвідчили волю до боротьби. Укладання Варшавської угоди заклало фундамент тривалого українсько-польського альянсу і надало примарний шанс на перемогу навесні 1920 року. Проте навіть кинуті союзником напризволяще  українські вояки не полишали спроб закріпитися на рідних землях. До листопада 1921 року тривав масовий повстанський рух.

Західно-Українська Народна Республіка (листопад 1918–липень 1919)

Розпад Австро-Угорської монархії, прозваної “клаптиковою імперією”, відкрив шлях до незалежності її народів. Галичина – східна частина австрійського коронного краю – від початку стала ареною суперництва українського та польського національно-визвольних рухів. Права на неї заявили одночасно Українська національна рада та Польська ліквідаційна комісія. Українці Закарпаття та Північної Буковини тяжіли до своїх братів-галичан, але їхні землі також були об’єктом зазіхання сусідніх народів і держав.  Змагання за першість у Львові виграли українці, які швидко і рішуче встановили контроль над краєм. Ці події увійшли в історію як Листопадовий чин. Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії запроваджував назву нової держави – Західно-Українська Народна Республіка. Однак закріпити успіх галичани не змогли. Після місяця затятих боїв українці були змушені залишити свою столицю. Утворився протяжний українсько-польський фронт. Спочатку бої носили позиційний характер. Це надало змогу ЗУНР облаштувати державні справи: провести реформи, сформувати дієвий уряд, адміністрацію, військо.  Допомога Києва, на яку розраховували державні мужі ЗУНР, підписуючи Акт Злуки 22 січня 1919 року, не допомогла виграти війну з Польщею. Зміцнілі польські війська за підтримки переможної Антанти окупували майже всю Східну Галичину. Відчайдушний контрнаступ – Чортківська офензива – лише ненадовго виправив ситуацію. Врешті уряд і армія ЗУНР були змушені перетнути Збруч і об’єднатися із силами Директорії на Поділлі.  У 1921 році після кількох воєн радянської Росії з УНР майже вся територія України опинилася під контролем окупанта. Ризький мир, підписаний у березні того ж року між радянськими урядами Росії й України та Польщею, фактично поховав самостійницькі плани урядів УНР і ЗУНР. Раніше, 1918-го Румунія окупувала Буковину, 1919-го до Чехо-Словаччини відійшло Закарпаття. Долю Східної Галичини було вирішено 1923 pоку на Паризькій конференції – її приєднано до Польщі.  Попри те, що до середини 1920-х років усі землі сучасної України опинилися під владою чотирьох держав, питання єдності української нації вже ніколи не ставилося під сумнів. Саме під час Української революції було проголошено незалежність України, продемонстровано можливість цивілізованого демократичного збирання територій в єдину суверенну державу. Це був вагомий і багато в чому трагічний досвід державницько-правової розбудови України.  Українській політичній еліті не вдалося повною мірою втілити в життя ідею відродження державності. Це обумовлено не лише зовнішніми геополітичними чинниками, небажанням держав – переможниць у Світовій війні бачити Україну самостійною, а й проблемами внутрішнього характеру. Йдеться про недостатню консолідацію суспільних верств, гострі ідейні протиріччя політичної еліти, недооцінку значення збройних сил у захисті державного суверенітету, кволість мобілізаційних зусиль урядів, прорахунки у виборі стратегічних союзників.


За матеріалами УІНП

1-10 of 18