Головна‎ > ‎

Єдиний день інформування


До 100-річчя Української Центральної Ради

опубліковано 13 квіт. 2017 р., 00:30 міська рада   [ оновлено 13 квіт. 2017 р., 01:23 ]


З метою вшанування традицій боротьби за незалежність і соборність України та військової звитяги захисників рідної землі, творців національної державності Президентом України 22 січня 2016 року підписано Указ № 17 “Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917–1921 років”, яким 2017-й проголошено Роком Української революції. Українська революція 1917–1921 років розпочалася в умовах революційних потрясінь, які охопили Російську імперію у березні 1917-го. Ключовим її рушієм був український народ і його політична еліта, що еволюціонувала від ідей політичної автономії та федерації до усвідомлення власної державної незалежності.  Революція була явищем загальноукраїнським. У всіх регіонах розвивався національний рух, створювалися та діяли українські органи влади, політичні партії та громадські інституції, відроджувалася культура.  Цікаво, що термін “Українська революція” був уведений в обіг самими учасниками подій. Це визначення є в працях Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Дмитра Дорошенка та інших діячів доби. Радянська історіографія старанно викорінювала цю дефініцію та поширювала свої поняття – “Велика Жовтнева соціалістична революція” та “Громадянська війна”. Усе, що не вписувалося в рамки “генеральної лінії партії”, подавалося як “контрреволюційне” та “буржуазне”. Проте, тим часом українські історики в діаспорі досліджували Українську революцію 1917–1921 років. Їх роботу продовжили вітчизняні науковці в незалежній Україні.

Етапи революції 1917–1921 років 

  • березень 1917 – квітень 1918. Утворення та діяльність Української Центральної Ради, проголошення її Універсалів;
  • 29 квітня – 14 грудня 1918. Правління гетьмана Павла Скоропадського;
  • грудень 1918 – листопад 1921.  Встановлення влади Директорії УНР, розгортання та придушення масштабного повстанського руху.

Доба Української Центральної Ради (березень 1917–квітень 1918)

Перший етап Української революції розпочався відразу після перемоги російської Лютневої революції у Петрограді. В цей час у Києві було створено  національний представницький орган – Українську Центральну Раду (УЦР). Після Всеукраїнського національного конгресу вона з київської організації перетворилася на загальноукраїнську.  У І Універсалі УЦР заявила про політичну мету – здобуття української автономії у складі демократичної федеративної Російської республіки. Автономна Україна мала включати території, де українці становлять більшість населення.  ІІ Універсалом Центральної Ради утворено виконавчий орган влади – Генеральний Секретаріат.  У багатьох містах колишньої імперії відбувалося українське національне піднесення. Українці, що входили до частини Російської імператорської армії та Російського імператорського флоту, збиралися на мітинги, “українізувалися” та визнавали УЦР.  Після захоплення в Петрограді влади більшовиками надії на демократичний устрій Росії поступово розвіялися.  ІІІ Універсалом УЦР проголосила Українську Народну Республіку (УНР). Майже відразу вона зазнала більшовицької агресії з боку Росії. У розпалі бойових дій УЦР проголосила незалежність УНР (ІV Універсал). Незважаючи на героїзм під Крутами та в інших нерівних боях, українські війська відступили. УНР уклала перший в новітній історії України міжнародний договір у Бресті. Дипломатичне визнання та військова допомога Центральних держав зміцнили УНР і дали змогу відвоювати окуповані більшовиками території.

Доба Гетьманату (квітень–грудень 1918)

Здобувши владу, гетьман Павло Скоропадський скористався нетривалим мирним періодом для зміцнення основ української державності. В період Гетьманату була розбудована дієва регіональна адміністрація. Вона контролювала найбільшу за весь час Української революції в територію, а також вела перемовини про входження до складу Української Держави Криму та Кубані. Українська Держава була визнана 30 країнами.  За гетьмана в Україні було відкрито Кам’янець-Подільський університет, засновано Академію наук, закладено основи Української автокефальної православної церкви, здійснено інші важливі починання. Амбітна військова реформа не була завершена через несприятливу зовнішню та внутрішньополітичну ситуацію. Здобутками державотворення періоду Гетьманату скористалася відновлена УНР.

Доба Директорії (грудень 1918–листопад 1921)

Директорія відновила республіканський лад і демократичне правління в Україні. Акт Злуки Української Народної Республіки із Західно-Українською Народною Республікою засвідчив волю українського народу до Соборності. Скликаний Директорією Трудовий конгрес, забезпечив широку представницьку основу української влади. У Паризькій мирній конференції, де вирішувалася доля учасників Першої світової війни, взяла участь українська делегація.  Увесь цей період УНР вела важкі бої за незалежність і територіальну цілісність. Разом із Галицькою армією, Армія УНР демонструвала героїзм і не капітулювала навіть тоді, коли під українським прапором залишалися кілька невеликих повітів. Контрнаступи березня 1919-го, Офензива на Київ–Одесу, Перший Зимовий похід засвідчили волю до боротьби. Укладання Варшавської угоди заклало фундамент тривалого українсько-польського альянсу і надало примарний шанс на перемогу навесні 1920 року. Проте навіть кинуті союзником напризволяще  українські вояки не полишали спроб закріпитися на рідних землях. До листопада 1921 року тривав масовий повстанський рух.

Західно-Українська Народна Республіка (листопад 1918–липень 1919)

Розпад Австро-Угорської монархії, прозваної “клаптиковою імперією”, відкрив шлях до незалежності її народів. Галичина – східна частина австрійського коронного краю – від початку стала ареною суперництва українського та польського національно-визвольних рухів. Права на неї заявили одночасно Українська національна рада та Польська ліквідаційна комісія. Українці Закарпаття та Північної Буковини тяжіли до своїх братів-галичан, але їхні землі також були об’єктом зазіхання сусідніх народів і держав.  Змагання за першість у Львові виграли українці, які швидко і рішуче встановили контроль над краєм. Ці події увійшли в історію як Листопадовий чин. Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії запроваджував назву нової держави – Західно-Українська Народна Республіка. Однак закріпити успіх галичани не змогли. Після місяця затятих боїв українці були змушені залишити свою столицю. Утворився протяжний українсько-польський фронт. Спочатку бої носили позиційний характер. Це надало змогу ЗУНР облаштувати державні справи: провести реформи, сформувати дієвий уряд, адміністрацію, військо.  Допомога Києва, на яку розраховували державні мужі ЗУНР, підписуючи Акт Злуки 22 січня 1919 року, не допомогла виграти війну з Польщею. Зміцнілі польські війська за підтримки переможної Антанти окупували майже всю Східну Галичину. Відчайдушний контрнаступ – Чортківська офензива – лише ненадовго виправив ситуацію. Врешті уряд і армія ЗУНР були змушені перетнути Збруч і об’єднатися із силами Директорії на Поділлі.  У 1921 році після кількох воєн радянської Росії з УНР майже вся територія України опинилася під контролем окупанта. Ризький мир, підписаний у березні того ж року між радянськими урядами Росії й України та Польщею, фактично поховав самостійницькі плани урядів УНР і ЗУНР. Раніше, 1918-го Румунія окупувала Буковину, 1919-го до Чехо-Словаччини відійшло Закарпаття. Долю Східної Галичини було вирішено 1923 pоку на Паризькій конференції – її приєднано до Польщі.  Попри те, що до середини 1920-х років усі землі сучасної України опинилися під владою чотирьох держав, питання єдності української нації вже ніколи не ставилося під сумнів. Саме під час Української революції було проголошено незалежність України, продемонстровано можливість цивілізованого демократичного збирання територій в єдину суверенну державу. Це був вагомий і багато в чому трагічний досвід державницько-правової розбудови України.  Українській політичній еліті не вдалося повною мірою втілити в життя ідею відродження державності. Це обумовлено не лише зовнішніми геополітичними чинниками, небажанням держав – переможниць у Світовій війні бачити Україну самостійною, а й проблемами внутрішнього характеру. Йдеться про недостатню консолідацію суспільних верств, гострі ідейні протиріччя політичної еліти, недооцінку значення збройних сил у захисті державного суверенітету, кволість мобілізаційних зусиль урядів, прорахунки у виборі стратегічних союзників.


За матеріалами УІНП

До 500-річчя Реформації

опубліковано 21 бер. 2017 р., 07:57 міська рада   [ оновлено 22 бер. 2017 р., 02:17 ]

Ігнатуш О.М. ПРОТЕСТАНТСЬКІ ГРОМАДИ ЗАПОРІЗЬКОГО КРАЮ ТА ЇХНІ ЛІДЕРИ (20-ТІ РР. ХХ СТ.) Протестантські спільноти Запорізького краю постали різного часу, у різних умовах, відображаючи специфіку історичних процесів українського півдня. Вони поступово знаходили нових послідовників, зміцнювали свій суспільний вплив, формували традиції. Складні і суперечливі обставини державно-політичного життя перших десятиліть ХХ століття суттєво вплинули на організаційну складову релігійного побуту. Саме тоді протестантам вдалося досягти нових успіхів у поширенні своєї віри, заснувати нові осередки, що стали відправними для майбутнього відродження у 40-і рр. ХХ ст. після нищівних переслідувань і гонінь 30-х. Тоді – у 20-ті рр., – сформувалося коло одновірців, висунулися лідери, готові страждати за свої переконання, і які дійсно мусили через них пройти до кінця свого життя. Дослідження історії протестантських спільнот на території Запорізького краю до сьогодні вивчалося фрагментарно, переважно у контексті вивчення історії окремих конфесій [1; 3], державно-церковної політики [18], міжконфесійних процесів [14], джерелознавчих аспектів історії протестантизму [10], історії національних меншин [13; 15], історії Запорізького краю [11]. Тому погляд на загальний стан протестантського руху на Запоріжжі, на нашу думку, сприятиме усвідомленню ролі і місця протестантизму у вітчизняній історії та осягненню його історичних особливостей. А це, у свою чергу, має тісне відношення до розуміння організаційних процесів у сучасному світі. Коротко охарактеризуємо масштаб і динаміку поширення протестантизму на території Запорізького краю у час першої хвилі релігійного відродження, що тривала з початку до кінця 20-х рр. ХХ ст., тобто до часу, коли радянська влада почала стрімко знищувати всі надбання релігійних спільнот. Прагнемо висвітлити місця, соціальне та етнічне середовище діяльності протестантських громад, назвати прізвища лідерів і активних учасників руху, найсуттєвіші організаційні зміни у релігійних спільнотах. Станом на 25 серпня 1925 р. у Запорізькому окрузі зареєстрували 145 релігійних громад. Серед них – 10 громад менонітів, 18 – баптистів, 7 – євангельських християн, 2 – лютеран, 1 – адвентистів [5, 146-147]. Отже, протестантські громади становили 26% від загальної чисельності взятих на облік релігійних громад. Це значний показник. 124 Крім офіційно зареєстрованих осередків, з’являлися невеликі групи, які радянська влада не могла охопити своєю статистикою і контролем. Кожна з релігійних спільнот мала свою специфіку розвитку і, разом із тим, спільну долю, визначену їм радянською владою. Меноніти. Для менонітів, які на почату 20-х рр. ХХ ст. були найчисельнішої з протестантських спільнот, це виявився шлях значних обмежень релігійної свободи, руйнації традицій і втрат здобутків попередніх поколінь. На 1924 р. офіційна статистика визначала орієнтовну чисельність менонітів в межах республіки – 50 тис. чол. [14, 126]. 8 з 10 менонітських громад округу були зосереджені у Хортицькому районі (існував з 1923 по 1930 рр.) і по одній громаді у місті Запоріжжі та Оріхівському районі. Релігійні громади менонітів діяли у м. Запоріжжі (337 осіб), Миколайполі (481 особа), Канцерівка (155 осіб), Хортиця (791 особа), Широке (956 осіб), Бабурка (616 осіб), Павлівка (896 осіб), Кічкас (317 осіб), Оріхів (35/135 осіб). Крім того, статистика зафіксувала громаду братських менонітів у с. Кічкас (317 осіб). Зазначення двох Кічкаських громад з однаковою чисельністю в 317 членів наводить на думку про можливість подвійного обліку однієї й тієї ж громади братських менонітів. Віруючими цих громад були не тільки мешканці названих населених пунктів, а й жителі менших сіл, розташованих поблизу них. Скажімо, до Миколайпільської громади були приписані жителі сіл Долинське, Варварівка. До Канцерівської громади – віруючі-меноніти з с. Смоляне, Морозове. Община братських менонітів с. Кічкас мала своїх одновірців у Миколайполі (5 осіб), Долинському (3 особи), Павлівці (2 особи), Канцерівці (1 особа), Бабурці (1 особа). За даними радянських органів, станом на 1925 р. менонітські громади мали конфесійну єдність: були об’єднані у Всеукраїнську Комісію у справах менонітських общин з центром в колонії Лібенау Мелітопольської округи. Головою цієї Комісії був А.Г. Едігер, заступником – І.І. Вібе, секретарем А.А. Дік. Таким чином, їх релігійна структура мала адміністративну загальноконфесійну ланку, яка свідчила про організаційні прагнення менонітів і усвідомлення ними себе як цілісності. Хоча, згідно зі специфікою релігійного вчення, рішення представницьких колегіальних органів для громад мали лише рекомендаційний характер. Взаємодія релігійних громад підтримувалася традиційними з’їздами обласного об’єднання, у яких, здавалося, не було нічого екстраординарного. Скажімо, відомо, що 25 січня 1926 р. у молитовному домі менонітів с. Хортиця пройшов з’їзд делегатів менонітських громад об’єднання менонітів Запорізького округу. На ньому прийняли кошторис витрат правління на майбутній рік і обрали голову правління. Головою став Василь Дік – селянин с. Павлівка. Не дивлячись на традицію, сам факт скликання 125 з’їздів ставав дедалі проблематичним. Це залежало від установки влади, яка наприкінці 20-х рр. ХХ ст. взяла курс на унеможливлення організованих форм релігійного життя. Система державно-церковних відносин, побудована більшовиками, утруднювала нормальну роботу не тільки всеукраїнських адміністративних ланок церковних організацій, а й місцевих органів церковного управління. Крім вже згаданих керівників релігійних організацій, серед менонітів Запоріжжя відомими були Яків Генріхович Янцен, Яків Якович Дік, Яків Якович Коп, Петро Іванович Дік, Яків Генріхович Функ. Всі вони складали правління менонітської громади селища Шенвізе, яке ще до революції 1917 р. влилося до складу м. Запоріжжя (тоді ще – Олександрівськ). Шенвізьку громаду очолював Іван Корнійович Мартенс. Менонітська спільнота мала симптоматичну динаміку. Тоді як число громад інших протестантських конфесій на Запоріжжі протягом 20-х рр. ХХ ст. досягло свого апогею, меноніти показали протилежну тенденцію. У другій половині 20-х рр. ХХ ст. їхні громади знову зменшуються і число їх скорочується. Зазнаючи утисків своєї віри, вони вдаються до випробуваного методу – покидають межі країни, де колись знайшли притулок, емігрують. Це, у свою чергу, ще більше заохотило владу до прискореного нищення їхнього релігійного життя. 13 червня 1929 р. президія Запорізького окрвиконкому прийняла рішення про закриття православної церкви і молитовного будинку менонітів у с. Кічкасі, мотивуючи значним зменшенням відвідування цих приміщень віруючими. Читаємо аргументацію: «в зв’язку з виселенням із Кічкасу корінних мешканців, клопотанням 4-х тисяч робітників Дніпробуду та потребою Дніпровського будівництва у цих будівлях». 26 серпня 1929 р. це рішення санкціонував секретаріат президії ВУЦВК [9, 130,149]. Взаємодію менонітів Запорізького краю з радянською системою яскраво ілюструють події, пов’язані зі спорудженням на Дніпрі найбільшої в Європі гідроелектростанції – Дніпрогесу. Адміністративний центр будівельного управління знаходився поблизу Запоріжжя у Кічкасі – одній із найстарших менонітських колоній. За планом будівництва територія селища підлягала затопленню греблею електростанції. Населення мало бути переміщене у нові селища. Прохання місцевих жителів про дозвіл створення окремого німецького селища влада проігнорувала. Селища сформували за класовими ознаками – робітниче і селянське. Таким чином, політичний фактор дедалі тугіше вплітався у внутрішнє життя менонітської спільноти. Майже так само давно, як і меноніти – з початку ХІХ ст., на території Запорізького краю з’явилися німецькомовні переселенці лютеранського віросповідання. Порівняно з менонітами, їхня чисельність була меншою. 126 Лютерани, здебільшого, проживали у м. Запоріжжі та у Ново- Миколаївському районі. У церковному відношенні вони об’єднувалися у 2 громади. На середину 1925 р. громада м. Запоріжжі налічувала, за різними даними, від 500 до 611 віруючих, сільська – 1 532. Лютеранську громаду м. Запоріжжя очолював пастор Георгій Рат [13]. Правління цієї громади у середині 20-х рр. складали Гейнріх Марітц, Вільям Ейнтерск, Іван Янцен, Вільям Тавоніус, Христофор Гербер. Керівником іншої лютеранської громади, центр якої знаходився у с. Терсянка, був пастор Г. Бірт. Відомо також прізвище органіста цієї громади – К.Г. Ванзідлер. Організаційним центрами для цих громад у звітності місцевих адміністративних органів зазначені Вища церковна рада, що знаходилася у Москві, та Тираспольська релігійна громада. Крім зазначених вище євангельсько-лютеранських громад, на території, що нині входить до складу Запорізької області, діяли й інші осередки цієї конфесії. Ще з дореволюційних часів діяли лютеранські церкви у селах Гохштедт Мелітопольського повіту Пришибської волості (нині – с. Високе Михайлівського району), Ейгенфельд Мелітопольського повіту Ейгенфельдської волості (нині – с. Полянівка Мелітопольського району), Людвігсталь Маріупольського повіту Людвігстальської волості (з 1918 р. – с. Карла Либкнехта, нині – с. Зоря Розівського району), Нейгофнунг Бердянського повіту Софіївської волості (нині – с. Ольгине Бердянського району), Олександро-Невське (до 1914 р. – Грунау) Маріупольського повіту Олександро-Невської волості (нині – територія смт. Розівки). Територію південної України, складовою часткою якої є нинішня Запорізька область, вважають одним з найперших ареалів розповсюдження вітчизняного баптизму. На початку 1925 р. в Україні налічувалось 511 громад баптистів, у яких було 34 700 віруючих [12, 44]. Серед найстарших баптистських громад Запорізького краю, що діяли у 20-х рр. ХХ ст., була громада с. Астраханка Мелітопольського округу. Її було засновано у 1890 р. У 1894 р. було засновано громаду євангельських християн-баптистів у с. Софіївка Новомиколаївського району. Громаду баптистів у Мелітополі заснували 1900 р., у Запоріжжі – 1903 р., у с. Великий Токмак – 1905 р., у с. Воскресенка Пологівського району та у с. Жеребець Оріхівського району (нині – Таврійське) – 1907 р., у с. Мала Токмачка Оріхівського району – 1908 р., у с. Кінські Роздори Пологівського району – 1909 р., у с. Солодка Балка Великотокмацького району – 1910 р., у с. Федорівка Пологівського району – 1911 р. [4, 28-33; 6, 2]. Нерідко ці громади об’єднували нечисленних віруючих, що проживали у віддалених населених пунктах. Скажімо, за даними Оріхівського райвиконкому від 31 березня 1925 р. на території району діяла 127 лише одна протестантська громада, що об’єднувала усіх баптистів району, яких тоді налічувалося 125 осіб [5, 58]. Баптисти продемонстрували вражаюче зростання своїх спільнот. Це зростання забезпечила демократична революція 1917 р. Її наслідки не змогли нівелювати навіть руйнівні антицерковні заходи більшовиків. У таких осередках, як Олександрівська громада євангельських християн-баптистів, протягом 1917–1923 рр. число віруючих зросло на 61% (на 94 віруючих, становлячи 254 чол.), у Софіївській (Новомиколаївського району) – на 57 % (на 67 осіб, становлячи 117 чол.), у Жеребецькій – на 92% (на 123 особи, становлячи 130 чол.). 7 громад та 11 груп євангельських християн-баптистів у грудні 1925 р. обслуговували 22 служителі культу. Загальна кількість віруючих у цих організаціях, за різними даними, становила – 1 289– 1 869 осіб [2, 185]. Станом на листопад 1927 р. відомо про існування на Запоріжжі 33 громад і груп із загальною чисельністю 840 членів. Таким чином, кількість громад баптистів збільшилася майже вдвічі, але кількість членів у них вдвічі скоротилася. Ці суперечливі цифри, тим не менше, дають підстави стверджувати про суттєве збільшення протестантських осередків на території Запорізького краю у 20-ті рр. ХХ ст. Як зазначають дослідники, цей протестантський рух від часів своєї появи набував прихильності серед соціальних низів імперії, перш за все – селянства. Частка міських громад баптистів була невеликою, а їхніми членами була не аристократія, а ремісники, робітники, крамарі тощо. Досліджуючи євангельсько-баптистський рух на півдні України у 20–30-х рр. ХХ ст. і спираючись на численні архівні документи, Є.О. Голощапова стверджує, що після революції таке становище збереглося. У громадах баптистів переважали селяни. На одну міську громаду у середині 1920-х рр. припадало більше десяти сільських [2, 6]. Навіть така чисельна міська релігійна громада як Оріхівська, що знаходилася у районному центрі Запорізького округу, налічуючи у 1925 р. 125 членів, складалася переважно з селян (111 чол.), службовців і торгівців (64 чол.) та робітників (10 чол.) [8, 2]. Софіївська громада Новомиколаївського району, що яка налічувала 144 члени, складалася виключно з українського селянського елементу [6, 2]. Переважна більшість баптистів Запорізького краю була українською, що відображало етнонаціональний характер українського півдня і переважання селянства у соціальній структурі суспільства. Таким чином, баптисти Запорізького краю не вирізнялися з типової картини цього протестантського руху в Україні. Історичні джерела 20-х рр. ХХ ст. називають послідовників громад, прізвища духовних керівників, активних членів, повідомляють про духовну роботу на Запоріжжі діячів керівних органів церкви А.П. Костюкова – голови Всеукраїнського баптистського об’єднання, представників і 128 благовісників Всеукраїнського союзу Я.Ф. Фрезе, П.Г. Лева, Т.В. Губія, У. Чуба, голови Запорізького обласного об’єднання баптистів А.К. Драного, членів обласного правління П.Д. Ткалича (заступник голови), С.Т. Помазана, секретаря І.С. Вельможка та ін., містять додаткову цінну інформацію для проведення краєзнавчих, історичних, релігієзнавчих, богословських досліджень [10, 326]. Скажімо, голова ради та його заступник за соціальним станом були селянами, секретар – службовцем. Крім них, до складу ради входило ще четверо селян, 1 робітник, 1 ремісник, 1 службовець. З документів адміністративного відділу окрвиконкому дізнаємось, що Запорізьку міську громаду баптистів очолював П. Ткач – мешканець с. Жеребець (нині с. Таврійське Оріхівського району), де також діяла міцна громада баптистів. Церковне правління складали Григорій Маркович Мамай, Михайло Іванович Мамай, Демид Іваненко та Григорій Козаков. Вони проживали у різних частинах м. Запоріжжя: на вул. Гоголевській, Михайлівській, на селищі Калантировка, а також у селищах, які згодом увійшли до міської смуги Запоріжжя – с. Вознесенка та с. Павло-Кічкас. До найчисельніших протестантських спільнот Запорізького краю належали також і євангельські християни. Тоді, у 20-х рр. ХХ ст., це була окрема від баптистів релігійна течія. Громади євангельських християн діяли в 20-х рр. ХХ ст. у селах Ново- Водяне, Дніпровка, Орлянка Балківського району, Новоукраїнка Софіївського району. Разом із тим, ще у дореволюційні часи проявилися тенденції об’єднання євангельських християн і християн-баптистів в один союз. Цю тенденцію відзначаємо і на Запоріжжі. Спільність соціального походження та релігійної системи з якої у вітчизняних умовах виростали ці рухи, зближували їхніх учасників. Тим паче обидва рухи перебували в стадії організаційного становлення, пошуку відповідних організаційних форм. Релігійні громади євангельських християн і християн-баптистів нерідко самі не мали чіткого уявлення про свою організаційну підпорядкованість. Так, наприклад, громада євангельських християн с. Марївка Хортицького району Запорізького округу в анкеті, заповненій під час своєї реєстрації повідомляла, що її керівними органами є: «Ленінград. Союз ВСЕХ, Іван Степанович Проханов» і, водночас, «Москва. Всеросійський союз баптистів. Скалдін Василь Васильович» [7, 13]. Ці відомості не можна списати на необізнаність, притаманну новоутвореним громадам. Зазначений релігійний осередок було утворено 1921 р., а найстаріша частина цієї громади – Федорівська група – діяла з 1909 р. Громада євангельських християн у м. Запоріжжі була менш чисельною, аніж баптистська. У ній налічувалось 75 членів. 129 Громада євангельських християн розміщувалась на Південному селищі по вул. Нагорній, 18. Цікаво, що її керівником в анкетних даних на 1926 р. зазначений Іван Степанович Проханов, який жив у Ленінграді. Як відомо, він був очільником Всеросійського союзу євангельських християн (ВСЄХ). Всі члени правління громади проживали на Південному селищі м. Запоріжжя – Семен Іванович Шкутенко, Федір Фомич Позняков, Андріян Юхимович П’ятін, Василь Кузьмич Ткач, Гнат Васильович Ващенок. Показовим у плані соціального середовища поширення протестантизму і руху євангельських християн зокрема, стало створення осередку євангельських християн на Дніпробуді у Кічкасі у кількості 20 чол. Спочатку серед членів громади були лише чоловіки, жінки приєдналися пізніше. Відомо, що ініціатором створення християнського осередку – Прусенко, який представляв віруючих Запоріжжя на обласному з’їзді євангельських християн у м. Дніпропетровськ 20-23 листопада 1927 р. Делегат згадував, як ходив з місією поширення релігійного вчення по бараках Дніпробуду та агітував, як він загітував до «справи Божої» трьох перших жінок [11, 67]. Організаційно громади євангельських християн об’єднувалися у Всеукраїнський союз євангельських християн (ВУСЄХ), так само як баптисти – у Всеукраїнський союз об’єднань баптистів (ВСОБ). Адвентисти. Свідчення про розвиток адвентистського руху на Запоріжжі у 20-х рр. ХХ ст. суперечливі і далекі від повноти. Згідно з наведеною вище статистикою, на території Запорізького округу на середину 20-х рр. ХХ ст. діяла одна громада адвентистів. Тоді як дослідники адвентизму стверджують про більш широке поширення цієї релігійної течії. Скажімо, відомий історик адвентизму в Україні Р.А. Сітарчук стверджує, що ще у дореволюційні часи на території Катеринославської і Таврійської губерній діяло чимало громад адвентистів. Одна з перших виникла у с. Наталівці Олександрівського повіту. Одна з найбільших громад – діяла у м. Олександрівську. Вона налічувала близько 50 чоловік. Значним вважався осередок адвентистів у с. Новогупалівці, що об’єднував 15 осіб [16, 121-125; 17, 221]. Серед лідерів адвентистського руху, які здійснювали своє служіння на Запоріжжі, варто згадати Ю. Бетхера – голову Всеросійського об’єднання адвентистів сьомого дня, під керівництвом якого відбувся з’їзд Південно- Російського поля Адвентистів сьомого дня у м. Олександрівську 1909 р. [17, 221]. Разом із тим, маємо дані про те, що у 1923 р. почала свою діяльність група адвентистів сьомого дня у с. Верхня Хортиця. Хоча, вірогідно, що названа дата була лише часом офіційного визнання радянською владою факту оформлення релігійної громади. А це значить, що час її виникнення 130 міг бути більш раннім. Вірогідно, саме тут, серед менонітського населення колонії Хортиця, яке емігрувало а потім поверталося до цього населеного пункту, тримало постійний зв’язок зі своїми родичами по усьому світу, і з’явилися перші адвентисти Запоріжжя. Родинні зв’язки з тими, хто за кордоном прийняв нове вчення про скоре друге пришестя Христа та суворе дотримання вшанування суботи, сприяли появі прихильників цієї віри на Верхній Хортиці. Не дивлячись на незначну поширеність адвентистів на території Запорізького краю на початку 20-х рр. ХХ ст., Катеринославський губернський відділ ДПУ називав їх «найбільш організованою сектою» [14, 128]. У 31 серпня 1927 р. віруючі адвентисти сьомого дня м. Запоріжжя подали клопотання до адміністративного відділу Запорізького окружного виконкому про реєстрацію їх як групи. 6 грудня того ж року влада прийняла з цього питання позитивний висновок. Зібрання відбувалися, здебільшого, за місцем проживання проповідника по вул. Карла Лібкнехта, 9 або у помешканні одного з членів групи – П.І. Перка чи О.А. Шовкуна. Керівником групи на той час був молодий – 27 річний – проповідник Я.С. Кулаков. Громаду складали 4 подружжя та родини та ще дві особи. 27 квітня 1929 р. Запорізька громада адвентистів сьомого дня обрала нового керівника. Ним став Д.К. Ремферт. За належністю до соціального стану до революції 1917 р він назвав себе «хліборобом», а за майновим станом «неімущим». У грудні 1929 р. Запорізька громада адвентистів сьомого дня налічувала 11 членів. Прізвища членів групи адвентистів дають зрозуміти, що цей релігійний рух вкорінювався на місцевому ґрунті. Тут ми бачимо не тільки колишніх менонітів (П.І. Перк), а й тих, хто прийшов до протестантизму з православної церкви: Медвєдєв, Шовкун, Аксюта, Дрогоневська, Кримчанінова. Грошовий звіт групи адвентистів за друге півріччя 1928 р. дозволяє зрозуміти, що кошти, якими розпоряджалася громада були дуже скромними. ніяких видатків громада не робила, передавши зібрані пожертви для підтримання місії в касу Всеукраїнського об’єднання адвентистів сьомого дня. В організаційному плані адвентисти сьомого дня у 20-ті рр. ХХ ст. складали Всеукраїнське об’єднання адвентистів сьомого дня (ВОАСД). 20-ті рр. ХХ ст. стали часом появи в Україні нової протестантської спільноти – християн віри євангельської – п’ятидесятників. Тоді вони себе йменували християнами євангельської віри, а радянські чиновники частіше називали їх «трясунами». На 1925 р. ця спільнота налічувала 25 громад та 131 773 члени і мала стійку тенденцію до зростання: травень 1927 р. – близько 300 громад [14, 127]. У квітні 1926 р. Запорізький окружний адміністративний відділ зафіксував виникнення двох таких громад – у с. Воскресенці Пологівського району та у Томаківці. Цей населений пункт тоді входив до складу Запорізького округу. Відомо, що у Томаківці «гурток «трясунів» виокремився з релігійної громади євангельських християн». Ці громади згодом влилися у Всеукраїнський союз християн євангельської віри (ВСХЄВ). Влада намагалася використати кожну з релігійних організацій у своїх політичних цілях. Вона вносила розкол в існуючі протестантські організації, зокрема – баптистів і євангельських християн. Саме з цією метою, а не з якихось інших міркувань, більшовики певний час, дозволили розгортанню п’ятидесятницького руху. Про це свідчить, наприклад, лист НКВС до адміністративного відділу Мелітопольського окрвиконкому від 9 березня 1929 р. з вказівкою про необхідність «дати дозвіл на провадження молитовних зборів» «групі "трясунів"». Дозвіл розглядався як можливість для більш щільного нагляду за групою: обліку й подальшого контролю її членів. Квінтесенцію містять слова цитованого листа: «по цій справі будуть дані директиви по відповідній лінії» [19, 34]. «Відповідну лінію», як відомо, проводили органи ДПУ, що мали завдання знищення релігійних організацій. Таким чином, історичні джерела про діяльність протестантських громад на Запоріжжі у 20-ті рр. ХХ ст. дозволяють реконструювати чимало вагомих питань організаційного розвитку протестантських конфесій, їх взаємин з владою, характеру міжконфесійних відносин.

До Дня Соборності України

опубліковано 23 січ. 2017 р., 00:00 міська рада   [ оновлено 23 січ. 2017 р., 00:10 ]

До Дня Соборності України

Історична довідка

Український історичний календар 22 січня містить дві знаменні події: проголошенням 1918 року IV Універсалом Української Центральної Ради незалежності Української Народної Республіки та рівно за рік – Універсалом Директорії Української Народної Республіки – об’єднання УНР і ЗУНР в одну суверенну державу. Ці події є одними із найважливіших в історії Української революції 1917 – 1921 років і загалом історії України XX століття.

IV Універсал Української Центральної Ради став логічним завершенням складного розвитку українського визвольного руху доби революції, що розпочався в березні 1917-го й упродовж одного року пройшов еволюцію від культурницьких вимог, ідей політичної автономії та федерації до усвідомлення необхідності власної незалежної держави. Водночас, на проголошення незалежності лідерами Української Центральної Ради значний вплив справили зовнішні обставини – відбиття збройної агресії більшовицької Росії, а також переговори в Брест-Литовську про мирний договір УНР з країнами Четвертного союзу.

“Раз армії нема, а треба боронити Україну, то єдиний вихід – проголошення незалежності України, що дасть можливість стати твердо на міжнародній арені і приступити до організації нової фізичної сили”, – відзначав під час засідання українського уряду 26 грудня 1918 року “соціаліст-революціонер” Микита Шаповал.

Текст IV Універсалу датований 9 (22) січня 1918 року. Ухвалили його пізно вночі 11 (24) січня 1918 року на засіданні Малої Ради. Документ містив чотири головні напрями: проголошення самостійності Української Народної Республіки; доручення Раді Народних Міністрів укласти мир з Центральними державами; оповіщення оборонної війни з більшовицькою Росією; декларування основ внутрішнього соціально-економічного будівництва й окреслення заходів для припинення війни з Центральними державами.

Проголошенню IV Універсалу передував виступ голови Української Центральної Ради Михайла Грушевського: “Високі збори!.. Народ наш прагне миру. І Українська Центральна Рада доложила всіх зусиль, щоб дати мир негайно. Але петроградське правительство, Совіт народніх комісарів, оголошує нову “священну війну”, а з другого боку, це правительство насилає своє військо, червоногвардійців та більшовиків на Україну і веде з нами братовбивчу війну. Щоб дати нашому правительству змогу довести справу миру до кінця і захистити від усяких замахів нашу країну, Українська Центральна Рада постановила не відкладати до Установчих зборів ті справи і в цій цілі Українська Рада вже з 9 січня відбувала перманентне, безперервне засідання аж до цього часу і постановила важну річ – видати оцей Універсал”.

Голосували за епохальний для України документ поіменно. Із 49 членів Ради, що брали участь у ньому, “за” було 39, “проти” – 4, “утрималось” – 6 осіб.

Уперше в XX столітті Україна проголошувалася незалежною суверенною державою

Революційні події на Наддніпрянській Україні, проголошення української державності сприяли піднесенню національного руху в підавстрійській Галичині. В умовах розпаду Австро-Угорщини тамтешні українці отримали можливість реалізувати своє право на самовизначення. 1 листопада 1918 року проголошено Західно-Українську Народну Республіку. Її лідери ініціювали переговори про об’єднання Наддніпрянської України з Наддністрянською. На зустріч із гетьманом Павлом Скоропадським у Київ вирушила галицька делегація (до складу якої входили Осип Назарук і Володимир Шухевич). Гетьман обіцяв оперативно відреагувати на прохання галичан: надати ЗУНР зброю, продовольчу і фінансову допомогу, спрямувати в Галичину загін Січових стрільців Євгена Коновальця, який мав допомогти галичанам у боротьбі з поляками. Утім, в цей час владу в Україні перебрала на себе Директорія і переговори про об’єднання продовжилися вже з її представниками.

Їх наслідком стало підписання 1 грудня 1918 року у Фастові “передвступного” договору між УНР і ЗУНР про злуку обох республік в одну велику державу. А вже 3 січня 1919 року Українська національна рада ЗУНР у Станіславові (нині – Івано-Франківськ) ратифікувала цей договір і прийняла ухвалу про наступне об’єднання двох частин України в одну державу. Для продовження переговорів з урядом УНР сформували делегацію у складі 65 осіб, яку очолював Лев Бачинський.

22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві в урочистій атмосфері відбулося проголошення Акта злуки УНР та ЗУНР в єдину незалежну державу. У зачитаному на зборах “Універсалі соборності”, зокрема, відзначалося: “Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка”. Наступного дня Акт злуки майже одностайно був ратифікований Трудовим конгресом України.

За законом “Про форму влади на Україні” від 28 січня 1919 року голова Української національної ради ЗУНР Євген Петрушевич мав увійти до складу Директорії УНР. ЗУНР отримала нову назву Західна область Української Народної Республіки (далі – ЗОУНР). Їй гарантувалася територіальна автономія. Гербом ЗОУНР став тризуб замість лева. Державного секретаря закордонних справ ЗОУНР Лонгина Цегельського призначили першим заступником міністра закордонних справ УНР. Остаточно врегулювати всі питання, пов’язані зі створенням єдиної української держави, повинні були спільні Установчі збори. Утім, завершити цей процес завадила окупація українських земель.

Акт злуки 22 січня 1919 року увінчав соборницькі прагнення українців обох частин України – Наддніпрянщини та Наддністрянщини – щонайменше з середини XIX століття.

Після проголошення об’єднання УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року питання єдності української нації в українській політичній думці вже ніколи не ставилося під сумнів.

Упродовж багатьох десятиліть Акт злуки 22 січня 1919 року залишався символом віри, ідейним імперативом боротьби за незалежну, соборну державу.

 

 

За матеріалами Українського інституту Національної пам’яті

 

До 40-річчя заснування Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод

опубліковано 6 лист. 2016 р., 22:35 міська рада   [ оновлено 6 лист. 2016 р., 22:35 ]

До 40-річчя заснування Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод

 

         9 листопада 2016 року відзначається 40-річчя заснування Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (Української гельсінської групи). Це була перша легальна правозахисна організація в Українській РСР, яка відіграла одну з ключових ролей у національно-визвольній боротьбі Українського народу, розпочала ненасильницький, легальний і правовий шлях у здобутті Україною незалежності, становленні демократії, поваги до прав людини. На вшанування цієї події, засвідчення значення для розвитку демократичної правової держави і громадянського суспільства, з метою гідного відзначення 40-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод, сприяння розвитку правозахисної громадської діяльності в Україні 4 квітня 2016 року Президент України видав Указ № 126 “Про відзначення 40-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод”.

         Розпорядженням від 1 липня 2016 року № 531-р Кабінет Міністрів України затвердив план заходів з відзначення 40-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод, яким, зокрема, передбачено проведення у навчальних закладах лекцій, бесід, засідань за круглим столом, інших тематичних інформаційно-освітніх заходів, присвячених громадсько-політичній і правозахисній діяльності Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Опрацювання в загальноосвітніх, професійно-технічних, позашкільних навчальних закладах питання заснування та розвитку в Україні правозахисного руху, зокрема діяльності Української гельсінської групи у відстоюванні прав людини в СРСР дасть змогу розкрити злочинну суть радянської тоталітарної системи та виявити можливості законного протистояння випадкам порушення прав людини. В нинішніх умовах анексії Російською Федерацією частини території України, російської військової та інформаційної агресії, репресій за політичною ознакою проти громадян України в Криму та на сході України, допоможе актуалізувати проблеми незаконного утримання наших співвітчизників у місцях позбавлення волі РФ, засуджених до багаторічного ув’язнення за сфальсифікованими звинуваченнями, привернути увагу до сучасних українськ х політичних бранців Кремля Олега Сенцова, Олександра Кольченка, Сергія Литвинова, Олексія Чирнія, Ахтема Чийгоза, Юрія Ільченка, Романа Сущенка, Теймура Абдуллаєва, Узеїра Абдуллаєва, Айдера Саледінова, Еміля Джемадінова і Рустема Ісмаілова та інших.

Історична довідка

         У середині 1970-х років політичне протистояння між СРСР і країнами Заходу досягло такої гостроти, яка загрожувала перерости у світову війну. В зв’язку з цим 32 країни Європи (окрім Албанії), США, Канада та СРСР після тривалих переговорів 1 серпня 1975 року в місті Гельсінкі підписали Прикінцевий акт Наради з безпеки та співробітництва у Європі.      Гельсінським актом було остаточно закріплено кордони, які склалися в Європі внаслідок Другої світової війни. Крім того, СРСР забезпечив собі статус найбільшого сприяння в торгівлі із Заходом, якому програвав в економічному змаганні та військовому протистоянні. Однак в обмін на це СРСР зобов’язався дотримуватися гуманітарної частини Прикінцевого акта, зокрема, прав людини в межах Загальної декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 року, її статті 19: “Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів”.

         Передбачалося, що виявлення фактів переслідування людей за переконання викликатиме юридично обґрунтовані претензії інших сторін і не буде трактуватися як втручання у внутрішні справи країни. Прикінцевий акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі прирівнювався до національного законодавства. Його підписання Радянським Союзом відкривало юридичні підстави легально і цілком законно боротися з порушеннями прав людини в умовах тоталітарного режиму.

         Першим такі можливості збагнули московські правозахисники – однодумці академіка Андрія Сахарова. Гельсінський акт, задуманий як міждержавний, вони запропонували прочитати у людському вимірі. 12 травня 1976 року створили Московську громадську групу сприяння виконанню гельсінкських угод. Другою стала Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод. Надалі, 25 листопада 1976 року Гельсінську групу створено в Литві, 14 січня 1977 року – в Грузії, 1 квітня 1977 року – у Вірменії. З вересня 1976 року в Польщі відкрито діяло незалежне громадське угрупування – Комітет захисту робітників, перетворений пізніше на Комітет громадського захисту, у січні 1977 року в Чехословаччині започатковано правозахисне товариство “Хартія-77”. У США була створена спеціальна комісія Конгресу. Таким чином, гельсінський правозахисний рух швидко став міжнародним. Легальну правозахисну організацію в Україні створено з ініціативи письменника і філософа Миколи Руденка, генерала радянської армії Петра Григоренка (Москва), хіміка Оксани Мешко, письменника-фантаста Олеся Бердника, юриста Левка Лук’яненка (Чернігів). Членами-засновниками стали також мікробіолог Ніна Строката (Таруса Калузької області), інженер Мирослав Маринович (Київська область), історик Микола Матусевич, учитель Олекса Тихий (Донеччина), юрист Іван Кандиба (Пустомити на Львівщині). 9 листопада 1976 року вони підписали Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод і Меморандум №1. Саме цей день символічно вважається датою заснування Української гельсінської групи. Декларацією було проголошено створення правозахисної організації та оприлюднено її мету і завдання, головне серед яких – ознайомлення урядів країн-учасниць Гельсінської Наради та світової громадськості з фактами порушення прав людини в Україні та прав українців, які мешкають в інших республіках Радянського Союзу. У програмному Меморандумі № 1 викривалися злочини комуністичного режиму: геноцид та етноцид, розкуркулення, Голодомор 1932–1933 років, політичні репресії 1930-х років, ліквідація УПА, винищення мирного населення, зокрема, “чекістами”, переодягненими у “повстанців”, тотальна русифікація, переслідування шістдесятників. Відзначалася конституційна правомірність виходу України із складу СРСР.

         У Меморандумі № 5 “Україна літа 1977-го” зазначалося, що неодмінним атрибутом цивілізованої держави є наявність опозиції, а основним принципом має бути “Не людина для держави, а держава для людини”. Діячі вимагали вільний виїзд з країни та в’їзд до неї, безперешкодне поширення ідей та думок, ліквідації цензури, дозволу на створення неконтрольованих державою об’єднань і спілок, звільнення політв’язнів, скасування смертної кари. Правозахисники вчинили революційний переворот у свідомості стероризованих комуністичним тоталітарним режимом людей: у невільній країні вони почали поводитися як вільні громадяни, здійснювати конституційні права на свободу слова, друку, демонстрацій, асоціацій та інших, тобто розуміти закони так, як вони написані. У суспільстві з’явилася незалежна громадська думка. Відтепер демагогія про “втручання у внутрішні справи СРСР”, коли йшлося про порушення основних прав людини, ставала неспроможною. Українська гельсінська група в добу краху світової колоніальної системи нагадала про існування поневоленої України і порушила питання про визнання її світовим

співтовариством. Вона об’єднала людей різного світогляду й національностей навколо розуміння, що за колоніального становища не може бути й мови про дотримання прав людини, бо лише державна незалежність є гарантом свобод. Отже правозахисники поставили український національний інтерес на міжнародну правову основу, в контекст протиборства демократичного Заходу з тоталітарним СРСР. У цьому розумінні гельсінський рух для України був значно важливішим, ніж для народів, які мали свою державність.

         У відповідь на діяльність опозиційного руху офіційна влада вдалася до масових репресій. Протягом 1977 року заарештовано і засуджено до тривалих термінів ув’язнення Миколу Руденка (після його арешту групу очолив Олесь Бердник), Олексу Тихого, Мирослава Мариновича, Миколу Матусевича, Левка Лук’яненка. Вже 1979-го внаслідок широкомасштабних репресивних заходів більшість діячів групи опинилися в ув’язненні. Причому тоталітарний режим фабрикував справи проти них не лише за політичними, а й кримінальними статтями, щоб створити дисидентам репутацію карних злочинців. У березні 1981 року Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод у повному складі опинилася в таборах або на засланні. Попри шалений тиск і масові арешти, група не просто не саморозпустилася, а й продовжувала поповнювати свої лави новими учасниками навіть із таборів і заслання, причому у 1982 році двома іноземцями, а в кінці 1987-го – ще шістьома.

         Крім того, з усіх гельсінських груп в СРСР тільки українська продовжувала діяти у таборах. У неволі виходили її документи. Закордонне представництво Гельсінської групи видавало щомісячний бюлетень “Вісник репресій в Україні”, діяв вашингтонський Комітет гельсінських гарантій для України, Українське видавництво “Смолоскип” імені Василя Симоненка видавало її документи українською й англійською мовами, інформаційні повідомлення лунали на радіо “Свобода”. Сила і величезна моральна перевага українських правозахисників над тоталітарним режимом полягали в тому, що вони не стали підпільниками, а підписували документи своїми іменами, відкрито демонстрували позицію та вимоги, апелюючи до радянського закону і міжнародних правових документів, підписаних СССР. Вони заслужили належної поваги в світі.

         23 вересня 1981 року у доповіді на 13-му Національному з’їзді Американської асоціації сприяння славістичним дослідженням у місті Пасіфік-Гров відомий дослідник політичної думки Іван Лисяк-Рудницький відзначив: “...підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. Їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи.

Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше”.

         У період “гласності” й “перебудови” активісти Гельсінської групи, опинившись на волі, відновили правозахисну діяльність, яка швидко набувала політичного характеру. 7 липня 1988 року Група трансформувалася в Українську гельсінську спілку, яка поклала початок створенню першої політичної партії в Україні. Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод посідає в історії українського визвольного і правозахисного руху визначне місце. Її діяльність разом з іншими чинниками привела Україну до незалежності, сприяла розбудові правової держави і розвитку громадянського суспільства, що відповідає волелюбному духові Українського народу і букві міжнародних правових актів. 1 квітня 2004 року (у день смерті Миколи Руденка) була заснована Асоціація правозахисних організацій – Українська гельсінська спілка з прав людини. Її метою є реалізація та захист прав людини і основних свобод через сприяння практичному виконанню гуманітарних статей Прикінцевого акта Гельсінської наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року, інших прийнятих на його розвиток міжнародних правових документів, а також усіх інших зобов’язань України у сфері прав людини та основних свобод. Асоціація є правонаступницею Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Сьогодні представниками Асоціації є 30 правозахисних організацій.

        

         Цифрами про Українську гельсінську групу:

49 осіб налічувала Українська гельсінська група;

30 меморандумів, декларацій, маніфестів, звернень та інформаційних бюлетенів

оприлюднила Українська гельсінська група до кінця 1980-х років;

5 життів правозахисників віддала Українська гельсінська група у протистоянні із радянською тоталітарною системою;

550 років сукупно провели діячі групи в таборах, колоніях, в’язницях, засланні,

психіатричних лікарнях.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ МІСЦЕВОЇ ДЕМОКРАТІЇ

опубліковано 11 жовт. 2016 р., 23:39 міська рада   [ оновлено 11 жовт. 2016 р., 23:40 ]

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ МІСЦЕВОЇ ДЕМОКРАТІЇ

        Відповідно до Указу Президента України «Про Європейський тиждень місцевої демократії» №922/2007 від 27.09.2007 року офіційний старт Європейського тижня місцевої демократії відбувся 15 жовтня 2007 року під час проведення у Валенсії (Іспанія) 15-ї сесії Конференції європейських міністрів, відповідальних за місцеве і регіональне управління.
        Європейський тиждень місцевої демократії є щорічною європейською подією, що включає одночасно національні і місцеві заходи, які проводяться місцевими органами влади всіх держав-членів Ради Європи для поширення інформації про місцеву демократію і сприяння ідеї демократичної участі на місцевому рівні.
        Радою Європи на початку кожного року визначається провідна ідея/тематика для заходів Тижня.
        ГОЛОВНА МЕТА ТИЖНЯ
        Головною метою
є активізація процесів розповсюдження інформації щодо принципів, надбань та досягнень функціонування місцевої демократії в Україні та Європі, сприяння обізнаності населення щодо можливостей вирішення питань місцевого значення та залученню громадян до прийняття управлінських рішень, надання можливостей для ознайомлення з роллю Ради Європи та інших інституцій спільної Європи в області розвитку місцевої демократії.
        Відповідно до принципів демократичного розвитку забезпечення вільне отримання інформації стосовно можливостей участі громадян у суспільно-політичному житті їх міст та регіонів є головною передумовою здійснення ефективного та дієвого управління на місцях.
        ЗАВДАННЯ ТИЖНЯ
        Завданням Тижня є
розповсюдження інформації про діяльність місцевих органів влади, ознайомлення громадян з основними принципами їх роботи, привернення уваги населення селищ, міст та регіонів до того, що їхня участь у місцевих справах є найважливішим чинником життєздатності демократії, поширення інформації про різні форми та можливості участі в прийнятті рішень на місцевому рівні активно сприяє розширенню участі населення у соціальному, культурному, економічному та політичному житті.
        Проведення таких заходів на місцях під єдиним «гаслом» на всьому континенті має підсилити розуміння того, що «місцевий» і «європейський» підходи до здійснення самоврядування не протистоять один одному, а взаємно один одного доповнюють. Місцева демократія є загальною європейською цінністю та повинна спиратися на кращі досягнення та практики в галузі управління та демократії.
        АКТУАЛЬНІСТЬ ТИЖНЯ
        9 листопада 1995 р. Україна набула членство у Раді Європи (РЄ),
основній міжнародній політичній організації Європи, метою діяльності якої є захист прав і головних свобод людини та зміцнення плюралістичної демократії, в тому числі на місцевому і регіональному рівні.
        При вступі до Ради Європи Україна взяла на себе зобов’язання щодо реалізації основних європейських принципів місцевого і регіонального розвитку. Україною ратифіковано та здійснюється імплементація усіх міжнародно-правових договорів Ради Європи в сфері місцевої і регіональної демократії, головним з яких є Європейська хартія місцевого самоврядування.
        Рада Європи вважає, що вільне отримання інформації щодо національних та європейських стандартів і принципів функціонування системи місцевого самоврядування та забезпечення можливості громадян активно брати участь у вирішенні питань своїх міст та регіонів є головною передумовою здійснення ефективного та демократичного управління на місцях.
        ПРАВОВА БАЗА ТИЖНЯ
        Рішення щодо започаткування
Європейського тижня місцевої демократії міститься у Рекомендації 238 (2007) Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи, яку ухвалено 1 червня 2007 року.
        Офіційний старт Європейського тижня місцевої демократії відбувся 15 жовтня 2007 року на 15-й сесії Конференції європейських міністрів, відповідальних за місцеве і регіональне управління (м.Валенсія, Іспанія).
        Щорічне проведення в Україні заходів Європейського тижня місцевої демократії введено Указом Президента України «Про Європейський тиждень місцевої демократії» №922/2007 від 27 вересня 2007 року в Україні.
        Проведення Тижня в Україні відповідно до міжнародно-правових зобов’язань нашої держави затверджено Указом Президента України від 27 вересня 2007 року № 922/2007 «Про Європейський тиждень місцевої демократії».
        Європейський тиждень місцевої демократії - загальноєвропейська ініціатива Ради Європи, що координується Конгресом місцевих і регіональних влад Ради Європи, і яка спрямована на розвиток діалогу між місцевими обраними представниками та громадянами, який сприятиме подоланню дефіциту демократії. Провідна тема, обрана для тижня 2013 року, передбачає кроки до поліпшення підзвітності депутатів на місцевому та регіональному рівнях. Ключовим елементом демократії на місцевому рівні є тісна взаємодія між громадянами та місцевими обраними представниками. Провідна тема Європейського тижня у 2013 році співзвучна з «Європейським роком громадян», який оголосив Євросоюз. Ці заходи доповнюватимуть один одного.
        Головними заходами Тижня мають стати дні відкритих дверей, відкриті засідання рад, прийоми громадян депутатами та інші заходи на місцях, націлені на ознайомлення населення із завданнями та принципами функціонування системи місцевого самоврядування з однієї сторони та своїми правами і можливостями на участь у цьому процесі – з іншої.

До Дня Захисника України

опубліковано 11 жовт. 2016 р., 05:27 міська рада   [ оновлено 11 жовт. 2016 р., 05:27 ]

До Дня Захисника України 

        14 жовтня 2014 року Президент України Петро Порошенко підписав Указ №806 "Про День захисника України". Відтепер це свято відзначатиметься цього дня щорічно.
        День захисника України має значно ширший контекст, аніж привітання чинних військовослужбовців. Це й день пам'яті та пошани всіх, хто впродовж століть боровся за свою землю і відстоював суверенітет України після здобуття нею незалежності. Сьогодні справа захисту української незалежності згуртувала і кадрових військових, і добровольців, і волонтерів, тому коло тих, кого ми вшановуємо як захисників України, включає і їх.
        День захисника України призначено на церковне свято Покрови Пресвятої Богородиці. В Русь-Україну це свято прийшло з Візантії після запровадження християнства. Князь Ярослав Мудрий над Золотими Воротами в Києві збудував надбрамний храм на честь Богоматері. Українська традиція вшанування Покрови була продовжена в козацьку добу. На Запорозькій Січі це свято було одним з найголовніших. Цього дня відбувалися ради, де вибирали кошового та старшину, а січові церкви зводили передусім на честь Покрови Пресвятої Богородиці. У Гетьманщині виникає й цілком новий тип ікони - "Козацька Покрова". На ній під омофором Діви Марії іконописці розміщують українських ієрархів, гетьманів, старшину та значних козаків. У XX ст. традицію пошанування Покрови як опікунки українського війська перейняла Українська повстанська армія. Саме день 14 жовтня 1942 року вважається символічною датою її постання.
        Нинішній український воїн, який захищає українську державність у зоні АТО, — спадкоємець нескорених — тих, хто боронив кордони й безпеку своєї землі впродовж століть, часто в неймовірно складних умовах відсутності державності та атак значно сильніших ворогів, — дружинників княжих часів, козаків, січових стрільців, воїнів Української революції 1917-1921 років, повстанців Холодного яру та вояків УПА. Їх усіх — від давнини до сьогодення – і вшановуємо 14 жовтня, у День захисника України.

Ключові повідомлення до Дня захисника України: 
        1. У переломні моменти своєї історії українці здатні були творити своє військо, навіть не маючи держави.
        2. Українці здобували перемоги там, де це здавалося неможливим, продовжували боротьбу у здавалося б безнадійних умовах. Врешті сила нескорених поколінь увінчалася перемогою - відновленням незалежності після століть бездержавності. Сила нескорених нині дозволяє ефективно протистояти російській агресії, перемагати одну з найпотужніших армій світу.
        3. Уявлення про українців як про народ «гречкосіїв», нездатний себе захисти, нав’язане російською/радянською пропагандою. Історія свідчить: Українці — народ-військо, здатний об’єднатися заради захисту своєї землі.
        4. 14 жовтня - головне військове свято країни. Воно поєднує українські військові традиції княжих і козацьких часів, Української державності 1917-1921 років, боротьбу УПА та сьогодення. Вшановуємо не лише військовослужбовців, а й волонтерів та всіх, хто взявся зміцнювати обороноздатність України після початку російської агресії.
        5. У теперішній гібридній війні з російською армією перемогу може здобути лише сучасне українське військо, а не пострадянська армія, яку ми мали до 2014 року. Елементом модернізації збройних сил є використання українських військових традицій.
        6. Українська армія завжди була тісно пов'язана з народом, а народ – зі своїм військом. І в цьому була сила і війська, і народу. Нині це, зокрема, засвідчує потужний добровольчий і волонтерський рух.
        7. Сильна армія – запорука сильної держави.
        8. Українці — народ-військо.

За матеріалами Українського інституту національної пам'яті 

До 150-річчя з дня народження М.Грушевського

опубліковано 28 вер. 2016 р., 23:28 міська рада   [ оновлено 28 вер. 2016 р., 23:29 ]

До 150-річчя з дня народження М.Грушевського



17(29).09.1866 — 24.11.1934

У вересні 2016 року на державному рівні відзначається 150-річчя від дня народження видатного українського державного та політичного діяча, Голови Центральної Ради Української Народної Республіки, першої у ХХ столітті незалежної Української держави, історика і організатора української науки Михайла Грушевського.

Указом Президента України затверджено план заходів з підготовки та відзначення 150-річчя видатного українського діяча.

Вчений світового рівня, творча спадщина якого нараховує близько двох тисяч праць, народився в м.Холм (нині м.Хелм, Польща). З часом його родина переїхала на Кавказ, де Михайло навчався у 1-й Тифліській класичній гімназії. У 1890 році закінчив історичне відділення історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира. В університеті Грушевський працював під керівництвом Володимира Антоновича. За успіхи в науковій роботі його залишили на кафедрі для подальшої наукової та педагогічної роботи як професорського стипендіата. У травні 1894 р. він захистив магістерську дисертацію і отримав ступінь магістра. Того ж року за рекомендацією Антоновича Михайла Грушевського призначили на посаду ординарного професора кафедри всесвітньої історії Львівського університету. Саме у Львові М.Грушевський розпочав активну науково-організаторську діяльність, написав численні наукові праці та видав томи документів з історії України. Він створив власну наукову школу. М.Грушевський активно займався громадсько-політичними справами, був одним із засновників Української національно-демократичної партії (1899). Підтримував ідею автономії українських земель у складі Австро-Угорщини.

Після революції 1905-1907 рр. М.Грушевський переніс свою діяльність до Києва. В ніч з 3 на 4 березня 1917 р. під тиском революційних подій в Росії в Києві утворилася Українська Центральна Рада (УЦР). Період існування та діяльності Центральної Ради став періодом найвищого злету політичної, громадської та державної діяльності М.Грушевського. Він одним з головних ідеологів української революції, творцем її концепції й разом з УЦР пройшов шлях від вимог обмеженої національно-територіальної автономії до становлення самостійної України.

Центральна Рада діяла протягом 14 місяців. Першим Універсалом було проголошено автономію України в складі Російської федеративної республіки. Згідно з Другим Універсалом Центральна Рада почала розробку закону про автономний устрій України. Третім Універсалом Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку, а 22 січня 1918 р. Четвертим Універсалом — повну політичну незалежність та суверенітет української держави. Під керівництвом М.Грушевського урядом УНР приймалися важливі рішення про державні атрибути, а також здійснювався конституційний процес. Він особисто брав участь в розробці Конституції УНР, яка була прийнята 29 квітня 1918 року. Однак цьому документу не судилося бути втіленим, бо того ж самого дня в Києві стався державний переворот на чолі з П.Скоропадським і М.Грушевському довелося перейти на нелегальне становище. Ліквідація УЦР поклала край державній діяльності М.Грушевського. У підпіллі він здебільшого займався науковою працею.

У березні 1919 року емігрував до Праги, потім до Відня. В еміграції М.Грушевський продовжував свою публіцистичну та наукову діяльність. Крім того, він долучився до створення міжнародної організації – Комітету незалежної України, яка інформувала світову громадськість про політичні цілі українського народу, а також заснував у Празі Український соціологічний інститут.

У грудні 1923 р. М.Грушевського заочно було обрано академіком кафедри історії українського народу Всеукраїнської Академії наук України (ВУАН), а на початку березня 1924 р. за дозволом ЦК КП(б)У вчений повернувся в Україну, де розгорнув активну діяльність в напрямку розбудови радянської історичної науки. В цей час історик продовжував працювати над своїми фундаментальними працями – «Історія України-Руси» та «Історія української літератури».

З осені 1929 року почався погром наукових установ, створених М.Грушевським. Одночасно почалася критика історичних і політичних поглядів вченого. 7 березня 1931 р. М.Грушевський переїхав до Москви, а 23 березня його заарештували та звинуватили у керівництві неіснуючою контрреволюційною організацією «Український національний центр». Він визнав себе винним і невдовзі його звільнили з-під арешту. Однак здоров’я М.Грушевського та його моральні сили були підірвані.

У жовтні 1934 р. він поїхав лікуватися до одного з кисловодських санаторіїв. Несподівано вчений захворів і невдовзі після операції помер. Його тіло було перевезене до Києва та поховане на Байковому цвинтарі.


До 160-річчя від дня народження та 100-річчя з дня смерті Івана Франка

опубліковано 26 серп. 2016 р., 04:48 міська рада   [ оновлено 26 серп. 2016 р., 04:48 ]

До 160-річчя 
від дня народження та 
100-річчя з дня смерті 
Івана Франка 

Поет національної свідомості

1. Біографія 

        Іван Франко (27.08.1856 – 28.05.1916) – поет, прозаїк, драматург, літературний критик, публіцист, перекладач, учений, активний громадський діяч, філософ, один з будівничих нової української нації.
        Іван Якович Франко народився у селі Нагуєвичі (нині Дрогобицького району Львівської обл.) в родині сільського коваля. Мати, Марія Кульчицька, походила із зубожілого українського шляхетського роду Кульчицьких.
        Попри матеріальні нестатки родини, Іван навчався: в 1862 – 64 роках – у школі в сусідньому селі Ясениця-Сільна, в 1864 – 1867 рр. – у початковій школі в Дрогобичі, в 1867 – 1875 рр. – у гімназії в тому ж Дрогобичі.
        В 1875 році Франко отримав стипендію з фонду Гловінського і восени того ж року записався на філологічне відділення Львівського університету. В перші університетські роки відбулось самовизначення Франка як українського діяча, ще й виразно прогресивного, соціалістичного напрямку.
        У 1886 році Франко оженився з Ольгою Хоружинською (родом з Києва). У 1890 р. за підтримки М.Драгоманова стає співзасновником Русько-Української Радикальної Партії.
        Помер у своєму будинку у Львові 28.05.1916 р. і похований на Личаківському цвинтарі.

Творчий та науковий спадок 

        Поезія. Франко вперше виступив як поет у 1874 році і писав вірші аж до кінця свого життя, до 1916 р. В його поетичному доробку – чимало прекрасних віршів про особисті переживання та громадські справи, які склали кілька книжок. З під його пера вийшло 9 поетичних збірок: "Баляди і розкази" (1876), "З вершин і низин" (1887), "Зів'яле листя" (1896), "Мій Ізмарагд" (1897), "Із днів журби" (1900), "Semper tiro" (1906), "Давнє й нове" (1911), "Із літ моєї молодості" (1914). Але з найбільшою силою поетичний талант Франка проявився у великих поемах. Вершиною поетичної творчості Франка є поема «Мойсей» (1905), в якій на біблійному сюжеті показано конфлікт вождя з народом, засуджується зрада національних інтересів та проголошується ідея служіння рідному народові. Багато автобіографічного вклав Франко в цю поему.
        Прозова творчість. У своїх прозових творах Франко виступав як реаліст, зосереджений на проблемах сучасного йому галицького життя. Він першим в українській літературі почав описувати побут робітників нафтових промислів Борислава та їх класових антагоністів – євреїв-підприємців («Навернений грішник», 1877; «Boa constrictor», 1884; «Яць Зелепуга», 1887; «Ріпник», 1899). Найкращим твором цього циклу є роман «Борислав сміється» (1882). Зубожіння, пролетаризація галицького села лягли в основу збірок «В поті чола» (1890), «Галицькі образки» (1897), до яких належать автобіографічні оповідання «Малий Мирон», «Грицева шкільна наука», «Олівець», «Schönschreiben», інші.
        Драматургія. Франко був майстром соціально-психологічної та історичної драми й комедії. Перші спроби походять з гімназії: «Юґурта» (1873), «Три князі на один престол» (1874), інші. Найбільше п’єс Франко написав у 90-х роках. Найвизначніші з них — соціально-психологічна драма «Украдене щастя» (1893), віршована історична драма «Сон князя Святослава» (1895). З більших п’єс відомі комедії «Рябина» (1886), «Учитель» (1896), з одноактівок «Останній крейцар» (1879), «Будка ч. 27» (1893), «Кам’яна душа» (1895), «Майстер Черняк» (1896), «Суд святого Миколая» (вий.1920).
        Перекладацький доробок. Над перекладами творів світової літератури Франко працював усе життя. Спектр його перекладів надзвичайно широкий, охоплює величезний діапазон світового письменства та усної народної творчості від найдавніших часів до поч. ХХ ст. Письменник переклав українською мовою близько 200 авторів із 14 мов та 37 національних літератур. Слід знати, що Франко перекладав також українські народні пісні німецькою мовою.
        Наукова і видавнича діяльність. Франко автор наукових праць з історії та теорії літератури («Нарис історії украйсько-руської літератури до 1890-го року», 1910), літературної критики («Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія», 1895), фольклористики, етнології, мовознавства («Літературна мова і діалекти», 1907). Франко – автор ґрунтовних мистецтвознавчих студій із теорії та історії українського і світового театру («До історії українського вертепа XVIII в.», 1906). Важливе культурологічне значення мають його релігієзнавчі дослідження. Франкові належать і кількадесят економічних, соціологічних та історичних праць. Особливе місце в біографії вченого займає діяльність як фольклориста і етнографа. Великий внесок зробив Франко у вивчення історії Галичини, зокрема, Прикарпаття.


1-9 of 9