Головна‎ > ‎

Єдиний день інформування


До Міжнародного дня визволення в’язнів фашистських концтаборів

опубліковано 16 квіт. 2018 р., 03:06 isp web   [ оновлено 16 квіт. 2018 р., 03:09 ]

До Міжнародного дня визволення в’язнів фашистських концтаборів


        Щорічно, 11 квітня світ відзначає Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів. Саме в цей день в 1945 році в’язні Бухенвальда підняли повстання проти нацистів та вибороли свою свободу й отримали шанс на життя.
        Широке поширення концентраційні табори отримали у фашистській Німеччині. У них містилися, як правило, антифашисти, передусім комуністи, соціал-демократи, профспілкові діячі, а також особи, які переслідувалися за расовими, релігійними, соціальними та іншими мотивами.
        Перший концтабір у Німеччині був створений поблизу Дахау в березні 1933 року. До початку Другої світової війни в тюрмах і концтаборах Німеччини перебувало 300 тис. німецьких, австрійських і чеських антифашистів. У наступні роки гітлерівська Німеччина на території окупованих нею європейських країн створила гігантську мережу концентраційних таборів, перетворених на місця організованого систематичного вбивства мільйонів людей.
        Централізована система фашистських концтаборів призначалася для фізичного знищення цілих народів, в першу чергу слов’янських; тотального винищення євреїв, циган; нещадної експлуатації в’язнів в якості робочої сили. Концентраційні табори оснащувалися душогубками, газовими камерами та іншими засобами масового винищення людей, крематоріями. Були створені табори смерті, де ліквідація в’язнів йшла безперервним і прискореним темпом, де ув’язнені жили не більше трьох – шести місяців: там розповсюджувався наказ про «умертвіння роботою».
        Концтабір Бухенвальд був побудований поблизу міста Веймара і почав функціонувати 19 липня 1937 року. За 8 років близько 239 тис. осіб були в’язнями Бухенвальда. Спочатку це були німецькі політв’язні, пізніше, в роки Другої світової війни, представники багатьох інших національностей. Багато ув’язнених загинуло вже в період будівництва табору, яке велося без використання механізмів. Ув’язнених експлуатували також власники великих промислових фірм, чиї підприємства були розташовані в районі Бухенвальда (Сіменс, Юнкерс та ін.). Близько 10 тис. ув’язнених було страчено в Бухенвальді, в тому числі майже 8,5 тис. радянських військовополонених. Всього ж в Бухенвальді замучено 56 тис. ув’язнених 18 національностей. Особливо багато ув’язнених загинуло у філії Бухенвальда Дора, де в підземних приміщеннях виготовлялися ракетні установки «Фау». Табір був розташований поблизу міста Нордхаузен в Німеччині.
        11 квітня 1945 року в’язні Бухенвальда, дізнавшись про підхід союзних військ, успішно здійснили збройне повстання, обеззброїли і захопили в полон більше 800 есесівців і солдатів охорони, взяли в свої руки керівництво табором. Тільки через дві доби американські війська, які знаходилися поблизу, дісталися табору. Здійснивши повстання, в’язні Бухенвальда врятувалися від знищення, так як гітлерівська влада напередодні віддали наказ про фізичне винищення усіх ув’язнених.
        Крім Бухенвальда і Дора існували й інші концтабори: Освенцім, Майданек, Маутхаузен, Штутгоф, Заксенхаузен, Треблінка. З 18 млн громадян країн Європи, що пройшли через табори різного призначення, в тому числі і концентраційні табори, було знищено понад 11 млн чоловік. Система концтаборів у Німеччині була ліквідована разом з розгромом гітлеризму, засуджена вироком Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі.

 

УКРАЇНСЬКА ВЕСНА 1918 РОКУ: У БОРОТЬБІ ЗА ОЛЕКСАНДРІВСЬК (ЗАПОРІЖЖЯ)

опубліковано 30 бер. 2018 р., 00:13 isp web   [ оновлено 30 бер. 2018 р., 00:13 ]

Юрій Щур

кандидат історичних наук,

директор Запорізького науково-дослідного центру «Спадщина»

 

 

УКРАЇНСЬКА ВЕСНА 1918 РОКУ:

У БОРОТЬБІ ЗА ОЛЕКСАНДРІВСЬК (ЗАПОРІЖЖЯ)


https://drive.google.com/a/en.gov.ua/file/d/14vbp4snTMNf4ACtWejsOaY3_3bmcTqlq/view?usp=drive_web

        Однією із недостатньо вивчених сторінок історії нашого краю є події доби Української революції. До 1991 р., із зрозумілих причин, перевага надавалася висвітленню проблеми становлення радянської влади в Олександрівську та на території теперішньої Запорізької області. Після проголошення незалежності України акценти дещо змістилися: актуальності набула історія селянського повстанського руху, очолюваного уродженцем Гуляйполя Н. Махном. Тогочасні події в Олександрівську, пов’язані із Українською народною республікою та Українською Державою П. Скоропадського, певний час залишалися на периферії історичних досліджень.

Завдяки ґрунтовним дослідженням запорізьких істориків Г. Турченко, В. Бондаренка й інших ситуація поступово вирівнюється. Вважаємо, що у зв’язку із появою Указу Президента України «Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917 – 1921 років» та затвердженням Урядом плану заходів з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917 – 1921 років та вшанування пам’яті її учасників на період до 2021 року таких робіт має бути ще більше.

На нашу думку, однією з ключових подій Української революції на території Запорізького краю є боротьба за місто Олександрівськ під час наступу українських військ на Крим весною 1918 р. та перебування на Запорожжі січових стрільців та бійців із Кримської групи Армії УНР.

Після потужних подій національного відродження у Олександрівську, що відбулися 1917 р., місто 2 січня 1918 р. було зайняте прибулими загонами червоногвардійців. Разом із тим, командувач більшовицьких військ В. Антонов-Овсієнко відмічав, що Олександрівськ був «прочно занят (лишь) к 15 января». До міста прибув 1-й Петроградський загін на чолі із Поляковим[1]. Розпочалися розстріли й репресії. У лютому 1918 р. була заборонена діяльність церкви. Невдоволення нової влади викликала панахида за Т. Шевченком. Як згадував житель Олександрівська Г. Гордієнко: «Тоді в очах совєтської влади Шевченко був таким самим «контрою» як напр. і Грушевський, тоді большевицькі банди ще виколювали очі на портретах Шевченка й самі портрети його профанували, дерли, топтали їх». На фоні такої ситуації, у Олександрівську виникла підпільна організація Вільного козацтва, яка готувала збройне повстання. Очолювали підпілля українські старшини І. Сорін, І. Марків та А. Гребенник. Через раптовий відступ більшовиків з міста, повстання не відбулося[2].

У лютому 1918 р., після укладення Берестейського миру між УНР та Центральними державами на Наддніпрянщину вирушили австрійські та німецькі війська для допомоги Армії УНР у боротьбі з більшовиками. У складі австрійської армії перебував полк Українських січових стрільців, який у першій половині квітня, пройшовши Одесу, Херсон та Нікополь, прибув під Олександрівськ. У с. Нижнє Тарасівське селяни розповіли січовим стрільцям, що у с. Біленьке знаходиться більшовицька залога. В цьому напрямку виїхала одна чота як передня сторожа. До бою не дійшло, оскільки на той час більшовики вже залишили населений пункт. Стрілецькі сотні увійшли до Біленького при звуках церковних дзвонів, їх зустрічали місцеві жителі та загін Вільних козаків. Останні надали інформацію, що в Олександрівську знаходиться сильна більшовицька залога, в якій однак панував нелад. Здавалося, що місто неважко зайняти швидким наступом.

Командуючий січовими стрільцями сотник О. Микитка 13 квітня 1918 р. прийняв рішення атакувати Олександрівськ силою лише одного куреня. До цієї операції долучилися біленьківські вільні козаки силою близько 30 осіб. Випливши від Біленького на пароплавах, бійці УСС висадилися на берег на відстані близько 3-х кілометрів від Південного вокзалу[3]. Один з учасників описуваних подій М. Заклинський місцем висадки січових стрільців називає Канкринівку[4] (передмістя Олександрівська)[5].

Одна сотня УСС із відділом вільних козаків проводила успішну операцію на залізничну станцію, втративши одного вбитого (стрілець М. Ярема) і декількох ранених. На наступний день наступ було продовжено силою цілого куреня. Під час бою більшовики отримали значне підкріплення й перейшли у контратаку, оточивши з флангів стрілецькі сотні. Січові стрільці були змушені повернутися до Біленького. Загиблого стрільця поховали неподалік від села, «на високій козацькій могилі»[6]. На похорони стрільця зійшлося все село. Місцевий хор під керівництвом вчителя відспівав шевченків «Заповіт»[7].

Тим часом, попри успіх у бою із січовими стрільцями, більшовицьким частинам втримати Олександрівськ все одно не вдалося. На заваді цьому стали частини кримської групи Армії УНР, які після короткого бою зайняли місто 16 квітня. До складу групи підполковника П. Болбочана, яка була направлена зайняти Кримський півострів і захопити Чорноморський флот, на той час входили 2-й Запорізький, 1-й кінний полк ім. К. Гордієнка, інженерний курінь, кінно-гірський гарматний дивізіон, три польові і одна гаубична батареї, автоброньований дивізіон і два бронепоїзди (всього – понад 5 тис. бійців)[8]. Одним із бронепотягів, який брав участь у звільненні Олександрівська, командував майбутній генерал-поручник П. Шандрук[9].

Більшовицькі частини намагалися відступити до Мелітополя, але через захоплення їх супротивниками Канкринівки й пошкодження залізничної колії, були змушені відійти в сторону Волновахи[10].

До Олександрівська одночасно із групою («Запорожцями») П. Болбочана увійшли січові стрільці під загальною командою В. фон Габсбурга (серед українців більш знаного під ім’ям «Василя Вишиваного»). На пропозицію міської управи Олександрівська обидві військові формації влаштували парад. УСС вирушили з півдня, а Запорожці з півночі. Поперед січових стрільців йшла церковна процесія з хоругвами, духовенством і керівництвом міста. Назустріч їхав П. Болбочан, за ним – оркестр, потім йшов 2-й Запорізький полк, далі – 1-й кінний полк ім. К. Гордієнка, за ним гарматний полк, Кінногірський дивізіон О. Алмазова, бронеавтомобілі. Після зустрічі обох колон відбулося урочисте шикування, по завершенню якого відбувся спільний парад, який приймали полковник П. Болбочан та архікнязь В. фон Габсбург в присутності міського голови[11]. Під час заходу виступали, зокрема, курінний ад’ютант УСС П. Франко, який розповів про січове стрілецтво та його участь у війні, представник УЦР Короленко та січовий стрілець М. Заклинський[12].

Не затримуючись в Олександрівську, кримська група вирушила до місця свого безпосереднього призначення. До запорожців приєдналися деякі жителі Олександрівська та окремі групи січових стрільців.

Після вибуття кримської групи із Олександрівська у місті залишилися січові стрільці та кілька невеликих австрійських технічних відділів. Команда групи В. фон Габсбурга також знаходилася тут. У місті також було залишено одну сотню 2-го Запорізького полку під командуванням сотника Гемпеля, якого призначено комендантом Олександрівська.

В. фон Габсбург у своїх спогадах писав: «Теріторія давного Запорожжя має несподівано свідоме українське населення. Я говорив з селянами, особливо в околицях Царицинського Кута[13], і переконався, що традиція українського козацтва там дуже жива. В усім пробивається у них та старина. Багато [хто] оповідає, що його дід чи прадід був на «Січі». Кожний гордиться цим, що він з вольного козацького роду»[14]. У листі до А. Шептицького архікнязь із захопленням писав про своє перебування у Запорізькому краї: «Я знову із хоробрими легіонерами на «Запоріжжі», тут так чудово! Тут люди дійсно впевнені в собі, справжні українці, і вони все ще досить ретельно дотримуються всіх запорізьких традицій, я щасливий тут знаходиться…»[15].

З перших днів перебування у Олександрівську січові стрільці включилися до громадського українського руху, допомагаючи місцевим активістам організовувати політичну, військову та освітню галузі. Стрільці викладали на курсах українознавства для залізничників, займалися упорядкуванням бібліотеки «Просвіти», співпрацювали з місцевими українськими газетами, зокрема тижневиком «Січ». У міському парку проходили гуляння при звуках стрілецького оркестру. Навколишні села запрошували УСС до себе і спільно організовували читальні, освітні гуртки, театральні вистави[16].

Після завершення бойових операцій у Криму на територію краю повернулася 1-ша Запорізька дивізія П. Болбочана. Спершу вона дислокувалася у Мелітополі, а пізніше – в Олександрівську[17]. У Царицинському Куті на постої перебував 3-й гайдамацький полк, очолюваний В. Петрівим, пізніше – військовим міністром УНР[18].

Генерал В. Петрів у своїх спогадах про похід Запорізької дивізії на Крим згадував, як на Великому Лузі біля Хортиці місцеве населення вітало В. фон Габсбурга. На зустріч січових стрільців із дивізійниками з’їхалося багато людей із навколишньої місцевості. Дивізія, яка поверталася із Криму, везла із собою імператорську карету, забрану із резиденції Романових у Ялті. Командування дивізії, посадивши до карети Габсбурга, їхало поруч на конях, у супроводі дивізійних кіннотників: «карета, запряжена шестірнею, гналася Великим Лугом серед веселих окликів вояцтва й зібраного народу. Летіли вгору шапки козацькі, шуміло море голов і не втихало радісне «Слава»!»[19].

Зусиллями старшин Запорізького корпусу була створена селянсько-гайдамацька трупа, яка готувала постановку «Назара Стодолі», «Гостя з Запорожжя» та інших вистав. Гайдамаки створювали в селах мандрівні бібліотеки, поширювали українські книжечки серед жителів краю тощо. М. Заклинський згадував, що попит на українську книжку був величезний. Хоча книги, привезені із Києва, коштували дорого – їх розкуповували умить. З Олександрівська забирали книги сільські кооперативи та одразу ж знаходили для них покупців. До місцевих бібліотек та книгарень також надходили книги із Галичини, їх привозили бійці УСС. Ці книги були втричі, або й вчетверо дешевшими й розходилися дуже швидко[20].

Значного розголосу на Запорожжі отримало гайдамацько-селянське свято, яке відбулося на початку травня 1918 р. за участю Запорозького корпусу та січових стрільців у с. Царицинський Кут. Тут були присутні гості із навколишніх сіл, Павлограда, Олександрівська та Мелітополя. У програмі був військовий парад, спільний обід селян і війська, вистава, масові гуляння. Була організована лотерея на користь місцевої української читальні, прибуток від якої склав понад 5 тис. крб. (передано в розпорядження сільської «Просвіти»)[21]. Найбільше гості свята були вражені джигітовкою гайдамаків. Вони вважали себе козаками і плекали козацькі традиції верхової їзди. Стандартний трюк вимагав від вершника підняти із землі шапку, несучись на повній швидкості. Показували гордієнківці й інші трюки: скакали при боці коня, прикидаючись мертвими; ухилялися від стріл і пострілів вогнепальної зброї; деякі скакали під конем. Вони могли розвернутися в сідлі, спереду назад, під час того, як їх коні неслися галопом тощо. У абсолютному захваті від побаченого перебував і В. фон Габсбург[22].

Для запорожців та січових стрільців олександрівська «Просвіта» організувала кілька екскурсій на Хортицю. Перша з них відбулася 18 червня 1918 р., за кілька днів до переїзду 2-го Запорізького полку, при якому був П. Болбочан, із залізничної станції до с. Вознесенка, що розташовувалося за 2 версти на захід від Олександрівська[23]. За спогадами безпосереднього учасника цих подій сотника Армії УНР олександрівця Никифора Авраменка, «Вознесенка невелике в 450-500 дворів село розположене на високому узгірюю, на місці колишнього Запорожського зимовника. На південь під горою, Дніпро несе широкі весняні води і огортає в батьківських обіймах острів Хортицю, одне з місць, де колись Старе Славне Запорожське Козацтво мало свою столицю, де перший його отаман Князь Байда-Вишневецький, заснував сильну Січ і в 1530 роках відбився від Кримського Хана. Де потім другий славний Кошовий Шах заклав сильну фортецю; де колись наші перші князі, йдучи в поход на Царьгород, спочивали та приносили жертву богам за щасливу подорож через пороги, або за удатний похід, повертаючись з Візантії»[24].

До Хортиці запорожці добралися пароплавом «Кочубей». Висадившись на берег в німецькій колонії, «звідтіля з оркестром спереду полк рушив на північну сторону. Там до нашого часу збереглися рови з невеликим редутами, могили та ями, будовані за часів Байди-Вишневецького. … Дорогою пройшли мимо великої скелі, що звалася “Вошивою”. На “Вошивій” скелі збудовано сильний редут Гетьманом Шахом. Цей редут, нависши над Дніпром, тримав колись під гарматним і мушкетним вогнем на цілу верству весь Дніпро. Зупинився полк біля високого хреста на північній стороні острова. Хрест поставлено на найвищому місці по наказу, як каже на ньому надпись, земского начальника Н. району Катеринославського повіту, “на місці бувшої Запорожської церкви”. Од хреста починається низка редутів, що захищають Хортицю з західнього краю; чудовий навкруги краєвид. На північ видно високі скелі, що здавлюють Дніпро. Це місце зветься по запорожському “Вовче горло”, по татарському “Кічкас”, – бурхлива вода. На схід видно в долині м. Олександрівськ в садках і парках, на північ Великий Луг Запорожський, як зелене море і широкий-широкий Дніпро, що нарешті вирвавшись з кам’яних обіймів, розливається, проминувши Хортицю, на кілька верст»[25].

Відвідування Хортиці було яскравим епізодом перебування Запорізького полку в Олександрівську. Один із учасників екскурсії у своєму щоденнику занотував: «Острів Хортиця лежить низче порогів. Уявляє із себе величезну гранітову скелю. Віками Дніпро наносив на камінь мулу, а вітри пиляки, піску, листя з берегів і т. и. Дякуючи цьому наросла товста кора грунту. Завдовжки Хортиця 9 верст, заширока – 1-3 верстви. Північна сторона висока і обірвана над водою; чим далі на південь, себ-то вздовж до другого кінця, стає нижча. Найвище місце це голова Хортиці де стіна над водою досягає 30о. Вся площа вкрита рослинами. Горішня травою, середня сосновим бором, посадженим років 30 назад, і південна лугом, лозами, вербами, дубиною і осокорами. Росте одиноко багато груш. Засівається хлібом порівнюючи невелика частина площі, щось 700 десятин. Решта випасається худобою, або засаджується баштанами. Кольонія Німців в 20-30 дворів, являється господарем Хортиці. Живуть Німці добре, чисто. Порозводили добрі садочки, закріпили сипучі піски верболозом і насадили бір. В більшості ці Німці виходці з Саксонії»[26].

Наступний похід на Хортицю відбувся 29 червня і мав на меті вшанування полеглих предків. Цього разу, поруч із дерев’яним хрестом, було встановлено залізний із написом: «Сей хрест – знак щирої любови і вдячної памяти орлам небіжчикам Запорожської Січі від вірних нащадків їх, козаків 2-го Запорожського пішого полку, який, після довгого поневолення прийшов сюди перший з отаманом Болбочаном, як організована українська бойова частина і приніс з слізьми радости молитовне синовне привітання незабутнім славним предкам. 29 червня, р. Божого 1918». Хрест був освячений полковим пан-отцем М. Мошнягою, після чого він провів під відкритим небом Службу Божу та панахиду за упокій душ померлих і загинувших у боях січовиків. Наступною була промова Болбочана, після якої разом із жителями навколишніх сіл, які були присутні на заходах, було влаштовано «бучні поминки прадідам – Запорожцям»[27]. Беззмінним екскурсоводом для запорожців та січових стрільців під час прогулянок по Хортиці був олександрівський краєзнавець Я. Новицький[28].

Крім національно-культурницького, розвивався і український мілітарний рух. У квітні 1918 р. у Олександрівську розпочалося формування 2-ї Самокатної сотні 2-го Запорізького пішого полку Запорізького корпусу. На гроші місцевих жителів її формував сотник Ширяй. Протягом двох тижнів до її складу записалося 150 юнаків вчительської семінарії, чоловічої гімназії та навколишніх сіл. У сотні було 14 кулеметів та 14 самокатів.

Гетьманський переворот 29 квітня 1918 р. українські військові частини, дислоковані в Олександрівську, зустріли вороже. 2-га Самокатна сотня відмовилася присягати Українській Державі гетьмана П. Скоропадського і через два дні після огляду військовим міністром Рогозою Запорізького корпусу в Олександрівську була розформована. Козаки й старшини перейшли до інших частин, або розійшлися по домівках[29].

Після перевороту провідну роль у суспільно-політичному житті почали відігравати заможніші, здебільшого русифіковані верстви населення. Відповідно до своїх уподобань, вони почали пристосовувати до себе оточуюче середовище, надаючи йому вигляду дореволюційних часів. Українізація Олександрівська призупинилася. Написи на крамницях, які ще були українські – зникали, залишалися російські[30]. Тюрма в Олександрівську заповнилася свідомими робітниками, селянами, вчителями[31].

Під впливом негативного відношення до П. Скоропадського, політичні сили Олександрівська, роз’єднані суперечками, почали об’єднуватися. Вільне козацтво під командуванням І. Оліфера готувалося до збройного виступу проти представників нової влади, коли останні почали з’являтися у місті й вимагати визнання нової держави. На вимогу гетьманського повітового старости, щоб Вільні козаки склали зброю, останні зібралися у своїй казармі й обставили її кулеметами. Можливий збройний конфлікт було зведено нанівець січовими стрільцями, які, хоч і не були прихильниками П.Скоропадського, реальніше оцінювали політико-військове становище. Вони краще знали німецьку силу, впливи та їх плани. Було чітке розуміння, що за умови німецької підтримки гетьману, відокремлений виступ проти нього не матиме успіху й закінчиться розгромом повстанців. І. Оліфер прислухався до думки січових стрільців, розпустив свій відділ, а сам виїхав із Олександрівська[32].

Через кілька тижнів після гетьманського перевороту по всій території України розпочалася реставрація поміщицького землеволодіння. На села вийшли німецькі, австро-угорські та офіцерські карні відділи, які контролювали ці процеси та займалися реквізицією сільгосппродукції. Селянство, доведене до відчаю, почало об’єднуватися у повстанські загони і чинити опір. Були спроби залучити до протиселянських операцій відділи січових стрільців. Зокрема, з Олександрівська було вислано одну сотню УСС у околиці Дніпрових порогів. На початку операції керівництво стрільців зауважило, що з селянами воювати відмовляється. Протекція В. Габсбурга дозволила «зам’яти» цей непослух наказам керівництва і проти УСС не були вжиті дисциплінарні заходи. Прибувши на вказане місце, січові стрільці налагодили зв'язок із повсталими, і «зібравши так собі про око, дещо попсованої зброї й харчів, повернулися до Олександрівська. Так само поступали на виправах стрільці й опісля»[33].

Зростаюче невдоволення державою П. Скоропадського породжувало різні опозиційні течії та рухи, які по іншому бачили майбутнє України. Серед певних українських кіл, зокрема Запорізької дивізії, визріла ідея проголосити Гетьманом України саме В. Габсбурга. Цю ідею підтримував і П. Болбочан, який був готовий надати свої війська для реалізації цього задуму. В силу різних обставин, зокрема й через несприятливу політичну ситуацію, архікнязь Габсбург цю ідею відкинув. Для Болбочана ж ця історія ледь не мала фатальні наслідки: одного дня Україну облетіла вістка, що командир Запорізької дивізії підняв повстання проти Скоропадського, захопив Олександрівськ і проголосив себе новим Гетьманом. Щоби залагодити справу, полковнику довелося терміново їхати до Києва[34].

Нерозважлива політика П. Скоропадського призвела до масових селянських повстань. Австрійське військове командування, вражаючи на національність січових стрільців та знаючи про їх вплив серед місцевого населення, вирішило використати Легіон УСС для заспокоєння повсталого селянства в околицях Єлисаветграду[35]. В першій половині червня туди з Олександрівська було відправлену усю групу архікнязя В. фон Габсбурга[36].

У Олександрівську, після виїзду січових стрільців, далі зріло невдоволення політикою П. Скоропадського. За спогадами одного з учасників революційних подій Г. Гордієнка, населення Олександрівська всіх національностей слабо підтримувало Українську Державу. Не дивно, що повстання Директорії УНР знайшло активну підтримку серед місцевого населення. У листопаді 1918 р. семінаристи і вільні козаки без бою роззброїли Державну варту. Олександрівськ опинився у руках повстанців, а з довколишніх сіл почали прибувати значні повстанські загони, але вони були погано організовані і озброєні. З кадрів 47-го пішого полку почав формуватися Хортицький полк армії УНР.

Після здобуття влади в Олександрівську представники Директорії УНР оголосили мобілізацію молоді у військо. Прибуло багато молодих людей, які бажали захищати незалежність України, але відчувався брак грошей на їх утримання, зброю, одяг. Мобілізована молодь почала розходитися, а Хортицький полк відійшов із міста. Вільне козацтво, піддавшись агітації махновців, роззброїло старшин і вступило до Революційної повстанської армії України Н. Махна. Незабаром до Олександрівська повернулася радянська влада[37].



[1] Антонов-Овсиенко В. Записки о гражданской войне. – М.: Высший Военный Редакционный Совет, 1924. – Т. 1: Октябрь в походе. – С. 117.

[2] Бондаренко В. Гаврило Гордієнко – вільний козак з Олександрівська, науковець і громадсько-політичний діяч української діаспори // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – Запоріжжя: ЗНУ, 2010. – Вип. XXVIII. – С. 157.

[3] Думін О. Історія Лєгіону Українських Січових Стрільців. 1914-1918. – Львів: Червона калина, 1936. – С. 253.

[4] Тепер у межах Південного мікрорайону м. Запоріжжя.

[5] Заклинський М. Стріча УССів із Запорізькою дивізією (З воєнних спогадів) // Новий час. – 1935. – 30 січня.

[6] Ймовірно, мова йде про один з курганів доби енеоліту-бронзи, як розташовані в околицях Біленького.

[7] Ріпецький С. Українське січове стрілецтво: визвольна ідея і збройний чин [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.exlibris.org.ua/uss/part3.html

[8] Турченко Г. Південна Україна на зламі епох (1914-1922 рр.). – Запоріжжя: Просвіта, 2005. – С. 110.

[9] Шандрук П. Німецькі «союзники», большевики і білогвардійці // Свобода. – 1958. – 29 травня.

[10] Селезньов Ф. Олександрівськ у дні революції // Жовтень на Запоріжжі: збірник спогадів учасників боротьби за встановлення і утвердження Радянської влади на Запоріжжі. – Дніпропетровськ: Промінь, 1969. – С. 45-46.

[11] Рахальський І. Зустріч УССів із Запорожцями // Свобода. – 1955. – 8 квітня.

[12] Заклинський М. Стріча УССів із Запорізькою дивізією …

[13] Тепер – с. Приморське Василівського р-ну Запорізької обл.

[14] Мемуари Вільгельма Габсбурга, Полковника УСС, начало писання їх 28/ІХ-1919 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.web.archive.org/web/20070220141347/http://spilka.webua.org/library/habsburg.html

[15] Терещенко Ю., Осташко Т. Український патріот із династії Габсбургів: Науково-документальне видання. – К.: Темпора, 2011. – С. 36-37.

[16] Турченко Г. Південна Україна на зламі епох… – С. 149.

[17] Горак С. Славетний командир «запорожців». Полковник Петро Болбочан: таємниці життя і боротьби українського воєначальника // День. – 2008. – 18 квітня.

[18] Мемуари Вільгельма Габсбурга, Полковника УСС, начало писання їх 28/ІХ-1919…

[19] Гірняк В. Полк. Василь Вишиваний. – Вінніпег: Видання Д. Микитюка, 1956. – С. 27.

[20] Турченко Г. Південна Україна на зламі епох… – С. 145, 148-149.

[21] Турченко Г. Українські січові стрільці на Запоріжжі // Воєнна історія Наддніпрянщини та Донщини. Збірник наукових праць. – К., 2011. – С. 287.

[22] Снайдер Т. Червоний князь: монографія. – К.: Грані-Т, 2011. – С. 101.

[23] Тепер у межах м. Запоріжжя.

[24] Шемет С. Полковник Петро Болбочан: замітки до історії Запорожського Корпусу 1917-1919 рр. // Хліборобська Україна. – Відень: Видання Українського Союза Хліборобів-Державників. – Кн. Четверта. – Рік 1922-1923. – Зб. VII-VIII. – С. 208.

[25] Шемет С. Полковник Петро Болбочан … – С. 208-209.

[26] Шемет С. Полковник Петро Болбочан … – С. 209.

[27] Шемет С. Полковник Петро Болбочан … – С. 208-210.

[28] Заклинський М. Українські Січові Стрільці в Східній Україні // Свобода. – 1951. – 30 січня.

[29] Бондаренко В. Гаврило Гордієнко – вільний козак з Олександрівська… – С. 157.

[30] Турченко Г. Південна Україна на зламі епох… – С. 138-139.

[31] Ріпецький С. Українське січове стрілецтво: визвольна ідея і збройний чин [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.exlibris.org.ua/uss/part3.html

[32] Гірняк В. Полк. Василь Вишиваний… – С. 16.

[33] Думін О. Історія Лєгіону Українських Січових Стрільців… – С. 259.

[34] Горак С. Славетний командир «запорожців»…

[35] Тепер – Кропивницький.

[36] Думін О. Історія Лєгіону Українських Січових Стрільців… – С. 259.

[37] Бондаренко В. Гаврило Гордієнко – вільний козак з Олександрівська… – С. 157. 

До 204-ї річниці від дня народження Т.Г.Шевченка

опубліковано 4 бер. 2018 р., 22:55 isp web   [ оновлено 4 бер. 2018 р., 22:56 ]

До 204-ї річниці від дня народження Т.Г.Шевченка

 


 

Важко переоцінити значення творчості Тараса Шевченка для української літератури. Цей національний поет глибоко розкрив душевне багатство українського народу, осмислив минуле, сучасне й майбутнє України.

Творчість Шевченка стала духовною основою формування сучасної української нації, тому що для українців всіх наступних поколінь Великий Кобзар став могутнім джерелом національної свідомості, символом України.

Творчість Тараса Шевченка воістину багатогранна й невичерпна, вона відобразила в собі всі сторони життя української нації в різних часових пластах. Його прекрасні поеми «Причинна», «Катерина», «Наймичка», «Марія» зображують надзвичайно виразні й глибокі жіночі типи, українських жінок — закоханих і щасливих, зневажених і гордих, жінок-покриток і жінок-матерів, ладних віддати своє життя заради дитини. Образ жінки в поезії Т.Шевченка опоетизований, він є символом самої України, прекрасної й сумної Батьківщини Великого Кобзаря, яка дала йому непересічний талант, та не дала долі, так само як не могла дати долі своїй дитині покритка Катерина. Узагалі, до жінки-матері поет ставиться з любов’ю і повагою. І, можливо, жодному поетові після нього не вдавалося створити такі глибокі й правдиві у своїй простоті жіночі образи.

Громадянська лірика Т.Шевченка, зокрема його твори «Заповіт», «І мертвим, і живим…», «Сон», «Кавказ», відображає його позицію стосовно пануючих класів та простого народу, намагання відтворити у своїй творчості страждання пригнобленого селянства, його прагнення до волі й правди, обурення пригноблювачами, ницими у своєму прагненні безмірного визискування. Поет усією душею вболіває за свою Батьківщину та її народ, який у цьому «раї на землі» живе зовсім не райським життям.

Тарас Шевченко для українського народу не лише геніальний поет. Він — його сумління, совість, бунтівний розум, його ніжне щире серце, сповнене великою любов’ю і безмежним стражданням. Ось чому його люблять і шанують усі — незалежно від віку, естетичних уподобань, ідейних позицій.

У найважчі роки ідейного чи соціального розшарування, духовного звиродніння Великий Кобзар щоразу ставав прапором української нації, гаслом, її духовним маяком.

Витоки могутнього таланту Т.Г.Шевченка, звичайно, слід шукати в духовному житті українського народу — в його етносі, думах, героїчних і ліричних піснях, навіть оригінальна форма шевченківського вірша, так званий «коломийковий», а також «колядковий» вірші, запозичені ним з народної поезії. Але Шевченко не є таким собі канонізованим, спрощеним поетом з народу, простаком-селянином. Навряд чи він піднявся б до рівня найосвіченіших людей свого часу, у товариство яких увійшов з часом, якби не отримав належної освіти, не став справді інтелігентною людиною. Отже, Шевченко став не просто символом народного поета, але й символом сили потягу простої української людини до навчання, до опанування мистецтвом, світовою літературою.

Шевченко є для нас образом людини-правдошукача, людини творчої, непересічної у своєму поетичному й малярському таланті, людини настійливої в досягненні своєї мети, справжнього патріота, поета, який кожен свій поетичний рядок-думу спрямовував до рідної землі, рідного українського читача. Це справжній приклад для прийдешніх поколінь, приклад вірного служіння своїй Батьківщині.

Твори Великого Кобзаря перекладені багатьма мовами народів світу. Величезний вплив мала його творчість на розвиток культури західного та південного слов’янства. Поезії Шевченка дали високу оцінку у своїх творах І.Тургенєв, М.Некрасов, Л.Толстой, М.Добролюбов. «Кобзар» знайшов свого читача не лише в більшості країн Європи, але й далеко за її межами — в США, Канаді, Індії, Китаї, Японії, у багатьох інших країнах світу. І навіть Джон Ф.Кеннеді у свій час сказав: «Я радий, що можу додати свій голос до тих, що вшановують великого українського поета.

Багатьом Тарас Шевченко відомий як поет, дещо менше людей знає про нього і як про талановитого художника…

Так, Великий Кобзар – гордість української культури, але... віні гордість української національності, Людина з великої букви, патріот, подвиг який полягав передусім у тому, що він вивів поняття про свій народ, повернувши цьому поняттю його споконвічну єдність. Його неймовірна заслуга ще й у тому, що Шевченко підніс до загальнолюдського рівня Відроджувану літературу цього народу, а отже культуру і національну свідомість.

Ситуацію, яка панувала в Україні в Шевченківську добу вдало охарактеризував П.Куліш: «Суспільство, підпавши під чужоплемінну владу, неминуче деморалізується, доки беззавітно не визнає в ній охоронних засад благоустрою або не повстане проти них зі всією енергією відчуження». І саме завдяки Шевченку український народ вибрав останній варіант.

На питання про меті самостійності українського і пануючого тоді російського, сам Шевченко відповів: «У них народ і слово, і в нас народ і слово». В утвердженні суверенності свого народу і його духовності – в цьому теж великий подвиг Шевченка. Нині Україна самоутверджується для себе і для світу. Наш народ, як сказав Янка Купала, «хоче людьми бути». Саме цього хотів і Великий Шевченко, саме цій сокровенній меті присвятив життя. Його ідеал – Україна «сім’ї великої, сім’ї вольної, нової». Цьому присвячена вся його творчість, – увесь його безцінний скарб. Чимало було посаджено зернин незалежності України, але тільки Шевченкова проросла, і уже в нас з’явились перші бруньки. Плекаючи паросток далі, як можна забути Великого Садівника?! В цьому сучасність Шевченкова.

Якщо, відкривши навмання «Кобзар», прочитати будь-який вірш і переосмислити його глибинну суть в сучасних позиціях, одразу стає зрозуміло: поезія адресована саме нам, сучасникам, нащадкам творця. Наприклад, «Гайдамаки»: «Того ж батька, такі ж діти, – жити б та брататись», … «ні, не вміли, не хотіли…» І в цьому сучасність Шевченка.

Не дарма ж його називають пророком. Він був і є пророком. Навіть глибше, ніж у біблійному значені слова. Крім того, що Шевченко – затятий співець добра і справедливості, голос істини, совісті і честі – нам є відомі біблійні пророки – він доповнював їх глибшим розумінням людської душі, єднанням людини з людиною, з природою і світом духовно. А чи не цього не вистачає зараз нам, праправнукам Кобзаря?

І в цьому теж сучасність Шевченка. Синам свого народу він передав непорушні заповіти, і серед них перший і останній: «свою Україну любіть, Любіть її … во время люте, в останню тяжку минуту. За неї Господа маїть ». Чи не живемо ми в те саме «время», коли «Україна» під тиском глобалізації почне зникати зі свідомості народу. Який теж до речі під загрозою поляризації навколо чужого, перестануть бути тільки-но з’явилися українським народом? І в цьому теж сучасність Шевченка. Але зараз ми стверджуємось під гаслом Шевченка, під його ідеалом прагненню здобути національну самосвідомість і гідність.

В цьому вічність і невмируща пам’ять Шевченка.

До 100-річчя затвердження тризуба державним гербом Української Народної Республіки і запровадження гривні

опубліковано 2 бер. 2018 р., 23:38 isp web   [ оновлено 2 бер. 2018 р., 23:47 ]


До 100-річчя затвердження тризуба державним гербом

Української Народної Республіки і запровадження гривні

 

Сучасна Україна увібрала в себе державницькі традиції Української Народної Республіки, зокрема її державні символи (герб-тризуб, гімн “Ще не вмерла Україна”, синьо-жовтий прапор) та атрибути (грошова одиниця – гривня).

 

25 лютого 2018 року виповнюється 100 років, відколи тризуб став державним гербом УНР. Перед тим офіційно затвердили прапором торговельного флоту синьо-жовте полотнище. Воно сприймалося як національний стяг. Із початком Української революції також утвердився гімн “Ще не вмерла Україна”. Його виконанням завершувалося проголошення доленосних рішень. Важливим атрибутом держави є гроші. 1 березня 100 років тому Центральна Рада ухвалила закон про гривню.




Герб

 

Слово “герб” (походить від німецького erbe – спадок) означає емблема, спадковий знак, поєднання фігур і предметів, що виражає історичні традиції власника. Державний герб – це символ, який презентує країну як суверенну незалежну державу. Він зображується на офіційних документах, печатках, грошових і знаках поштової оплати, службових посвідченнях, штампах, бланках державних установ. У світовій практиці немає суворої регламентації творення державних гербів. Практика їх оформлення спирається на національні традиції певної країни.

 

Із протоколу засідання Малої Ради 25 лютого 1918 року, місто Коростень

У справі державного герба України Мала Рада ухвалила: “Гербом Української Народної Республіки приймається знак Київської Держави часів Володимира Святого”.

 

Чому тризуб?

 

Він є давнім символом. Його найдревніше зображення, віднайдене археологами, датується X століттям. Припускають, що це був магічний знак роду, оберіг. Відомо до 40 його тлумачень: тризубець, підсвічник-трикірій, сокіл, якір, житній колос, лук зі стрілою, триєдина жертва в ім’я перемоги життя над смертю. Є також гіпотеза, що це знак триєдинства світу та поєднання символів поширених колись культів сонця і якоря.

У давній Русі тризуб був родовим знаком князівського роду Рюриковичів. Його численні зображення віднайдені на тогочасних монетах (срібляниках і златниках), печатках, посуді, надгробках, цеглі, актових печатках, перснях-печатках, злитках-гривнах, зброї, спорядженні, товарних пломбах. Цей символ власності та влади переходив із покоління в покоління, видозмінюючись, аби кожен представник роду мав індивідуальну емблему (наприклад, попередники київського князя Володимира Святославича мали двозубці).  Навершя у формі князівського знака було головним елементом давньоруських стягів. Особливо багато артефактів – за період князювання Володимира Святославовича (на київському престолі приблизно від 980 року). Тому тризуб і вважається знаком князя Володимира Великого.

Протягом багатьох століть на землях Русі було поширене зображення тризуба. Після занепаду роду Рюриковичів воно поступово витіснилося. Від XІV століття входять в ужиток територіальні знаки, наприклад у Києві – з архистратигом Михаїлом, Володимирі-Волинському –  зі святим Георгієм, Луцьку – святим Миколаєм, Львові – левом.

 

Українська Народна Республіка

В українському діловодстві тризуб уперше зустрічається на печатці Генерального Секретаріату. Нею скріплювались урядові документи. Виготовлення печатки ініціював Генеральний писар Павло Христюк. До розроблення долучив знавця старовини Миколу Біляшівського.

Із проголошенням Української Народної Республіки в листопаді 1917 року питання державного герба набуло особливої актуальності. Центральна Рада створила спеціальну підготовчу комісію, що об’єднала істориків, юристів, гербознавців і художників. Її очолив Михайло Грушевський. Він вважав, що гербом України має стати золотий плуг на синьому тлі як “символ творчої мирної праці”, навколо – історичні герби українських земель. Комісія розглянула кілька проектів, але обрала тризуб.

6 січня 1918 року тризуб із хрестом над середнім “зубом” у 8-кутній рамці з’явився на перших грошах, випущених Українською Народною Республікою. Автором тієї банкноти у 100 карбованців був художник-графік Георгій Нарбут.

Після проголошення 22 січня самостійності України, питання про офіційне затвердження державної символіки треба було вирішувати негайно. Але через війну з більшовиками оголошувати конкурс або проводити широке обговорення ескізів не могли. 7 лютого Центральна Рада востаннє засідала в Києві. Під натиском ворога вона перебралася до Житомира, звідти – до Сарн і нарешті – до Коростеня. Там 25 лютого на засіданні Малої Ради офіційно затвердила тризуб гербом Української Народної Республіки. Ухвалений закон не містив малюнків, а мав лише опис.

 

12 березня Михайло Грушевський доручив графікові й архітектору Василеві Кричевському розробити їх зображення. Через 10 днів 22 березня Мала Рада схвалила великий та малий державні герби, а також велику й малу печатки УНР. Вибором тризуба тодішні українські політики підкреслили спадковість нової держави від давньої Русі. “Се оздоба питоменна, не запозичена, зв’язана з нашою тисячолітньою державною політичною і культурною історією”, – зазначав Михайло Грушевський. Стилізований оливковий вінок навколо тризуба в обох гербах Кричевського символізував миролюбність Української Народної Республіки.

До слова, 2 квітня 1918 року міністр пошт і телеграфу Григорій Сидоренко видав наказ про негайне усунення всіма поштово-телеграфними установами УНР герба колишньої Російської імперії – двоголового орла, якщо такий ще десь залишився.

За часів Української Держави тризуб залишився в геральдичному вжитку. В офіційних описах кредитових білетів цей знак іменувався українським гербом. Тризуб без вінка зберігся й на печатках різних установ, військово-морському прапорі нового зразка й службових штандартах. 24 листопада 1918 року спеціальна комісія схвалила проекти герба та печатки, підготовлених Георгієм Нарбутом, але вони залишилися незатвердженими.

 

За часів Директорії гербом відновленої Української Народної Республіки служив тризуб без вінка. 21 січня 1919 року комісія у справах вироблення проекту герба УНР дійшла висновку, що соборна Україна має поєднати емблеми УНР і Західноукраїнської Народної Республіки, а також знак князя Володимира. Із 22 січня 1919 тризуб включили до крайового герба Західної області Української Народної Республіки.

 

У міжвоєнний період тризуб став символом боротьби українців за свободу.

Його використовував Уряд УНР на еміграції та різні політичні організації. В тому числі на емблемі Організації українських націоналістів був тризуб із мечем на місці середнього зуба. Тризуб містився в символіці і мельниківської, і бандерівської гілок ОУН. В окремій постанові Других великих зборів ОУН (б) 4 квітня 1941 року йшлося: “Зовнішні форми, вживані в Організації, не були до цього часу узгіднені в однородний і в обов’язуючий спосіб. Вводиться в цьому напрямі деякі точніші устійнення й зміни відносно зовнішних символів та організаційного привіту. Організацію обов’язує тільки загальнонаціональний Тризуб Володимира Великого у формі, введеній Центральною Радою…”.

У зв’язку з проголошенням Акта відновлення Української Держави похідним групам видали інструкції “Боротьба й діяльність ОУН під час війни” із зобов’язанням вивішувати тризуби, національні й організаційні прапори на всіх “видних місцях” (будівлях державних установ).

Символіка державності позначилася і в Українській повстанській армії: на елементах одягу, передусім головних уборах – мазепинках, петлюрівках, а також ременях. На них кріпили різного роду тризуби. Інколи на одностроях були нарукавні нашивки із тризубом. Отже за основу символіки УПА було взято тризуб.

В СРСР тризуб був заборонений. Для комуністичного режиму він лишався ознакою націоналізму.

У 1960–1980 роках КГБ неодноразово займається справами про використання націоналістичної символіки. Так, 30 грудня 1967-го синьо-жовтий прапор із тризубом ще й з написом “Ще не вмерла Україна, і слава і воля” – на будівлі Кіровського райвиконкому в Дніпропетровську (тепер – Дніпро); 23 квітня 1970 року – в телефонній кабінці в Чернівецькому університеті; 7 січня 1984 року – над поштовим відділенням села Демидового на Львівщині.   

Після відновлення незалежності України 24 серпня 1991 року тризуб як малий державний герб затверджений 19 лютого 1992-го Постановою Верховної Ради України (разом із доданими зображеннями).

Конституція України 28 червня 1996 року закріпила цей символ нашої держави. Питання про великий герб відкладено на майбутнє.

 

Стаття 20.

Державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України.

Державний Прапор України – стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.

Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України).

Державний Гімн України – національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Столицею України є місто Київ.

 

Із Конституції України

 

Прапор

 

Державний Прапор є одним із державних символів країни. Це стяг правильної геометричної (частіше прямокутної) форми із спеціальним забарвленням. Кольори прапора відбивають національні традиції, котрі ідентифікують певну територію протягом історичного періоду.

Утвердження синьо-жовтого поєднання як українських національних кольорів відбулося під час європейської “весни народів”.

Такий прапор вперше замайорів у червні 1848 року на міській ратуші Львова. Відтоді полотнища в національних кольорах почали використовувати під час проведення Шевченківських та інших свят у Галичині, Буковині та Закарпатті.

На Наддніпрянщині це стало можливим після революції 1905–1907 років. Із падінням царизму, ті барви були вже загальновизнаним елементом української національної символіки. 25 березня 1917 року під синьо-жовтими прапорами відбулася 25-тисячна маніфестація солдатів-українців і студентської молоді в Петрограді. 29 березня під час Свята свободи у Києві українські солдати йшли окремою колоною під національними прапорами. “Ціле море людських голів навкруги, – описує “Свято свободи” Сергій Єфремов. – І розгорнулась поруч безконечна стрічка людей, що безупинною лавою йшли і йшли протягом цілого дня. Мають корогви на вітрі, голосно лунають нечуті ще слова, гремить бадьора мелодія… Ось блакитно-жовті – сонце і небо – українські прапори. Ось червоні, як гаряча кров, робітницькі знамена. Ось біло-червона лава польських стягів і нечисленна сила інших”.

31 березня учасники Українських зборів у Чернігові встановили український національний прапор і виконали гімн “Ще не вмерла Україна”. 1 квітня в Києві, з ініціативи Центральної Ради, відбулася понад 100-тисячна маніфестація. Люди прийшли з портретами Тараса Шевченка й у вишиванках. Тисячі солдат-українців київського гарнізону несли синьо-жовті знамена з написами: “Вільна Україна”, “Вічна пам’ять борцям за волю”, “Війна до перемоги” тощо. У багатьох містах України (Харкові, Полтаві, Катеринославі) та за її межами відбулися подібні заходи під українськими прапорами.

18 травня 1917 року в Києві розпочав роботу перший Український військовий з’їзд, на який делегація з Петрограду передала синьо-жовтий прапор із гаслом на ньому: “Хай живе національно-територіальна автономія”.

Влітку 1917-го під цим прапором вирушав на фронт перший український підрозділ – полк імені гетьмана Богдана Хмельницького. Тоді ж частина кораблів Чорноморського флоту підняла українські прапори. Вперше це сталося на есмінці “Завидний”. Ініціював підняття прапора керівник української ради корабля Іван Прокопович.

Офіційно стяг затвердили 27 січня 1918 року в Тимчасовому законі про флот УНР: “Прапором торговельного флоту визначалося “полотнище о двох – блакитному і жовтому кольорах”. 29 квітня на есмінцях і лінкорах, що базувалися у Севастополі, були підняті українські прапори. Флагманський корабель “Георгій Побідоносець” подав сигнал про підняття стяга над українським Чорноморським флотом. До Києва та німецького штабу надіслано відповідні повідомлення. Зокрема, в телеграмі до столиці Української Держави зазначалося: “Цього числа Севастопольська фортеця і флот, що перебувають у Севастополі, підняли українські прапори. Командування обійняв контр-адмірал Саблін”. Незабаром німецьке командування від імені Центральної Ради надіслало відповідь на радіограму Сабліна, в якій прохали його, як командувача флотом, видати наказ про підняття українських прапорів в Керчі до 8-ої години 30 квітня.

Зауважимо, що коли прапор використовували стихійно, порядок його барв ще не був усталений. Траплялися обидва варіанти розміщення смуг – як синьо-жовте, так і жовто-синє. Натомість у всіх ухвалених українськими урядами документах 1918 року затверджено саме синьо-жовте (синя або блакитна смуга верхня) поєднання кольорів.

За гетьмана Павла Скоропадського на блакитно-жовтій основі формувалися різні службові штандарти. 16 липня гетьман затвердив військовий прапор Української Держави. 13 листопада 1918 року Українська Національна Рада у Львові проголосила державним прапором Західноукраїнської Народної республіки синьо-жовтий стяг.

За УНР Директорії також використовувався прапор у синьо-жовтих барвах.

 

Після окупації України більшовиками, за синьо-жовтий карали.

20 березня 1920 року ухвалено крайовий синьо-жовтий прапор Підкарпатської Русі, яка увійшла до Чехословаччини. У 1934-му чехословацька влада заборонила використовувати його. Українство обурилося: “Ми маємо свій прапор… Його історія сягає глибоко в минувшину нашого народа, аж на тисячу років назад… прапора уживав наш князь Лаборець, а потім Федір Корятович. …По світовій війні народні ради русинів з огляду на історичні традиції проголосили синьо-жовті барви за барви підкарпатської Русі й нашого руського народу”.

15 березня 1939 року Сойм Карпатської України в Хусті затвердив синьо-жовтий прапор Карпатської України.

Українська військова організація та її наступниця Організація українських націоналістів також використовували національний прапор. Скажімо, в листопаді 1928 року до 10-річчя Листопадового чину у Львові над собором святого Юра українські активісти вивісили синьо-жовтий стяг із написом “УВО”. На початку 1930-х років з’явився гімн ОУН зі словами: “Під синьо-жовтим прапором свободи з’єднаєм весь великий нарід свій”.

У квітні 1941-го Другий великий збір ОУН (б) визнав синьо-жовтий прапор національним державним українським прапором. Улітку 1941-го національні та націоналістичні (червоно-чорні) стяги майоріли в селах під час проголошення Акта відновлення Української Держави.

Протягом ХХ століття синьо-жовтий пройшов шлях народного визнання й юридичного оформлення. Важливі події українського державотворення, боротьби за свободу країни, акції протесту та непокори відбувалися під національним стягом. За комуністичного тоталітарного режиму український прапор символізував спротив.

У другій половині ХХ століття були поодинокі спроби піднести український прапор. 1 травня 1966 року над будинком Київського інституту народного господарства у Києві (нині Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана) замість червоного прапора зранку височів синьо-жовтий. Сміливці, які це зробили, планували викликати неабиякий резонанс. Прапор мали побачити студенти і працівники заводу “Більшовик”, які зранку збиратимуться в колони на першотравневу демонстрацію. Через 9 місяців КГБ знайшов таки хлопців, котрі вивісили “націоналістичне” полотнище. Це були студент вечірнього відділення наргоспу Георгій Москаленко та робітник Віктор Кукса. Вони отримали відповідно 3 та 2 роки таборів суворого режиму.

22 січня 1973-го в Чорткові на Тернопільщині Володимир Мармус із вісьмома товаришами вивісив 4 національні прапори. 26 квітня 1989-го у Львові під українським прапором відбувся мітинг пам’яті жертв Чорнобильської трагедії, а 22 травня того ж року – Шевченківське свято в Києві. 23 березня 1990 року він з’явився над Тернопільською міськрадою; 3 квітня – над Львівською ратушею; 24 липня – урочисто піднятий над Київською міською радою.

4 вересня 1991 року, вже після проголошення незалежності України, національний синьо-жовтий прапор піднято над Верховною Радою України.

28 січня 1992 року Державний Прапор України затверджений Верховною Радою України. Це стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів, із співвідношенням ширини до довжини 2:3. Державний Прапор як символ нашої країни є втіленням національної єдності, честі та гідності, традицій державотворення, історії та сьогодення.

 

Гімн

 

Гімн у перекладі з грецької мови означає святкова пісня. Тепер вона є одним із символів країни й ідентифікує державу на міжнародних зібраннях, форумах, спортивних змаганнях.

Державним Гімном України є пісня “Ще не вмерла Україна” на слова Павла Чубинського і музику Михайла Вербицького. Цей твір став популярним в українському русі задовго до подій Української революції 1917–1921 років. Її, разом із “Заповітом” Тараса Шевченка, виконували як національний гімн на українських зібраннях.

До слова, деякий час автором “Ще не вмерла Україна” якраз і вважали Тараса Шевченка. Це через те, що 1863 року в четвертому номері львівського літературно-політичного часопису “Мета” друкували поезії митця “Лічу в неволі”, “Мені однаково”, “Весело сонечко ховалось”, “Заповіт”, а серед них був і цей вірш.

Насправді ж майбутній гімн України створив український етнограф, громадський діяч, поет Павло Чубинський. Текст пісні він написав у 1862 році в Києві. Композиторові Михайлові Вербицькомувірш припав до вподоби як патріотичним змістом, так і легкістю форми. Спочатку він представив пісню як солоспів і сам виконав її на зібранні гімназійної “Громади” в Перемишлі. А щоб усі громадівці могли співати цю пісню разом, то зробив із неї хорову композицію. Вперше майбутній гімн публічно було виконано 10 березня 1865 року в Перемишлі як заключний концертний номер перших у Галичині світських “вечерниць в пам’ять Тараса”.

Символічно, що автором “Ще не вмерла Україна” був наддніпрянець, а музику написав галичанин. На Галичині вірш і став піснею-гімном. Це підкреслює соборність українських земель. Цікаво також, що на початку ХХ століття українські студенти у Львові як гімн сприймали “Не пора!” на слова Івана Франка і музику Дениса Січинського.

Із початком Української революції гімн “Ще не вмерла Україна” набув особливої популярності. Його виконували на урочистих засіданнях і під час прийняття доленосних рішень (наприклад, проголошення незалежності Української Народної Республіки).

Слова і ноти друкували на тогочасних листівках, пісню записували на платівки. У кінці 1917-го слова пісні змінили на “Вже воскресла Україна…”. 17 червня 1918 року американська газета “The New York Times” поінформували про затвердження пісні “Ще не вмерла Україна” національним гімном України і навела переклад слів англійською. Однак популярне західне видання дезінформувало читачів, адже у часи революції юридично гімн не було оформлено, бо тоді у законодавчих актах це не практикували.

Врешті, 15 січня 1992 року, коли наша країна здобула незалежність, Верховною Радою України прийнята “Музична редакція” пісні “Ще не вмерла Україна”. 6 березня 2003 року парламент ухвалив Закон “Про Державний Гімн України”, у якому затвердив Державним Гімном пісню “Ще не вмерла України і слава, і воля” зі зміненою першою строфою. Тож Стаття 20 Конституції України набула завершеного вигляду. Національний Гімн на музику Михайла Вербицького отримав слова, віднині затверджені законом.

 

Гривня

 

1 березня виповнюється 100 років від дня ухвалення закону УНР про гривню.

Гроші також є важливим атрибутом держави. Їх відсутність у 1917 році стала чи не найпершим серйозним викликом для Української Центральної Ради. Податки з України відправляли у Петроград, а вже звідти Тимчасовий уряд розподіляв їх для українських органів влади та громадських організацій. Ці транші “згори”, особливо восени 1917-го, перетворювалися на знаряддя політичного тиску. Приміром, щоб викликати заворушення серед робітників “Арсеналу”, достатньо було затримати їм зарплати.

Після проголошення УНР Центральна Рада ініціювала випуск національної валюти. Це питання стало ключовим на засіданнях українського парламенту й уряду. У листопаді–грудні ухвалили важливі рішення: перетворили Київську контору державного банку на Центральний банк України, замовили малюнок грошових знаків, ціну грошей позначили чотирма мовами, переговорили з видавцем Кульженком про використання його друкарні.

1 січня 1918 року Мала Рада ухвалила закон про випуск власних українських грошей. Та одиниця отримала назву “карбованець”. Його вартість дорівнювала 17,424 долі щирого золота (1 доля = 0,044 г золота) і він поділявся на 200 «шагів». Усі особи й установи зобов’язувалися обмінювати українські гроші на російські і навпаки, без усякої вигоди для себе. За підробку українських грошей передбачалася кара: позбавлення громадянських прав і каторга. Утім, не вдалося уникнути зловживань і спекуляції.

Першою українською банкнотою стала купюра 100 карбованців, рік випуску на ній – 1917-й, але насправді в обіг вона ввійшла 5 січня 1918-го. Дизайн купюри розробив художник-графік Георгій Нарбут. Він прикрасив їх зображенням тризуба й оздобленнями в стилі українського бароко XVII–XVIII століть. Подібний орнамент часто траплявся на жіночих фартухах, через що у народі той грошовий знак назвали “горпинками”. Напис “100 карбованців” на купюрі був виконаний чотирма мовами – українською, російською, польською та єврейською. Через стислі терміни друку та неуважність працівників друкарні вся серія грошей виявилася з перевернутим реверсом. Неякісний друк і неналежний захист банкнот призвели до розповсюдження фальшивок. Невдовзі випуск купюр припинився.

Як грошова одиниця України гривня була запроваджена 1 березня 1918 року законом Української Народної Республіки “Про грошову одиницю, карбування (биття) монети та друк державних кредитових білетів”. Вона поділялася вже на 100 шагів і дорівнювала половині карбованця. Було надруковано знаки номіналом у 2, 10, 100, 500 і 1000, пізніше – 2000 гривень. Цікаво, що в обіг вони надійшли вже в часи Української Держави. Усі паперові платіжні засоби того періоду виготовляли в державній друкарні Берліна.

Формування системи українських грошових знаків завершилося 18 квітня 1918 року із ухваленням Центральною Радою закону “Про надання міністрові фінансів права випуску розмінних марок”. Водночас розпочалася історія перших українських марок. Центральна Рада задумувала їх як поштові мініатюри. Але через нестачу дрібної розмінної монети в липні 1918 року марки стали вживати одночасно і як гроші. Папір для них використовували грубий, щоб не зношувався надто швидко.

1919-го Директорія оголосила про зміцнення золотого вмісту української валюти. Для цього почали збирати все золото та срібло для випуску металічних монет, переплавляти на дрібну монету мідні пам’ятники російським царям. На золотих гривнях планували зобразити бюст Тараса Шевченка, а на срібних – будинок Української Центральної Ради. Але монети з золотом так і не випустили через більшовицький наступ. Усього в 1917–1921 роках було випущено 27 грошових номіналів – у карбованцях, гривнях, шагах (марках – вартістю 10, 20, 30, 40 і 50 шагів). 12 з них друкували за проектами й ескізами Георгія Нарбута, в підготовці інших брали участь митці Микола Бойчук, Василь Кричевський та інші. Гривні мали водяні знаки.

У незалежній Україні гривню офіційно запроваджено у вересні 1996 року. Саме тоді вийшли банкноти номінальною вартістю 1, 2, 5, 10, 20, 50 і 100 гривень і розмінні монети вартістю 1, 2, 10, 25 і 50 копійок. Банкноти мали кілька ступенів захисту (водяний знак, захисну стрічку, рельєфні елементи, суміщений малюнок, кодоване зображення, райдужне коло, антисканерну сітку, мікротекст, знак для людей із поганим зором, видимі захисні волокна, флуоресцентний номер, магнітний номер, прихований номінал).

До 75-ї річниці Корюківської трагедії

опубліковано 27 лют. 2018 р., 04:25 isp web   [ оновлено 27 лют. 2018 р., 04:26 ]

    
    Корюківська трагедія 75 років потому: національний символ скорботи чи забута сторінка української історії?
        Друга світова війна мала нищівні наслідки, як для самої території України, так і для її населення. Лише за 1941 – 1944 роки нацистськими карателями і військами Вермахту свідомо було знищено понад 670 населених пунктів із понад 50 828 особами цивільного населення в 16-ти областях України та Автономній республіці Крим.

        Та наймасштабнішою за роки війни була Корюківська трагедія, яка вражає особливою жорстокістю виконавців каральної операції.
        6700 загублених душ… 6700 вбитих і спалених заживо корюківчан: немовлят, дітей, жінок, чоловіків, старих людей… Жахлива кількість жертв. Лише за три дні: 1, 2 та 9 березня з лиця землі знищено ціле містечко, замордовано тисячі життів…
        З тих пір початок березня для жителів Корюківщини асоціюється більше не з початком весни та відродженням природи, а з жахом, який довелося пережити землякам далекого 1943-го року.
        Щороку, в ці дні у Корюківці, відродженому з попелу українському місті, проходять меморіальні заходи. Більше, ніж півстоліття вони проводяться на місцевому і, лише в останні роки, на обласному рівні.
    
    Ще живі свідки трагедії з болем згадують ті події. Тоді вони були дітьми, та зараз, на схилі літ криваві сторінки життя постають в їхній пам’яті настільки яскраво, ніби все це було вчора. Сьогодні пережившим таке жахіття найбільше болить те, що замовчувана радянським режимом трагедія навіть за роки незалежності України не набула такого розголосу, як менші за кількістю жертв подібні трагедії в різних куточках Європи:
        З усіх показаних на карті спалених нацистами разом із мешканцями населених пунктів тільки у м. Корюківка, в Україні, досі відсутній Меморіал пам’яті жертв нацистського злочину, який мав би стати національним символом скорботи.
        Україна – єдина країна в світі, де на загальнодержавному рівні не вшанована пам’ять жертвам каральних операцій фашистів проти мирного населення.

 
                Меморіальний музей «Центр пам’яті Орадура»                        Меморіал в Лідіце  

Меморіал в Хатині 

        Спроба гідно вшанувати пам’ять жертв Корюківської трагедії була у 2011 році, коли Указом Президента України передбачалась низка заходів у зв’язку з 70-ми роковинами Корюківської трагедії, в тому числі - планувалось будівництво Музейно-меморіального комплексу пам’яті жителів населених пунктів України, знищених фашистськими окупантами.
        Цей об’єкт мав би увіковічнити пам’ять жертв понад 50 тис. мирного населення та більше 670 населених пунктів України, які були спалені каральними загонами фашистів.
    
    У 2012 році було розроблено проект будівництва Меморіалу, вартістю майже 50 млн.грн. Тоді планувалось, що Корюківка стане містом пам’яті тисяч загублених життів.
        Та проект так і залишився лише проектом. За виділені в тому ж році близько 2 млн.грн. перепоховали кілька сотень тіл, поставили три дерев’яні хрести та недобудували капличку. На цьому будівництво пам’ятного знаку жертвам каральних операцій фашистів зупинилося і по сьогоднішній день кошти на його реалізацію не виділялися.


На численні звернення та запити громади Корюківки щодо фінансування будівництва урядовці вже кілька років поспіль у своїх відписках намагаються переконати суспільство у локальній значущості цього об’єкту.
        Але цифри говорять самі за себе:
        - нацисти розстріляли та спалили живцем майже 7 тисяч людей, а це -3 людей щохвилини;
        - вбивці не шкодували нікого – знищено 700 дітей і 1000 жінок;
        - після пожежі в місті уціліла лише церква - спалено 1300 будинків.

        Виконавцями злочину, метою якого були помста і залякування, став каральний загін у складі німецьких військовослужбовців тилових німецьких формувань, військовослужбовців 105-ої легкої угорської дивізії, співробітників допоміжної окупаційної поліції та солдатів спеціальних каральних формувань із числа колабораціоністів – громадян СРСР. Очолили каральний загін представники зондеркоманди 4а, який у вересні 1941-го в Бабиному Яру знищив майже 34 тисячі євреїв.

        Вражають і факти того, що такі масштаби трагедії стались через бездіяльність загону партизан під командуванням Олексія Федорова та Миколи Попудренка.

                          

        У жителів Корюківки був шанс вижити, якби не вказівка НКВС, за якою партизани, що мінімум у 10 разів переважали фашистів у живій силі, лише спостерігали за палаючим містом.
        Приречені на смерть корюківчани всіляко намагались врятувати життя собі та своїм близьким. І кожен, кому це вдалося, щодня, знову і знову переживає біль та страждання від втрат.
        Сьогодні Корюківка стрімко розвивається та зберігає свою історію. Про трагедію знято документальні стрічки, написано поеми, видано буклети і книги, про неї дізнаю̀ться іноземні делегації, про неї знають всі жителі Корюківщини. Але про трагедію не було і немає ані слова в підручниках історії з повоєнних часів і до наших днів, про неї не знають у світі.
        Та це трагедія не лише Корюківки, а всієї України та всієї Європи, тому і пам’ять про її жертви має бути загальнонаціональною і всесвітньо відомою!

ДО 80-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ В’ЯЧЕСЛАВА ЧОРНОВОЛА

опубліковано 30 січ. 2018 р., 22:15 isp web   [ оновлено 30 січ. 2018 р., 22:16 ]

ДО 80-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ В’ЯЧЕСЛАВА ЧОРНОВОЛА



1937, 24 грудня – у селі Єрки на Черкащині народився В’ячеслав Максимович Чорновіл, державний, громадський, політичний діяч, журналіст, народний депутат України I - III скликань, один із лідерів українського правозахисного руху, багаторічний лідер Народного Руху України, Герой України.

Походив із родини сільських учителів. Закінчив школу із золотою медаллю. Навчався на факультеті журналістики Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка. У 1964-1965 рр. склав кандидатський мінімум, пройшов за конкурсом до аспірантури Київського пед. інституту, готувався до захисту дисертації: “Борис Грінченко як журналіст, публіцист і громадський діяч”.  8 серпня 1965-го виголосив гостру антикомуністичну промову на відкритті пам’ятника Тарасу Шевченкові в селі Шешори на Гуцульщині. А вже за місяць разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом виступив проти арештів української інтелігенції на прем’єрі фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” у київському кінотеатрі “Україна”. В'ячеславу Чорноволу за “політичне хуліганство” влада оголосила сувору комсомольську догану. Тоді ж його не зарахували до аспірантури, куди він пройшов за конкурсом. Його перша кримінальна справа на початку 1966-го пов’язана з відмовою давати свідчення на закритому судовому процесі  над Б.Горинем, М.Горинем, М.Зваричевською та М.Осадчим. Суд виніс окрему ухвалу про притягнення В’ячеслава Чорновола до відповідальності за відмову свідчити. 8 липня 1966-го його засудили на три місяці виправних робіт за місцем роботи з відрахуванням 20% заробітку на користь держави. Тоді ж підготував документальне дослідження “Правосуддя чи рецидиви терору?” – один із найсміливіших зразків тогочасної політичної публіцистики. А укладання авторського збірника “Лихо з розуму” (Портрети двадцяти “злочинців”), який вийшов друком у Парижі, стало причиною другої судової справи. 15 листопада 1967-го В’ячеслава Чорновола за “виготовлення і розповсюдження документів, що містять наклепницькі вигадки на радянський державний і суспільний лад”, засудили до 3 років позбавлення волі. У 1970-му створив підпільний журнал “Український вісник”. Впродовж двох років видав 6 випусків з інформацією про політичні репресії в Україні та хронікою українського національного спротиву. Знову  В’ячеслава Чорновола арештували  на  початку 1972-го за аналогічними звинуваченнями. 12 квітня 1973-го судова колегія Львівського обласного суду винесла вирок: 6 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму з засланням на 3 роки”. Покарання відбував у таборах Якутії. У таборах вів боротьбу за статус політичного в'язня. Після виходу на заслання написав книгу “Тільки один рік”, передав її за кордон, але подальша її доля невідома.  Під час перебування на засланні в Якутії, в травні 1979-го став членом Української Гельсінської групи. Напередодні Олімпійських ігор 1980-го, влада, зачищаючи громадський простір, сфабрикувала звинувачення проти В’ячеслава Чорновола в замаху на зґвалтування. Він був засуджений на 5 років позбавлення волі. На знак протесту Чорновіл витримав 120-денне голодування.  У 1983-му був достроково звільнений без права виїзду в Україну. Повернутися на Батьківщину Чорновіл зміг лише за два роки у 1985-му. “Чи не хотілося мені, щоб чоловік облишив боротьбу? – згадувала Атена Пашко. – Була, звичайно, мрія, щоб ми жили спокійно, щоб все було добре, але щоб він заради цього міняв свій спосіб життя – ні, ніколи. Від обшуків, арештів тільки зростало обурення на ту систему і бажання її змінити. Він був заарештований у 1972 році, а повернувся у 1985-му. Нас розлучили на 13 років. Коли він був ув’язнений, нам не дозволяли побачення, бо ми тоді ще не були розписані. Не встигли одружитися офіційно, і вони цим користувалися. 5 років я їздила до нього «під ворота» і на короткі побачення. Це була мука страшна… Йому дозволяли писати 2 листи на місяць. Але оскільки він писав ще до батьків, я одержувала тільки одного листа на місяць…”. З 1990 року Чорновіл став народним депутатом, був активним членом Народного Руху України та його головою з 1992-го. Тричі обирався депутатом Верховної Ради України (1990, 1994, 1998). Чорновіл всіляко намагався створити умови для самоствердження, самореалізації національного організму, набуття економічної могутності, культурного розвитку, втілення в життя соборницької ідеї, надання Україні суб'єкта міжнародного співтовариства. За книгу “Лихо з розуму” став Лауреатом Міжнародної журналістської премії ім. Ніколаса Томаліна (1975) та Лауреатом Шевченківської премії (1996). 25 березня 1999-го Чорновіл загинув в автомобільній катастрофі під Борисполем за нез’ясованих обставин. У 2000 р. йому посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави за визначний особистий внесок у національне відродження України, послідовне відстоювання ідеї побудови незалежної Української держави, активну громадську і політичну діяльність.

 

11 фактів про В’ячеслава Чорновола

 Боровся за Україну. Під час випускного вечора в університеті пішов на Володимирську гірку і дав клятву, що все життя буде боротися за Україну.

 Працював різноробом. У 1963-1964 роках брав участь у будівництві Київської ГЕС. Після першого ув’язнення, працював спостерігачем метеостанції, землекопом археологічної експедиції, вагарем на станції Скнилів тощо. Після останнього – кочегаром у Львові.

 Був тричі одружений. У 1960-му уклав шлюб з Іриною Бруневець, від якої має сина Андрія. Відносини припинились наприкінці 1962-го. З червня 1963-го зав’язав стосунки з Оленою Антонів, від якої має сина Тараса. Остання дружина – Атена Пашко.

 Витримав 83 допити. У 1966-му В’ячеслав Чорновіл відмовився свідчити у справі проти своїх друзів – братів Горинів, Мирослави Зваричевської і Михайла Осадчого. Навіть попри те, що на той час вони визнали провину і потреби уникати свідчень вже не було. За що був притягнутий до суду і отримав свій перший вирок. У 1972-му витримав 83 допити, але й надалі ніколи не свідчив проти друзів.

 Прокурор, який судив Чорновола має звання «Почесний працівник прокуратури України». Другу (1967р.) і третю (1972р.) кримінальні справи проти В’ячеслава Чорновола порушив прокурор Львівської області Борис Антоненко (1912-2010рр.). Свою посаду прокурор обіймав протягом 20 років. Антоненко написав низку книжок про своє прокурорське минуле, боротьбу зі злочинністю і «українськими буржуазними націоналістами». У 2003-му прокурору призначена пенсія згідно із Законом України «За заслуги перед Україною». В червні 2006-му Антоненку оголосив подяку Генеральний прокурор України Олександр Медведько. А в 2007-му йому присвоєно звання «Почесний працівник прокуратури України».

 Не відмовляв всім, хто до нього звертався з питаннями української справи. «Працював він самовіддано і справді багато, – згадувала дружина Атена Пашко. – Вставав, бувало, о 5 годині ранку, писав, потім – на роботу, лягав пізно. Знаєте, є люди, котрі можуть вам відмовити, сказавши, що не мають вільного часу чи знайти якісь інші відмовки. До таких В’ячеслав Максимович не належав, позаяк не вмів кривити душею. Він завжди давав пораду, настанову людям, які до нього звертались і, особливо, якщо це стосувалося української справи».

 Від КГБ отримав прізвисько «Нєугомонний». Із спогадів вірменського дисидента та політв’язня Паруйра Айрякіна: «Він був наче напханий енергією, він навіть у зоні бігав, займався спортом. Багато читав, писав, покладену норму – ми шили рукавиці – виконував не за вісім годин, а за три години – решту часу він був зайнятий сам собою».

 Непохитно вірив у відновлення незалежності України. Переказують, як один із слідчих спересердя запитав В’ячеслава Чорновола: «Ну добре, от уявімо, є ваша незалежна Україна. І ким ви там себе бачите?». І почув у відповідь: «Як ким? Редактором опозиційної газети».

 Чорновіл був кандидатом в президенти України. На президентських виборах 1 грудня 1991-го за В’ячеслава Чорновола віддали голоси 7.420.727 українців (23,27%). Він зайняв друге місце слідом за Леонідом Кравчуком.

 Зрікся присяги на вірність московському цареві. Після обрання Гетьманом українського козацтва, на Великій раді 21 червня 1992-го в Переяславі-Хмельницькому проголосив зречення присяги на вірність московському цареві, даної на Переяславській раді в  1654-му.

 На прощання з В’ячеславом Чорноволом в Києві прийшло близько 200 тис. людей. Він загинув в автокатастрофі на шосе під Борисполем за нез’ясованих обставин. Багато хто вважає це політичним убивством напередодні майбутніх президентських виборів. Колишній заступник генерального прокурора Микола Голомша припускав, що Чорновола після аварії добили кількома ударами кастета. Похорони В’ячеслава Чорновола в Києві зібрали до 200 тис. людей.

 Цитати В’ячеслава Чорновола

 1. «Україна розпочинається з тебе».

 2. «Хто мене вчив? Справжня журналістика – це все-таки від Бога. Я закінчив факультет журналістики, але така нас інтелектуальна вбогість вчила. Правда, були Матвій Шестопал, був Павло Федченко, які щось нам давали».

 3. «Перебираючи в пам’яті тюремні роки, пригадую, як було важко у перші дні після першого арешту. Мене кинули в камеру до смертників. Хотіли відразу зламати. Але мене не можна було зламати, адже я вже тоді написав свої книги «Правосуддя чи рецидив терору» і «Лихо з розуму» – про те, як хтось ламавсь, а хтось вистояв».

 4. На запитання: «Звідки Ви родом?», відповідав: «Я людина всієї України». Завжди вважав Україну однією цілісною державою.

«Немає в нас бандерівців та москалів, східних і західних. Всі ми – народ України».

 5. «Пригадую демонстрацію 17 вересня 1989 року у Львові, коли, мабуть, близько 200 тисяч людей ішло від Порохової вежі до собору св. Юра, не зламавши ні однієї билинки. Ми всі тоді були просякнуті єдиною ідеєю. Зараз ті крила опустилися. Лідерів заїдають амбіції. Чи немає амбіційних людей в Америці, Франції, Німеччині, Великій Британії? Але там є чітко вироблена політична структура: людина знаходить своє місце, знаючи, що не всі можуть бути першими. У нас по-іншому. Але вірю – це мине. Україна прийде до єдності національно-демократичних сил».

 6. Програвши президентські вибори 1991-го, сказав: «Програв не я. Програла Україна».

 7. «Над Україною нависає зловісна двоголова тінь російського імперіалізму, який тільки й чекає остаточного колапсу нашого суспільства, щоб запустити хижі пазурі в живе тіло нашого народу» (1997).

 8. «Допустити дві державні мови, або одну державну, а одну – офіційну – значить, зруйнувати державу. Я завжди наводжу в приклад євреїв, які відродили вже мертву мову і об’єдналися навколо неї».

 9. «Якби мене запитали, чи жалкую я за тим, як склалося моє життя, про відсиджені 15 років, я б відповів: анітрохи. І якби довелося починати все спочатку та вибирати, я б обрав життя, яке прожив».

 10. «Дай Боже нам любити Україну понад усе сьогодні – маючи, щоб не довелося гірко любити її, втративши. Настав час великого вибору: або єдність і перемога та шлях до світла, або поразка, ганьба і знову довга дорога до волі».

До Дня вшанування пам'яті Героїв Крут

опубліковано 17 січ. 2018 р., 00:58 isp web   [ оновлено 17 січ. 2018 р., 00:58 ]

До Дня Соборності України

опубліковано 17 січ. 2018 р., 00:55 isp web   [ оновлено 17 січ. 2018 р., 00:56 ]

ЧЕТВЕРТИЙ УНІВЕРСАЛ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

(коротка історична довідка)

IV Універсал Української Центральної Ради – державно-правовий акт, який проголосив повну державну незалежність Української Народної Республіки. Ухвалений Комітетом Української Центральної Ради 24 (11) січня 1918. Його появі, зокрема, передував початок мирних переговорів УНР з Центральними державами в Брест-Литовську (нині місто Брест, Білорусь).

Документом сповіщалося, що «однині УНР стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу», було заявлено про прагнення до мирного співіснування з усіма сусідніми державами, які не мають права втручатися в її внутрішні справи. Цим Універсалом підтверджувалися повноваження влади Української Центральної Ради до моменту скликання Українських Установчих зборів. Генеральний секретаріат Української Центральної Ради як виконавчий орган було перетворено на Раду народних міністрів Української Народної Республіки, якій доручили провадити далі цілком самостійно переговори з Центральними державами й укласти мирний договір.

В Універсалі містилися заклики до уряду та громадян України до боротьби з більшовиками та іншими «напасниками», що нищать і руйнують край. Оголошувалося про цілковитий розпуск регулярної армії та створення замість неї народної міліції.

В економічній сфері ставилися завдання переведення промислових підприємств на мирний стан, боротьби з безробіттям, передбачалося встановлення державного контролю над банками, найважливішими галузями торгівлі, експортом-імпортом, державної монополії на метал, вугілля та інші стратегічні види продукції. Повідомлялося про вже розроблений земельний закон, який передасть землю трудовому селянству без викупу на засадах скасування приватної власності та соціалізації ще до початку весняно-польових робіт.

Документом було також підтверджено всі громадянські свободи, проголошені Третім універсалом Української Центральної Ради, призначалися перевибори до народних рад, усіх громадян закликали уважно поставитися до виборів в Українські Установчі збори.

IV Універсал Української Центральної Ради однозначно визначив мету українського народу – створення суверенної держави.

 


 

УНІВЕРСАЛ УРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ (IV)

Народе України.

Твоєю силою, волею, словом стала на Землі українській вільна Народня Республіка. Справдилась колишня давня мрія батьків твоїх, - борців за вольности і права трудящих.

Але в тяжку годину відродилась воля України. Чотири роки лютої війни знесилили наш край і людність. Фабрики товарів не виробляють. Заводи спиняються. Залізниці розхитані. Гроші в ціні падають. Хліба зменьшується. Насуває голод. По краю розплодились юрми грабіжників і злодіїв, особливо, коли з фронту посунуло військо, счинивши кріваву різню, заколот і руїну на нашій землі.

Через усе це не могли відбутися вибори в Українські Установчі Збори в приписаний нашим попереднім Універсалом ( n0005300-17 ) час. Ці Збори, призначені на нинішній день, не змогли зібратись, щоб приняти з наших рук нашу тимчасову найвищу революційну владу над Україною, уставити лад в Народній Республіці нашій, організувати нове Правительство.

А тим часом петроградське правительство народніх комісарів, щоб привернути під свою владу вільну Українську Республіку, оповістило війну Україні і насилає на наші землі своє військо, красногвардійців-большевиків, які грабують хліб у наших селян і без всякої плати вивозять його в Росію, не жаліючи навіть зерна, наготовленого на засів, вбивають неповинних людей і сіють скрізь безладдя, злодіяцтво, безчинство.

Ми, Українська Центральна Рада, зробили всі заходи, щоб не допустити цеї братовбивчої війни двох сусідніх народів, але петроградське правительство не пішло нам назустріч і веде далі кріваву боротьбу з нашим народом і Республікою.

Крім того те саме петроградське правительство народніх комісарів починає затягати мир і кличе на нову війну, називаючи її до того ще "священною". Знов поллється кров, знов нещасний трудовий народ повинен класти своє життя.

Ми, Українська Центральна Рада, обрана з'їздами селян, робітників і салдатів України, на те пристати ніяк не можемо, ніяких війн піддержувати не будемо, бо український народ хоче миру і мир демократичний повинен бути як найшвидче.

Але для того, щоб ні руське правительство, ні яке инше не ставили Україні на перешкоді установити той бажаний мир, для того, щоб вести свій край до ладу, творчої роботи, до кріплення революції та волі нашої, ми, Українська Центральна Рада, оповіщаємо всіх громадян України:

Однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу.

Зо всіма сусідніми державами, як то: Россія, Польща, Австрія, Румунія, Туреччина та инші, ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя Самостійної Української Республіки.

Власть в ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представництво робочого народу, селян, робітників і салдатів, та наш виконуючий орган, який однині матиме назву Ради Народніх Міністрів.

Отож, – насамперед приписуємо Правительству Республіки нашої, – Раді Народніх Міністрів, - під цього дня нести розпочаті вже нею переговори про мир з центральними державами цілком самостійно й довести їх до кінця, не зважаючи ні на які перешкоди з боку яких-небудь инших частей бувшої Російської Імперії, і установити мир, щоб наш край розпочав своє господарське життя в спокою й згоді.

Що ж до так званих «большевиків» та инших напастників, що нищать та руйнують наш край, то приписуємо Правительству Української Народньої Республіки твердо й рішуче взятися за боротьбу з ними, а всіх громадян нашої Республіки закликаємо: не жаліючи життя боронити добробут і свободу нашого народу. Народня Українська Держава повинна бути вичищена від насланих з Петрограду найманих насильників, які топчуть права Української Республіки.

Незмірно тяжка війна, розпочата буржуазними правительствами, тяжко мучила наш народ, знищила наш край, розбили господарство. Тепер тому мусить бути кінець!

З тим, як армія буде демобілізуватись, приписуємо відпускати вояків, після підтвердження мирних переговорів - розпустити армію зовсім, а потім замісць постійної армії завести народню міліцію, щоб військо наше служило охороні робочого народу, а не бажанням пануючих верств.

Поруйновані війною й демобілізацією місцевості мають бути відновлені за поміччю державного нашого скарбу.

Коли вояки наші повернуться додому, народні ради - волосні й повітові та й мійські думи мають бути переобрані в час, який буде приписано, щоб і вояки наші мали в них голос. А тим часом, щоб встановити на місцях таку власть, до якої мали-б довірря й яка б спіралась на всі революційно-демократичні верстви народу, правительство повинно закликати до співробітництва з місцевими самоврядуваннями ради селянських, робітничих і салдатських депутатів, вибраних із місцевої людности.

В справі земельній комісія, вибрана на останній сесії нашій, вже зробила закон про передачу землі трудовому народові без викупу, принявши за основу скасування власности й соціялізацію землі, згідно з нашою постановою на сьомій сесії. Закон сей буде розглянено за кілька день в повній Центральній Раді, й Рада Народніх Міністрів вживе всіх заходів, щоб передача землі в руки трудящих уже до початку весняних робот через земельні комітети неодмінно відбулась. Ліси ж, води й всі багацтва підземні, яко добро українського трудящого народу, переходять в порядкування Української Народньої Республіки.

Війна також відібрала на себе всі трудові заробницькі сили нашої країни. Більшість заводів, фабрик і майстерень виробляли тільки те, що було потрібно для війни, і народ зостався зовсім без товарів. Тепер війні кінець! Отож приписуємо Раді Народніх Міністрів негайно приступити до переведення всіх заводів і фабрик на мирний стан, до вироблення продуктів, потрібних насамперед трудящим масам.

Та сама війна наплодила сотні тисяч безробітних, а также інвалідів. У самостійній Народній Республіці України не повинен терпіти ні один трудящий чоловік. Правительство Республіки має підняти промисловість держави, має розпочати творчу роботу у всіх галузях, де всі безробітні могли-б знайти працю й прикласти свої сили, та вжити всіх заходів до забезпечення скалічених та потерпілих од війни.

За старого ладу торговці та ріжні посередники наживали на бідних пригноблених клясах величезні капітали. Однині Народня Українська Республіка бере в свої руки найважніші галузі торговлі і всі доходи з неї повертатиме на користь народу.

Торг товарами, які будуть привозитись з за кордону і вивозитись за кордон, буде вести сама держава наша, щоб не було такої дорожнечі, яку терплять найбідніші кляси через спекулянтів.

Правительству Республіки на виконання сього приписуємо розробити і представити на затвердження Закон про це, а також про монополію заліза, угля, шкури, тютюну і инших продуктів і товарів, з яких найбільш бралося прибутків з робочих клясів, на користь нетрудящихся.

Так само приписуємо встановити державно-народній контроль над всіми банками, які кредітами (позиками) нетрудовим масам допомагали визискувати кляси трудові. Однині позичкова поміч банків має даватися головним чином на піддержку трудовому населенню та на розвиток народнього господарства Української Народньої Республіки, а не спекуляції та ріжну банкову експльоатацію (визиск).

На грунті безладдя, неспокою в життю та недостачі продуктів росте невдоволення серед де-якої частини людності. Тим невдоволенням користуються ріжні темні сили і підбивають несвідомих людей до старих порядків. Сі темні сили хочуть знов підвернути всі вільні народи під єдине ярмо Росії. Рада Народніх Міністрів повинна рішуче боротися зо всіма контр-революційними силами, а всякого, хто кликатиме до повстання проти самостійної Української Народньої Республіки - до повороту старого ладу, того карати як за державну зраду.

Всі ж демократичні свободи, проголошені 3-м Універсалом, Українська Центральна Рада підтверджує і зокрема проголошує: в самостійній Українській Народній Республіці нації користуватимуться правом національно-персональної автономії, признаним за ними законом 9-го січня.

Все, що, вичислене в сім Універсалі, не встигнемо зробити Ми, Центральна Рада, в найближчих тижнях певно довершать, справлять і до останнього порядку приведуть Українські Установчі Збори.

Ми наказуємо всім громадянам нашим проводити вибори до них як найпильніше, вжити всіх заходів, щоб підрахунок голосів закінчити як найскоріше, щоб за кілька тижнів зібрались наші Установчі Збори, найвищий господар і впорядник землі нашої, і закріпили свободу, лад і добробут Конституцією нашої незалежної Української Народньої Республіки на добробут всього трудящого народу її, тепер і на будуче. Сьому ж найвищому нашому органові належатиме рішити про федеративний зв'язок з народніми республіками бувшої Російської держави.

До того ж часу всіх громадян самостійної Української Народньої Республіки кличемо непохитно стояти на сторожі добутої волі та прав нашого народу і всіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої самостійної Республіки.

 

Українська Центральна Рада.

У Київі. 9 січня 1918 р.

 

___________________

Вістник Ради Народніх Міністрів Української Народньої Республіки. – 1918, 13 січня, – № 3. /Конституційні акти України. 1917 – 1920. Невідомі конституції України. – Київ: Філософська і соціологічна думка, 1992.


https://drive.google.com/a/en.gov.ua/file/d/1KyWl2Lwuxy87gRZRQvPbBeIWRbsa-Q6f/view?usp=drive_web

Всеукраїнський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України

опубліковано 29 лист. 2017 р., 06:37 isp web   [ оновлено 1 груд. 2017 р., 00:55 ]

Всеукраїнський референдум на підтвердження 
Акта проголошення незалежності України 

        Ухваленням Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року розпочався відлік нового етапу розвитку сучасної демократичної держави. Разом із тим, 24 серпня 1991 року фактично відбулося відновлення державної незалежності України, яке увінчало тривалий шлях Українського народу до самостійності. Проголошення суверенітету стало логічним завершенням процесу українського державотворення. У боротьбі українці заплатили дорогу ціну. Втрата незалежності внаслідок більшовицької окупації після Української революції 1917–1921 років призвела до того, що злочинні тоталітарні режими – комуністичний і нацистський – забрали мільйони життів мешканців України внаслідок Голодомору, Голокосту, державного терору, депортацій та війн.
    
    1 грудня 1991 року в Україні відбувся Всеукраїнський референдум щодо незалежності України, на якому волевиявленням народу було підтверджено Акт проголошення незалежності України, ухвалений 24 серпня 1991 року Верховною Радою України, за який тоді проголосували 346 народних депутатів.

        Напередодні референдуму великий вплив мала небайдужа позиція української інтелігенції, зокрема, пристрасне слово відомої письменниці Ліни Костенко, з яким вона звернулася до громадськості: «Люди! Ось ви в неділю підете до виборчих дільниць, але не думайте, що це ваші кроки. Це вже хода історії!». Тоді, 1 грудня 1991 року, більше 90 відсотків виборців дали ствердну відповідь на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». У референдумі взяли участь 31 891 742 особи – 84,18% населення України. Не було жодного регіону, жодного населеного пункту, де ідея незалежності України не знайшла б підтримки більшості громадян. Втретє за 350 років нашої героїчної і водночас трагічної історії – від Визвольної війни середини ХVІІ століття – Україна здобула самостійність. Саме Всеукраїнський референдум наділив прийнятий Верховною Радою Акт проголошення незалежності України тією юридичною силою, яка дозволила ствердити: Радянський Союз як об’єкт міжнародного права перестав існувати, а на політичній карті світу з’явилася нова незалежна держава – Україна. Вже наступного дня, 2 грудня 1991-го незалежність України визнали Польща і Канада, 4 грудня – Литва і Латвія. Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року пройшов в один день з першими виборами президента України. До виборчого бюлетеня були включені 6 кандидатів. Усі вони підтримували ідею незалежності України. У результаті голосування Президентом України обрано Леонід Кравчука, за якого віддали голоси 19 млн. 643,6 тис. громадян (61,56% тих, хто взяв участь у голосуванні).

25 ЛИСТОПАДА УКРАЇНА ВШАНУЄ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ

опубліковано 23 лист. 2017 р., 00:44 isp web


25 ЛИСТОПАДА УКРАЇНА ВШАНУЄ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ 

        Голодомор — помста за свободу. Історики пояснюють: Сталін організував геноцид, щоб покарати українців за незалежність 1917—1921 років.
        25 листопада українці та світ, як і щороку, вшанують пам’ять убитих Голодомором 1932–33 років. Жалобні заходи традиційно відбуваються також у 32 країнах світу. Національні пам’ятні заходи до 84 роковин геноциду пройдуть під гаслом "Голодомор — помста за свободу, помста за революцію".
        Як відомо, у 1917—1921 українці відродили власну державність. Українська Революція не лише повернула нашу батьківщину на мапу світу. Нова держава задекларувала демократичний лад та дотримання основних прав і свобод людини. З перших днів Українська Народна Республіка протистояла російській інформаційній та військовій агресії. Втім війна більшовиків проти України не завершилася із падінням державності. Вже через десятиліття більшовики завдадуть остаточного, на їх думку, удару по окупованій Україні. В Інституті національної пам’яті пояснюють: насильницьке вилучення продовольства, блокада сіл та цілих районів, заборона виїзду за межі охопленої голодом України, репресії — все це мало знищити українське прагнення незалежності й самих українців.
        25.11.2017 о 16:00 - загальнонаціональна хвилина мовчання, під час якої мільйони українці запалюватимуть свічки біля Меморіалів Голодомору та на підвіконнях осель.
        Історична довідка
        Голодомор – масовий штучно організований голод, влаштований комуністичним режимом шляхом насильного вилучення продовольчих запасів в селян, яке поєднувалось із широкими репресіями проти різних верств населення. Голодом було вбито мільйони людських життів. Страшні обставини злочину унеможливлюють встановлення точної кількості смертей невинних людей та вичерпного поіменного списку жертв. За підрахунками, проведеними Інститутом демографії та соціальних досліджень НАН України, в Україні внаслідок Голодомору 1932 – 1933 років загинуло 3 млн. 941 тис. осіб. Непрямі втрати (дефіцит народжень) внаслідок Голодомору в Україні в 1932–1934 роках досягають 1 млн. 122 тис. осіб.
        Комуністичний режим розглядав українську культурну еліту та економічно незалежне і національно свідоме селянство як реальну загрозу свого існування. Тому від самих початків становлення радянської влади спрямовував проти них спеціальну репресивну політику. Перехід наприкінці 1920-их років до форсованої індустралізації та суцільної колективізації викликав невдоволення населення в різних регіонах СРСР. Найбільш активний спротив проявився в Україні, що мала досвід власної державності у 1917–1921 рр. Центром опору більшовицькій політиці стало українське село. У 1930 році в Україні відбулось понад 4 тис. масових протестних виступів у яких взяли участь за оцінками дослідників біля 1,2 млн. осіб. Виступи були стихійними та розрізненими, їх порівняно швидко придушували добре озброєні і підготовлені війська, але масштаб опору змусив призупити колективізацію.
        Хлібозаготівельна кампанія 1931 року та голод, який охопив Україну весною 1932 року, загострив антикомуністичні настрої в українському суспільстві. За перші 7 місяців 1932 року органи ҐПУ (главное политическое управление) зафіксували в УССР понад 900 масових протестних виступів, що становило понад 56 % усіх антивладних виступів в СССР за цей час. У першій половині 1932 р. з колгоспів в Україні вийшли 41 200 селянських господарств. Незважаючи на тиск партійних і державних органів, біля 500 сільських рад в Україні відмовлялись приймати нереальні плани хлібозаготівель. І в 1932, і в 1933 роках у різних регіонах України режим змушений був придушувати масові виступи – «волинки» – які ставали відчайдушними спробами доведених до межі голоду українських селян не стільки відстояти свої права, як просто вижити. Голодуючі селяни опиралися вивезенню хліба в рахунок заготівель, нападали на зерносховища, комори спиртзаводів чи винокурень, де зберігалось, часто просто під відкритим небом, відібране у селян зерно. Водночас, серед колгоспного селянства у 1932 році набув поширення такий метод протесту як невихід на роботу. В обстежених ҐПУ 150 колгоспах, де відбувалися виходи з колективів, не виходило на роботу від 30 до 70 % колгоспників. З посиленням хлібозаготівельного свавілля та викликаного ним голоду, почастішали терористичні акти, вчинені селянами. За оцінками дослідників, у 1932 р. в українському селі було здійснено понад 1000 актів збройного спротиву режиму. Цей стихійний спротив і став основою звинувачень в наявної антикомуністичного підпілля і підготовки на весну 1933 року повстання в Україні, які були використані окупаційною владою як виправдання вбивства голодом. Врешті вияви збройного чи мирного протесту селян було придушено жорстокою репресивною машиною. Організований комуністичним режимом Голодомор став геноцидом, що завдав непоправних втрат українському народу, наслідки яких відчутні до сьогодні.

1-10 of 28